— Підлі, підлі! — обурювався Макуко. — Підлизайки, Міхоноші! О, Педро, коли б тільки це все перетерпіти, я їм усім ще покажу колись! Покажемо їм, правда?

Вони будували різні пляни, один сміливіший від другого, і обидва обіцяли колись віддячитися за все.

А тепер?

Макуко дивився на задуманого Татаурану і, ніби вгадуючи його думки, сказав:

— Пам’ятаєш, друже, що я обіцяв колись? І я осягнув те, що собі приобіцяв! А ти показався слабодухим і боязким. Навіщо покинув колегію? Коли б проявив більше терпеливости — не потрібно було б тобі тинятися по лісах, а тепер ще й думати про рятунок, як травлений звір.

— Ти уважаєш, що осягнув щось з приобіцяного? — прокинувся від задуми Татаурана.

— Так! — гордо підніс голову Макуко. .— Пригадуєш собі мої обіцянки? Я ще тоді постановив собі доказати в майбутньому, що буду не гіршим від усяких де Соуза, де Тавора, де Сілва, де Са й інших — і доказав! Перетерпів неодне, перетерплю, коли треба буде, ще більше, але на своєму поставлю!

Татаурана зиркнув на нього, відкинувся назад і гірко-гірко розреготався.

— Ти нічого ліпшого не міг постановити? — спитав. — Нічого більше не бажав, лиш доказати, що не є гіршим? Ха-ха-ха! Які ж мізерні були твої бажання!

Глянувши на ображеного Крістофора, враз споважнів і продовжував уже без сміху, суворо зламавши свої густі брови в трикутники:

— У тому-то й різниця, Макуко, що ти не бажав нічого більшого, лиш дорівняти найгіршим, і тому лишився, терпів, а навіть, кажеш, згоден терпіти далі. А я уважав ту білу й мішану зграю чимсь надто плюгавим і огидним, а тому і втік, щоб не понижатися до їхнього товариства. Для мене було образою дихати з ними одним повітрям! І як тоді, так тепер, мені не може вміститися в голові думка, щоб стати подібним до ворога і негідника.

— Вибач, Педро! — скипів Макуко. — Ти говориш, як справжній дикун, який у кожному білому бачить лише ворога. Таж ти був між ними і бачив сам, що не всі вони однакові. Адже не можеш заперечити, що між ними...

— Авжеж, авжеж! — не дав скінчити Татаурана, докірливо хитаючи головою. — Знаю, що хочеш сказати! А я саме найбільше індіянам говорю про тих білих «приятелів»: купили вони неодного, купили й тебе також...

— Думаєш, що моя платня...

— Ні, я не про платню, — вдруге перебив Татаурана, — я говорю про сумління, честь і гідність — про душу. Хто ти тепер?

— Я був, є і буду індіянином! — вдарив себе в груди Макуко. — Думаєш, криюся з тим? Говорю про це одверто, підкреслюю на кожному кроці, незалежно від того, в якому б це товаристві не було.

— Ще сумніше! — вигукнув Татаурана. — Коли б ти казав, що є білим, — не було б так сумно. А то індіянин, що так гордо говорить про свою народність — і на службі у білих, бо хоче доказати, що й він може бути не гіршим від найгірших. Ех, Макуко, що з тобою сталося!..

Крістофоро образився остаточно.

— Педро, — сказав різко, — я сподівався від тебе більшого розуму! Чи ти справді говориш поважно, називаючи всіх білих найгіршими? Чим вони гірші, наприклад, від нас?

— Тим, що вони наші вороги! Тим, що вони — розбійники!

— Е, приятелю, це вже зовсім глупо! По-перше, не є вони всі ворогами, по-друге, не є для всіх ворогами. А щодо розбишацтва... Ну, скажи, чи можна поважно зачисляти до розбишак таких шляхетних, справедливих і світлих розумом людей, як, наприклад, Томе де Соуза, Мень де Са, Франсіско де Соуза, чи Мендонсо Футрато?[27] З тебе попросту говорить злоба, а треба бути справедливим.

