Уже відвернувся, але вона не дала йому відійти. Повисла у нього на шиї, притулилась до нього всім тілом і зашептала:

— Не відходь у гніві, мій грізний морубішабо, не лишай мене! Вже більше не підслуховуватиму, не домагатимусь від тебе зради таємниць племени, не хочу сидіти в радному колі — хочу бути лише твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею — твоєю слухняною Денаке! Я навіть у темноті бачу, як гнівно хмуриться твоє обличчя, як суворо зламалися брови, але розпогодься, усміхнися, пригорни мене міцно-міцно — нехай відчую твою силу, бо в ній черпатиму свідомість моєї безпеки!

Не знайшов у собі сили опертися, але відповідав на її пестощі стримано й боязко, немов би ласкав гарного і водночас дуже небезпечного звірка. Було йому важко й сумно, а перед очима стояла синьоока Тінь, в якій завжди бачив джерело своїх поглядів і своїх бажань.

«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»

А притулена до нього Жаїра, слухала биття його серця і думала про той шлях, який не є найліпшим, але лишається одиноким...

На другий день раннім ранком Татаурана немало був здивований, коли до нього підійшов Піра — син Асу — і сказав:

— Морубішабо, нас, отроків, учора не допустили до ньємонґаби. Мужі племени мають свої справи, жінки й дівчата — свої. А ми, отроки, також хочемо мати свої справи і радити над ними, як мужі на ньємонґабі. Дозволь нам, морубішабо, на отрочу ньємонґабу.

Брови вождя піднялися вгору, але не заламалися суворими трикутниками, лиш радісно затріпотіли, припухлі дитячі уста готові були засміятися, але він удав поважного і спитав:

— Як же воно буде тоді, Піра? Рада мужів племени постановить одне, рада отроків — інше. Тоді почнеться війна між нами? Як гадаєш?

Заклопотаний Піра не знав, що на це відповісти й люто потер свого носа.

— Зачекай, морубішабо, — сказав. — Зараз дам тобі відповідь.

Лишив Татаурану і вихром погнав до оки, а Татаурана дивився вслід малим п’ятам і всміхався:

— Побіг до Тіні на пораду, — догадався, і йому радісно і легко стало на душі.

За хвилину вернувся задиханий Піра і доповів:

— Не буде ніякої війни між радою мужів племени і радою отроків, морубішабо! Морубішаби осель коряться великому морубішабі цілого племени. Рада отроків коритиметься раді мужів, морубішаба отроків — морубішабі оселі. А що ухвалимо — спитаємо тебе. Чи так добре?

— Так добре! — хитнув поважно головою Татаурана, хоч йому хотілося вхопити Піру й обцілувати його розчімхану голівку. — А хто ж буде морубішабою отроків?

— Ще не знаємо. Скличемо раду і на ній постановимо, — засяяв очима щасливий хлопець і додав несміливо тоном гарячого прохання: — Дозволь нам запалити власне вогнище, морубішабо...

— Ну, звичайно, — згодився морубішаба. — Яка ж то рада без вогнища? Мусите обов’язково робити так, як роблять мужі племени. Ідіть і починайте з Богом!

Піра виструнчився, потім схилився перед морубішабою і відійшов, стараючись твердо ступати ноженятами, як це робили всі мужі і юнаки, що одержали важливе доручення.

«Лепський з нього отрок — гідний син свого, батька і свого дядька, — думав Татаурана. — Маючи таких отроків, плем’я не повинно журитися майбутнім. Боже, дай їм сили докінчити те діло, яке почали ми!».

Потім в'ін покликав кількох чоловіків і оповів коротко всю розмову.

— Не втручайтеся до них! — наказав. — Хай палять власне вогнище, хай радять, як уміють, хай привчаються. Коли почали справу за порадою Тіні — напевно не зроблять нічого поганого. Постанови ради отроків шанувати ревно! Майбутньому морубішабі зробити малу аканґатару і арауе. Коронуватиме сам Аракшо. Зараз іду до нього...

Незабаром на краю оселі палало нове вогнище, біля нього зібралися отроки. Всі вони були збуджені і радісні, але рівно ж і заклопотані, бо ніхто з них не знав, як почати раду, коли ще нема морубїшаби.

— Підім по Білого Крука! — пригадав Піра. — Білий Крук завжди є на радах. Він старший від нашого морубішаби і від ради племени. Спитаємо його, як зробити першу раду племени?

