Хоч мало хто з присутніх зрозумів, що воно за «члени», проте загалом поему прийняли схвально.
Далі перед публікою стала чорноока й чорнокоса смаглявка, витримала ефектну паузу, а тоді розмірено й урочисто почала:
Видіння
Темна й бурхлива видалася ніч. Навколо престолу небесного не мерехтіло жодної зірки, але глухий гуркіт грому безнастанно лунав у повітрі, і страхітливі блискавиці гнівно спалахували в надхмарних чертогах, ніби зневажали ту владу, яку забрав над ними славнозвісний Франклін6. Навіть шалені вітри усі, як один, залишили свої таємничі покої і забуяли над землею так, ніби хотіли зробити цю грозову ніч іще страшнішою.
О цій-от годині, такій похмурій і безпросвітній, моя душа тужила за людським співчуттям, та раптом
Мій щирий друг, моя повірниця у радостій й біді,
Хранителька моя мені явилася тоді.
Вона наближалася, подібна до одного з тих небесних створінь, що уявляються юним романтичним душам у мріях про осяйний рай,— цариця краси, що не мала ніяких оздоб, крім свого незрівнянного чару. І така тиха й легка була її хода, що жодним звуком не сягнула мого вуха, і, коли б не таємничий трепет, який я відчула при її наближенні, вона промайнула б повз мене, подібно до інших скромних красунь, непомічена й невпізнана. Неземний смуток, мов крижані сльози на шатах зими, лежав на її обличчі, коли вона показала на буяння стихій поза стінами дому й закликала мене звернутися думкою до тих двох істот, що були всередині.
Ця маячня займала щось із десяток списаних від руки сторінок і завершувалася такою гнівною інвективою на адресу всіх, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що їй присудили першу нагороду. Всі вважали, що цей твір — поза всяким сумнівом найкращий з прочитаних на вечорі. Вручаючи авторці нагороду, мер містечка виголосив зворушене слово, в якому сказав, що в житті своєму не чув нічого «вищого» і що таким твором міг би пишатися й сам Даніель Вебстер7.
Мимохідь зауважимо, що число творів, у яких без кінця повторювалося слово «прекрасний», а прожиті літа іменувалися «сторінками життя», проти минулих років анітрохи не зменшилось8.
Та ось учитель, розморений і майже подобрілий, відсунув своє крісло і, повернувшись спиною до публіки, взявся малювати на дошці карту Америки, щоб показати успіхи учнів з географії. Одначе його непевна рука погано робила своє діло, і по залі перебігло приглушене хихотіння.
Учитель розумів, що сміються з нього, й почав виправляти намальоване. Він стирав одні лінії і виводив інші, але виходило щораз гірше, і хихотіння посилювалось. Тоді вчитель цілком зосередився на своїй карті, щоб ті веселощі не могли збити його з пантелику. Він знав, що всі очі дивляться тепер на нього, і йому здавалося, ніби діло пішло на краще, проте хихотіння не змовкало, а навпаки, ставало дедалі гучніше. Та й недарма. Якраз над головою вчителя в стелі був душник, що виходив на горище, і з цього отвору помалу спускався кіт, обв'язаний мотузкою під задніми лапами, з укутаною в ганчірку мордою — щоб не нявчав; отак спускаючись, він одчайдушно вигинався вгору-вниз і то чіплявся кігтями за мотузку, то ловив ними повітря. У залі вже не хихотіли, а майже сміялись: кіт був усього за кілька дюймів над головою заглибленого в своє діло вчителя; ось ще трохи нижче, ще — і він у розпачі вчепився кігтями в учителеву перуку і в ту ж мить, не випускаючи своєї здобичі, злетів назад на горище! А над лисою вчителевою головою зайнялося яскраве сяйво — підмайстерок маляра позолотив її!
На цьому урочистий вечір скінчився. Учні таки помстилися. Настали канікули.
