— Бідолашний хлопець, он який ти блідий і змарнілий. Тобі, видно, добряче-таки нездужається, то й не диво, що в голові трохи тьмариться. Та дарма, оклигаєш. Лягай відпочинь, поспи — і все минеться, я певен.

Гека брала досада, що він повівся як бовдур і своїм дурним переляком збудив підозру, адже ще тоді, як він почув розмову тих двох біля вдовиної огорожі, йому стало зрозуміло, що вони несли із заїзду ніякий не скарб. Та він тільки думав, що то не скарб, а напевне цього не знав, тому згадка про знайдений клунок і вразила його, наче грім з ясного неба. Проте загалом було навіть добре, що так сталося, бо тепер, коли Гек не мав анінайменшого сумніву, що то не той клунок, йому відлягло від серця, і він зовсім заспокоївся. Справді-бо, все начебто складалось якнайкраще: скарб, певно, й досі в другому номері, тих двох злочинців сьогодні ж таки зловлять і кинуть до в'язниці, отож вони з Томом увечері підуть і без будь-якого клопоту, нікого не боячись, приберуть ті гроші до рук.

Тільки-но впоралися зі сніданком, як у двері хтось постукав. Гек підхопився і гайнув шукати якоїсь схованки, бо не хотів, щоб його бодай трохи вплутували в ту нічну пригоду. Валлієць відчинив двері і впустив кількох чоловіків та жінок, серед них і вдову Дуглас, а на схилі гори побачив ще чимало городян, що купками тяглися до вдовиної огорожі побачити на власні очі місце події. Отже, новина вже поширилася по містечку.

Валлієць мусив розповісти гостям про те, що сталося вночі. Вдова стала дякувати йому: це ж він, мовляв, урятував їй життя.

— Ані слова про це, добродійко. Є інша людина, якій ви завдячуєте чи не більше, ніж мені та моїм хлопцям, але вона, не хоче, щоб я назвав її ім'я. Коли б не ця людина, ми й не подумали б туди поткнутися.

Певна річ, усі так зацікавилися тим загадковим незнайомцем, що майже забули про саму пригоду, але валлієць, розпаливши до краю цікавість гостей, так і не розказав їм своєї таємниці, і невдовзі поголос про неї пішов по всьому місту. Коли господар закінчив свою розповідь, удова Дуглас сказала:

— А я собі як заснула, читаючи в ліжку, так і проспала всю ту колотнечу. Чого ж ви не прийшли та не збудили мене?

— Вирішили, що не варто. Ті негідники навряд чи наважилися б вернутись, та й інструмент свій вони загубили, а без нього їм у будинок не вдертися. От ми й подумали: навіщо будити вас і лякати до смерті? А троє моїх негрів вартували у вашій садибі аж до ранку. Оце щойно повернулися.

Люди приходили ще, і господареві довелося зо дві години знов і знов повторювати свою розповідь.

Під час шкільних канікул не було занять і в недільній школі, але того дня всі з раннього ранку прийшли до церкви. Нічна пригода переполошила городян, і її обговорювали з усіх боків. Хтось приніс звістку, що злочинців ще й сліду не знайшли. А коли скінчилася проповідь, дружина судді Тетчера, ідучи разом з усіма до виходу, наздогнала місіс Гарпер і сказала:

— То що — моя Беккі спатиме цілий день? Я так і думала, що вони нагуляються до знемоги.

— Ваша Беккі?

— Атож. — І із зляканим поглядом спитала: — Хіба вона вчора не лишилась у вас ночувати?

— Та ні.

Місіс Тетчер поблідла й важко опустилася на лаву; і саме тоді з ними порівнялася тітка Поллі, жваво балакаючи зі знайомою. Тітка Поллі спинилась і сказала:

— Доброго ранку, місіс Тетчер. Доброго ранку, місіс Гарпер. Десь мій Том знову запропав. Мабуть, учора заночував у вас... чи у вас... і тепер боїться навертатись мені на очі. Доведеться провчити його як слід.

Місіс Тетчер поблідла ще дужче і кволо похитала головою.

— Він у нас не ночував,— сказала місіс Гарпер, уже видимо занепокоєна.

На обличчі тітки Поллі відбилася неприхована тривога.

— Джо Гарпере, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?

— Ні, мем.

— А коли ти бачив його востаннє?

