— Не треба! Ти вже раз поміг мені дістатися «на волю» — більше від тебе ніякої помочі не хочу! Пильнуй ліпше своєї зламаної руки, яка, як-не-як, була цілою, доки ти був у рабстві...

Пірауна подивився на неї докірливо і відійшов. З того часу більше не приступав, мов би не пізнавав її.

І Жаїра йшла сама. Почувала себе одинокою серед натовпу і була сердита. Навмисне не підходила до Татаурани, якого вважала справедливо покараним, не обзивалася й до батька, що здурив її обіцяною волею, — взагалі не говорила ні з ким. Ішла мовчки, корячись усім розпорядженням Мадіаї. Він був нервовий, прикрий, суворий і не спускав нікому. Не вважаючи на свої рани, цілий день бігав від початку до кінця валки, підганяв, помагав, підштовхував, підтягав, пильнував кожної дрібниці, робив дороги вдвоє більші, ніж інші, але й від усіх вимагав.

Жаїра боялася його, як вогню, і старалася якнайменше попадати ся йому на очі.

А дорога була попросту жахлива. Обминаючи згубні трясовини, що розлягалися в долинах, плем’я мусіло вилазити на стрімкі гори; обходячи неприступні скелі — шукати проходу по руслах рвучких потоків; тікаючи від небезпечних течій рі'к — влазити в насуплену, непрохідну гущавину лісу. А в лісі безконечні шнури ліян і повзучих зел п’ялися на дерева, звідти спадали вниз, присмоктувалися до землі свіжовипущеними коріннями і знову п’ялися вгору. Мужі, що йшли попереду, невпинно працювали кривими ножами на довгих держаках, просікаючи дорогу, і тому валка просувалася ледве-не-ледве і душилася в парких обіймах зелені.

До цих усіх труднощів долучилася ще й нова язва: борашуди. Дрібнесенька кровожадна мошкара, настирлива й кусюча, хмарами обпадала людей, тяла до крови, і годі було від неї обігнатися. Особливо ж вона докучала раненим, забиваючись під бандажі, роями обліплюючи уста, налазячи у носи, у вуха, — доводила їх до божевілля. Вона виявилася страшнішою від усіх труднощів і небезпечнішою від хижих звірів та гадюк, а тому Мадіаї наказав тримати курс на найвищий кряж.

— Там, — сказав він, — не буде борашудів. Зупинимось і відпочинемо. Діти охляли, ранені не витримують. Треба відпочинку.

Цілоденний підйом коштував неймовірних труднощів і зусиль. Коні й мули сковзалися, падали, і двоє тварин так покалічилися, що їх треба було добити. Ранених же доводилося попросту нести на руках, а клунки і всякий інший вантаж підтягати вгору з усякими хитрощами. Зате ті, що вихопилися на вершину гори, відразу відчули себе в іншому світі, стільки простору, свіжости й краси було на ній.

Наставлені на довший відпочинок, ареси отаборилися по-господарському: порозбивали шатра для ранених, а для решти позводили тимчасові курені, щоб було де сховатися від нічного холоду, який на цій високій горі давався добре взнаки.

Положення табору було чудесне. Аресів тут не міг зненацька заскочити ворог, бо з гори відкривалися далекі обрії, повітря було здорове й легке — просто цілюще для ранених, а коні й мули мали подостатком паші.

І справді, ранені відразу ожили. Навіть у Татаурани, який борикався із смертю, по двох днях наступив раптовий перелам: рана на грудях засклепилася, гарячка помітно впала, а на її місце прийшла непереможна сонність.

Аракшо наказав зробити для вождя окреме накриття без стін, щоб хворий міг удень перебувати на свіжому повітрі, але заборонив усім, крім Ірасеми й Тіні, до нього зближатися.

— Йому не можна говорити, — пояснив. — Тепер він спить. Хай спить якнайбільше і якнайбільше їсть — скоро одужає.

І Татаурана справді спав, або дрімав цілими днями. Від утрати крови він змарнів, охляв і почував себе цілком безсилим, таким безсилим, що не міг ні руки підвести, ні слова промовити. Тому пив спокій кожною клітиною свого ослабленого тіла і навіть, коли не спав, то не розплющував очей і не ворушився.