Розділ XXII
Том вступив до нового товариства «юних поборників тверезості», зваблений їхніми яскравими «відзнаками». Він дав урочисту обіцянку: поки він член цього товариства, він не куритиме й не жуватиме тютюну, а також не вживатиме непристойних слів. І одразу ж по тому відкрив для себе ще одну істину: досить тільки пообіцяти не робити чогось, як тобі негайно захочеться робити саме це. Дуже скоро він уже місця собі не знаходив — так кортіло йому закурити й вилаятись; і тільки надія покрасуватися перед людьми в червоному паску поборника тверезості утримувала його в тому товаристві. Наближалося Четверте липня9, але Том, не проносивши своїх вериг і два дні, розважив, що цієї нагоди однаково не дочекається, й поклав усі сподівання на старого мирового суддю Фрейзера, який нібито вже помирав; а що суддя був у містечку людиною визначною, то й похорон йому мали влаштувати пишний. Три дні Том неабияк переймався станом здоров'я судді Фрейзера й жадібно ловив кожну звістку про це. Часом його надії сягали так високо, що він дозволяв собі діставати свої «відзнаки» й приміряти їх перед дзеркалом. Та суддя виявився людиною непевною: йому то гіршало, то легшало, а потім начебто остаточно повернуло на краще, і зрештою він одужав. Том щиро обурювався й почував себе скривдженим. Він негайно вийшов з товариства — і тієї ж таки ночі хвороба повернулася, і суддя помер. А Том сказав собі, що більш ніколи не віритиме таким людям.
Похорон був дуже пишний, і юні поборники тверезості йшли в жалобній процесії так поважно, що їхній недавній соратник мало не луснув від заздрощів. Зате він знову став сам собі господар, і це його сяк-так утішало. Тепер він міг пиячити, курити, лаятись, але на превеликий свій подив, виявив, що йому нічого цього вже не хочеться. Сама свідомість того, що це дозволено, відбивала й охоту, й будь-яку цікавість.
Скоро Том, сам собі не вірячи, відчув, що омріяні канікули стають для нього наче тягарем. Він спробував вести щоденник, але за три дні анічогісінько не сталось, і щоденника було закинуто.
До містечка приїхала одна з перших негритянських музичних труп, і її вистави справили на всіх надзвичайне враження. Том із Джо й собі зібрали таку трупу і два дні тішилися тією розвагою.
Навіть славне Четверте липня було зіпсоване: безперестану лив дощ, святкова процесія не відбулася, та й найбільша людина в світі (як уявлялося Томові), містер Бентон, справжній сенатор Сполучених Штатів, розчарував Тома страшенно, бо виявився не тільки не велетнем двадцяти п'яти футів на зріст, а навіть і не близько того.
Приїхав цирк. Три дні після того друзі влаштовували циркові вистави в наметі з подертих килимів, беручи за вхід по три шпильки з хлопців і по дві з дівчат, аж поки й ця гра набридла.
Приїхали френолог і гіпнотизер — та й поїхали собі, а в містечку стало ще нудніше й тоскніше.
Хлопці та дівчата кілька разів збиралися на «вечірки», але вони траплялися так рідко й стільки давали радості, що болісну пустку між ними годі було чимось заповнити.
Беккі Тетчер поїхала на літо в свій рідний Константинополь, щоб провести канікули з батьками,— і в житті не лишилося ніякого просвітку. А ще Тома весь час гнітила страшна таємниця вбивства на кладовищі. Не давала спокою й боліла, наче виразка.
Потім він захворів на кір.
Два довгі тижні пролежав Том ув'язнений, відрізаний від світу й усього, що там діялося. Хвороба минала тяжко, і ніщо його не цікавило. А коли він зрештою встав з ліжка і ще непевною ходою подався «в місто», то побачив там в усьому й в усіх прикру переміну. Містечко захлюпнула хвиля «релігійного оновлення», і всі «звернулися до бога» — не лише дорослі, а й діти. Марно ходив він вулицями,сподіваючись натрапити хоч на одну любу його серцю грішну душу: на нього скрізь чекало розчарування. Він поткнувся був до Джо Гарпера, але той читав Біблію, і Том із смутком відвернувся від цього неподобного видовища. Бен Роджерс, як виявилося, навідував бідні оселі з кошиком релігійних брошурок. Том розшукав Джіма Холліса, і той став запевняти, що хвороба його благословенна, бо наслана на нього богом як застереження. Кожен хлопець, з яким він зустрічався, додавав ще одну тонну до тягаря, що гнітив Томові душу, а коли він у розпачі подався шукати розради в Гекльберрі Фінна і той зустрів його реченням із святого письма, Том, остаточно зломлений, поплентав додому й знову зліг, гірко усвідомлюючи, що він єдиний у містечку пропащий грішник, приречений на вічні муки.