Джо спробував пригадати, але напевне сказати не міг. Люди, що виходили з церкви, спинялися й перешіптувались, на всіх обличчях прозирав неспокій. Почали стривожено розпитувати дітей і молодих учителів. Ніхто з них не помітив, чи були Том і Беккі на поромі, коли він повертався до міста: на той час уже споночіло, ніхто й не подумав перевірити, чи всі на місці. І зрештою один молодик ляпнув не подумавши, що Том і Беккі могли залишитися в печері. Місіс Тетчер зомліла. Тітка Поллі плакала й заламувала руки.

Тривожна звістка переходила з уст в уста, від гурту до гурту, з вулиці на вулицю, і минуло заледве п'ять хвилин, як ударили в усі дзвони й ціле містечко сполохано заметушилося. Пригода на Кардіфській горі враз утратила свою вагу, і ніхто вже й не згадував про тих двох злодюг. Сідлали коней, споряджали човни, знов забрали з переправи пором, так що вже за півгодини після моторошного відкриття не менш як двісті чоловік поспішали до печери дорогою і річкою.

Аж до кінця того довгого дня містечко спорожніло, наче вимерло. Чимало жінок навідало тітку Поллі й місіс Тетчер, намагаючись бодай якось їх утішити. А то й плакали разом, і це було краще за будь-які слова. Цілу безсонну ніч містечко чекало вістей, та коли врешті благословилося на світ, надійшло всього кілька слів: «Передайте ще свічок і чогось поїсти». Місіс Тетчер себе не тямила з горя, так само й тітка Поллі, і хоч суддя Тетчер раз по раз присилав із печери обнадійливі й підбадьорливі записки, вони не давали розради.

На світанку повернувся додому старий валлієць, увесь закапаний свічковим лоєм, перемазаний глиною і геть знеможений. Він побачив, що Гек і досі лежить у ліжку, в яке його поклали вчора, й марить у гарячці. Всі лікарі були в печері, і доглядати хворого хлопця прийшла вдова Дуглас. Вона сказала, що зробить для нього все можливе, бо, мовляв, хоч який він є — добрий, поганий чи ніякий,— а проте й він боже створіння, отож не годиться покинути його напризволяще. Валлієць зауважив, що і в Гека є в душі добрі струни, а вдова підтвердила:

— Та певно, що є. То божа благодать. Наш творець нікого нею не обминає. Ніколи й нікого. Кожне його створіння позначене тією благодаттю.

Ближче до полудня купки знесилених чоловіків потяглися від печери до містечка, проте найвитриваліші не облишали пошуків. Новин принесли мало: шукали вже у найвіддаленіших відгалуженнях печери, куди раніше ніхто не забивався; шукатимуть і далі, не проминаючи жодного закутка, жодної розколини; у переплетенні підземних коридорів то там, то там миготять далекі вогники, й під похмурим склепінням раз у раз перекочується глухе відлуння погуків та пістолетних пострілів. А в одному закутку, далеко від тих переходів, де звичайно товчуться екскурсанти, на кам'яній стіні побачили виписані кіптявою імена «Беккі» і «Том», і там-таки поблизу знайшли закапаний лоєм уривок шовкової стрічки. Місіс Тетчер упізнала ту стрічку й гірко заплакала над нею. А тоді сказала, що то остання пам'ятка, яку вона матиме по своїй дитині, найдорожча з усіх пам'яток, бо ця стрічка була на її бідолашній дівчинці майже до самого кінця, вже перед тим як її спостигла жахлива смерть. Дехто розповідав, що час від часу в печері з'являлася удалині цятка світла, і в тих, хто її бачив, вихоплювався радісний крик, і одразу зо два десятки чоловік пускалися туди лунким переходом, але щоразу їх чекало гірке розчарування: виявлялося, що то не Беккі з Томом, а хтось із шукачів.

У напруженому, виснажливому чеканні поволі, година за годиною, минули три страшні дні й три страшні ночі, і містечко впало в чорну безнадію і заціпеніння. Ніхто не мав охоти щось робити. Саме під той час випадково виявили, що в заїзді Товариства тверезості таємно торгують спиртним, але й це відкриття не пожвавило громадського пульсу, хоч яке воно було разюче. Опам'ятавшись на часинку, Гек кволим голосом навів розмову про заїзди і зрештою, боячись почути найгірше, запитав, чи не знайшли чогось у заїзді Товариства тверезості, поки він лежав у гарячці.

— Знайшли, аякже,— відказала вдова Дуглас.

Гек аж підскочив на ліжку й дико зблиснув очима.

— Що? Що там знайшли?

— Спиртні напої. І тепер той заїзд закрили. Ляж і заспокойся, дитино. Як ти мене налякав!