Ночами біля нього на зміну вартували Тінь, або Ірасема, та ще по кілька разів приходив старий Аракшо. І Татаурана, від якого сон чомусь уночі тікав, багато бачив і багато чув. Крізь підняту полу намету він слідкував за білою постаттю жреця, що в місячному світлі ходив по сплячому таборі й сторожив, як біля ранених, так біля здорових. Ніби ніжна мати, Білий Крук подовгу зупинявся над сплячими дітьми, кому обтулив голу спинку, кому поправив незручно положену ніжку і все журливо похитував білою головою. Добрячий, скритий Аракшо! Ніколи не показував, як любить він своє плем’я. Лише тепер, коли всі спали, міг бодай крихітку своєї любови проявити назовні і був щасливий, що цього ніхто не бачить.

І чув Татаурана також, як крадькома підповзав до Тіні Піра, притуляв свою розчімхану голівку до її грудей і гірко-гірко плакав.

— Нема мого батька, Тіне... — скаржився пошепки. — Такого доброго і такого великого батька! Рівного йому вже не буде ніколи в пралісі...

Тінь пестила малого морубішабу й з ласкою та глибоким переконанням його потішала:

— Буде, Піра, напевно буде!

— Ні, не буде! Хто може йому дорівняти ростом?..

— Ти, малий морубішабо!

— Я?!

— Так, ти! Хіба ж ти не його син? Виростеш — і будеш таким великим, як і твій батько. А тепер ти мусиш багато їсти й багато спати, щоб набиратися сили. Іди ж до матері, Піра: тепер ти найстарший поміж своїми братами — мусиш бути оборонцем і розрадником у родині. Мати й сестри напевне плачуть тепер — іди потішити їх...

Піра спішно обтирав сльози і йшов потішати матір та сестер, бо ж був найстаршим серед своїх братів...

А раннім ранком, коли перше проміння сонця лоскотало маківку гори, пробуджувало табір і скакало м’ячем по дальших верхах, щедро золотячи їхню зелень, Татаурану виносили з шатра під накриття. І він бачив, як ворохобилися густі тумани в долинах, підносилися і спускалися, забігали за скрути й розтягалися проваллями, плаваючи по зелених хвилях лісу. Ліс синів у тіневих сторонах, відблискував міддю назустріч сонцю і грав фіолетами там, де його прислонював серпанок туманів. Лагідна глибока небесна синь спливала згори, з’єднуючись зубленою лінією з обрієм, а під нею топилися до сонця ніжні перламутрові хмари. Божественна краса попросту розривала груди Татаурані і пригноблювала його своєю величчю.

Тінь також любила ті золоті соняшні ранки й зустрічала їх, стоячи в окруженні дітей. Під дотиками сонця десь щезали брудні плями з її білої одежі, і вся худорлява, немічна постать дівчини починала світитися дивним світлом.

— Дивіться, діти, яка прекрасна наша земля! — казала вона, закреслюючи широке коло рукою. — І лише подумати, що кожен з нас може бути паном того всього, коли зуміє полюбити свою землю!

У дітей розгорялися очі, роздувалися ніздрі, а маленькі міцні груди починали високо підійматися. Досі вони дивилися на світ знизу й ніколи не думали над його величчю і красою. А тепер, переконуючись на власні очі, яка чарівна їхня батьківщина, були щасливі, були горді за неї.

— О, — вигукнув Піра, — тут мало — просто любити! Кращої землі нема в цілому світі, і я хочу вмерти за неї, як умер мій великий батько, як умер Жассу-Ассу за своє плем’я!

— Так, Піра, просто любити — це мало, — задумано відповіла Тінь, поклавши руку на голову малого морубішаби. — До рідної землі треба молитися, бо вона — найбільший Божий дар для людини, найвища ласка! І люди, що живуть у країнах, де є лише пісок та камінь, також уміють умирати з любови до рідної землі, бо кожному батьківщина видається найкращою у світі. Помолімося, діти, за нашу землю!

Діти падали навколішки, простягали руки до сонця і мовчки, але гаряче і щиро молилися.

А Татаурана, дивлячись на них, чув, як у його наболілих від ран грудях наростає новий біль, готовий зірватися з уст розпучливим зойком:

«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»

З одного боку був радий, що Жаїра не підходить до нього, бо не хотів, щоб вона бачила його охлялого, зарослого, безпомічного. Але, з другого боку, долягав йому великий жаль, що Жаїра так ретельно дотримується розпорядження Аракшо й не підійде до нього ні на мить.

Він не брав ніякої участи в житті племени тепер, зате нераз, приплющивши втомлені повіки, крізь дрімоту чув розмови мужів. Ці розмови здебільша оберталися довкола останнього бою з відділом ворога біля оселі ґвалашів та дальшої мандрівки.