А мудрий Аракшо вже знав, що без нього не обійдеться, бо стояв при вході до своєї оки, вбраний в білу святкову туніку, на якій добра Тінь вишила два круки чорними нитками: одного на грудях, другого на плечах.

— Аракшо, Аракшо! — загукали хлопчаки. — Ми прийшли...

— Годі вам! — суворо гримнув Аракшо, ховаючи під бровами щасливу усмішку. — Не знаєте, як проситься піяґу на раду? Беріть під руки і ведіть!

Хлопчики в першу хвилину захлиснулися від щастя: не будь-хто, а сам старий і мудрий Аракшо згодився прийти на їхню раду, і оце їм випала честь вести його під руки! Де й взялося вмить пальмове листя!

— Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу! — задзвеніли на цілу околицю дитячі голоси. — Сам мудрий Аракшо йде на першу раду отроків племени арес!

Батьки й матері, стоячи оддалік, із сльозами радости слідкували за урочистою процесією, в центрі якої біліла святочна туніка жреця, оточена малими голими постатями і обкурена порохами, що здіймалися з промітаної дороги.

— Аракшо йде на раду отроків племени арес!

А під окою проти ранкового сонця сидів гурт дівчат і кінчав роботу над білим одягом для Тіні. Та й скільки там тієї ррботи? Зшили два полотнища, підрубили долом і на розрізі для голови, що йшов від плеча до плеча, — тільки й всього. До того ще білий пояс. Але білих поясів, мистецьки виплетених з білих ниток, в оселі досить — нема чим журитися. А білих квітів? Хто ж би журився в пралісі білими квітами? Є орхідеї, є туберози, є магнолії, є чудесні біло-оксамитні зірки, що змагаються з орхідеями, вростаючи в стовбури старезних дерев, саме цвітуть дикі помаранчі — білих цвітів є, скільки душа забагне.

І коли вже Тінь, вбрана в усе біле й щедро закосичена доброзичливими дівчатами в білі квіти, засоромлена і радісна, вийшла з оки, її перестріла Жаїра. Хотіла показатися великодушною і заговорила перша. Але ненависть у неї була сильніша від великодушности, і питання вийшло схожим на кпини:

— Ну, як же ти — вже подужала?

— Подужала, — відповіла спокійно Тінь. — Я відразу подужала, як прийшла до цієї оселі.

— Це так тобі здається...

— Залежить, як розуміти хворобу... А ти — одужуєш також?

— Я? — здивувалася Жаїра. — Я ніколи не була хвора.

— Це так тобі здається... — багатозначно відповіла Тінь.

Жаїра поспішила відійти, а в душі знову спитала себе, чому вона так боїться тієї немічної істоти?

Коротка розмова, почата з добрими намірами, скінчилася терпко й залишила ще гіркіший осад...

Святково скінчився цей день в оселі. Рада отроків одноголосно вибрала своїм морубішабою Піру. Бо Піра перший почав справу, Піра говорив з Татаураною, Піра вже вславився тим, що піймав колись дуже велику рибу, і, власне від неї дістав своє справжнє ім’я[29], Піра сміявся, коли йому пробито вухо, Піра мав найбільшого в оселі батька. Словом, Піра показався найгіднішим на пост вождя отроків, і Піру вибрали. Сам Аракшо власноручно укоронував його червоною аканґатарою, що її під час наради вже вспіли зробити найкращі того роду майстри племени, і доручив йому таке ж червоне берло з пір’я. Піра тішився і пишався невимовно, а його батько — великий добродушний Асу — ще більше.

Перед вечором Татаурана знову скликав раду племени і представив їй молоду зміну. Мужі тішилися, обнімали за плечі отроків, які сьогодні зайняли почесні місця в радному колі.

— Ареси, — сказав Татаурана, — тепер буде радити морубішаба отроків — Піра. Послухаймо, що він нам скаже.

Схвильований і вкрай збентежений Піра змушений був встати і говорити.

— Слухайте, ареси, — почав він, наслідуючи старших. —Зараз радитиму я, морубішаба ради отроків, Піра — син Асу... Я не вмію ще добре говорити, але я навчуся... Ми радили, щоб помогти мужам і юнакам племени... Ми будемо вчитися робити стріли і добре стріляти з луків... Наша рада завжди слухатиметься ради мужів і морубішаби... Ми хочемо бути такі, як наші батьки... І... і... Я не вмію ще добре радити. Хай радять інші.