— Треба бути, насамперед, зрячим, Макуко! — зло кинув Татаурана. — А ти — сліпий! Стане тобі перед очима такий губернатор і папірусом, на якому виписані всякі гарні закони, засліпить цілий світ. Я недавно говорив тут з одним філософом і вченим, то й тобі скажу те саме: вдерлися розбійники в чужий дім, грабують, б’ють, вбивають і палять, а тут приходить їхній начальник і наказує обережніше бити, менше вбивати, грабувати з розумом і обачніше поводитися з вогнем, показуючи при тому закон, коли можна вбивати, і скільки можна грабувати. Тебе він переконає, що є твоїм приятелем, і ти, звичайно, повіриш йому, називаючи його шляхетним, справедливим і світлим розумом. А для мене він усе одно буде розбійником, хоч і не грабуватиме сам безпосередньо, хоч і не вбиватиме власними руками, хоч і стримуватиме решту від надмірної жорстокости, хоч і запевнятиме мене у своїй приязні. Я не визнаю справедливости чужих законів, які читаються в моєму домі, і я не перестану уважати розбійників розбійниками, доки вони не заберуться геть разом з своїм «справедливим» і «шляхетним» зверхником. Коли зверхник справді справедливий — він перший мусить подбати про те, щоб вивести зграю з чужої хати.

— А коли він безсилий проти закону історії?

— Тоді мені вільно вважати його своїм ворогом і докласти всіх зусиль до того, щоб вигнати за поріг, або, в найкращому випадку, підкинути жарину на те місце, де він сидить. Хай не думає, що він бажаний!

— Отут ти робиш злочин! — аж підскочив Макуко. — Вигнати за поріг не можеш, а заразом і дратуєш. Дратувати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі приязних людей. Навіщо ще й з них робити ворогів? Це зовсім немудро! Чи ж не ліпше політичною поведінкою увійти в їхнє коло і там придбати ще більше прихильности, а тим самим поліпшити і свою і своїх одноплемінників долю?

У Татаурани від обурення почали тремтіти всі мускули під шкірою, і очі зробилися злими, як у хижака.

— Ліпша смерть, як така підлість! — скрикнув, здригаючись. — Жебрати ласки — значить признати себе скореним. Ні, Макуко, шануюча себе людина реагує силою на насильно відібрані в неї права, а не покорою. Покора — рабська властивість!

Крістофоро ображено віддув губи:

— Знаю, що натякаєш на мене, але не розумію одного: в чому ти бачиш моє рабство?

— Бачу в тому, в чому ти не бачиш. Ти — сліпий, Макуко!

— Ні, то ти сліпий, Педро! — загарячився Крістофоро. — Тобі уявляється, що я мушу комусь коритися, у когось запобігати ласки і чогось жебрати. Помиляєшся! Я ні перед ким не кланяюся і не гнуся. Я почуваю себе, як рівний з рівними в товаристві найбіліших білих. Мене шанують і цінять, Педро!

— Ну, а якже?! — іронічно всміхнувся Татаурана. — Звичайно, цінять, бо ж ти дуже «політично поводишся»: говориш по-їхньому, думаєш по-їхньому, називаєшся по-їхньому і виконуєш роботу, яка лежить в їхніх інтересах. А щодо пошани, то я тобі скажу таке: вони шанують тебе якраз не за те, що ти такий смирний, а, навпаки, за те, що при бажанні можеш наробити їм великої шкоди. Це ти собі добре запам’ятай: за те, що можеш наробити великої шкоди! Вони добре пам’ятають повстання айморе, тамойос та інших і бояться смертельно тієї потенціяльної сили, яка скрита навіть у такому покірному, як ти. Бояться викликати її із сплячки, а страх неодмінно йде в парі з пошаною. От вони й «шанують» тебе. Скриплять зубами, це так, але шанувати мусять! Бо ж шанується завжди тільки силу, і ніколи слабість! І вони так довго гладять ту сплячу силу по голівці, так довго присипляють запевненнями в дружбі й вірності, поки сила не вийде з потенціалу назовні. Тоді вони співають зовсім інакше. Ану ж спробуй колись тільки натякнути на те, що бажаєш незалежности своєї батьківщини, що тобі обридла дбайлива «опіка» — і тоді побачиш, де подінеться цінення, пошанування, рівність і як виглядатимуть усі оті «шляхетні», «справедливі» і «світлі розумом», «приязні» люди...

Суперечка росла, затягалася, і давні приятелі зовсім забули про головну причину прибуття Макуко: про небезпеку, що сунула на аресів з усіх боків.

— Ти все говориш про батьківщину й народ, — уже кричав зіпрілий Макуко. — Дозволь же мені спитати, чи ти говориш від себе, чи від усіх індіанських племен?

— Звичайно, що від усіх! Якщо мова йде про мене, то я особисто маю найменше підстав нарікати на білих: коли не числити смерти батька, то вони мені не зробили дайменшої кривди. Навпаки, білі все чомусь до мене виїмково добре ставилися.