Татаурана поволі заспокоївся і злагіднів. Він ще довго говорив з гостем, і лише, коли сонце вже звернуло з полудня, пішов, щоб поглянути, як працюють ареси без його нагляду.

— Що він тут базікав, той дикун? — підійшов до задуманого Пірсона Перо.

Пірсон сердито глянув на провідника:

— Говорив про те, що занадто багато завелося на землі нечисти, яка з зухвалістю невігласів уважає кожного дикуном, бо сама носить рапозові чоботи...

Довго увечері радила ньємонґаба і врешті винесла рішення, підказане їй Татаураною: «Хай білий чужинець іде, куди хоче, хай вивчає і записує те, що побачить. Хай сучасний і майбутній світ довідається правди про життя і боротьбу, що ведеться в гущавині бразилійського лісу».

І ранком другого дня Ґілерме разом із своїми людьми вирушив у дальшу дорогу. Ареси прощалися з ним без ворожнечі, але й без приязни. Обмінялися подарунками, бо так велів звичай гостинности, однак на мамелюків дивилися косо і радили їм щиро на майбутнє якнайдалі обминати стежки, якими ходять ареси.

Ще не прохололи сліди несподіваних гостей, ще не вспів Татаурана дати розпоряджень на день, як до оселі причвалали нові люди. Це були індіяни з племени каяпос. з якими ареси мали угоду про ненапад. Мали круглі голови, підрізане в кружок волосся і «для краси» повибивані передні зуби: в кого один, у кого два. Прийшло їх троє, і відразу видно було, що вони часто стикаються з білими, бо мали намисто не з зубів, а з усякої всячини, вірніше, з усяких дрібничкових покидьків, як от: кілець від ланцюгів, бляшок, ґудзиків, пряжок, а в одного навіть, ніби дукат, красувався спереду кінець зламаної ложки. Власник, як видно, придбав її недавно, бо дуже нею пишався і, час від часу, погладжуючи пестливо цю «окрасу», гордо роззирався довкола. У нього була якась масна пика й облесні, хитрі очі.

Ареси не питали нічого, лиш посадили гостей біля вогнища, подали їду і нетерпляче чекали, що вони скажуть. А каяпоси їли довго і завзято, хоч напевно перед виходом з дому вже снідали.

Врешті, скінчивши з їдою, пообтирали жирні руки об власне волосся і перейшли до справи:

— Ми посли від племени каяпос, — почав той, що мав ложку. — Прислав нас наш морубішаба просити у вас помочі у війні.

Татаурана живо зацікавився новиною.

— 3 ким же воюєте? — спитав.

— Покищо з ніким. Але думаємо, що найкраще буде виповісти війну оселі ґвалашів. Вони — наші сусіди, і до них нам найближче, — пояснив власник зламаної ложки й масно всміхнувся.

У Татаурани гнівно заламалися брови:

— Як це?! Шукаєте війни без причини? Та ж ґвалаші, як і ви, належать до родини креньс. Чого ж шукаєте зачіпки?

Провідник посольства поправив ложку і важно відповів:

— Зараз скажемо... До нас оце прийшли білі з миром. Принесли подарунки, багато подарунків, і сказали так: «Ми хочемо виміняти у вас бранців. Чи маєте бранців?» Наш морубішаба відповів: «Ні, не маємо, бо тепер не час на війни, і ми з усіми сусідами в мирі». А білий морубішаба сказав так: «То нічого, що ви з сусідами в мирі. З миру завжди може бути війна. Зробіть війну і наберіть бранців, а ми виміняємо. Маємо багато гарних речей на обмін за бранців». І тоді наш морубішаба скликав раду племени. Мужі згодились на війну. Будемо воювати проти ґвалашів і просимо вас помочі. Наберете й ви бранців. Буде зиск. Як, отже?

Татаурані темніло в очах. Мав охоту вхопити післанців за карки і втовкмачити їх носами у вогнище, такий був лютий. Але все ж не забував, що говорить з дикунами, і стримувався, як міг.

— Слухайте, люди, — почав їм розтолковувати, стараючись дібратися до їхнього сумління, — де ж ви взяли такий закон, що дозволяє мирних сусідів і братів по крові продавати ворогам?

— Братів по крові ми ворогам ніколи не продаємо. Такого закону нема, — згодився гість. — як би ми продавали ґвалашів, коли вони вільні й є з білими також у мирі, як і ми? Але, коли буде війна, ґвалаші стануть нашими ворогами, ми їх поб’ємо, возьмемо в полон, а бранців закон дозволяє проміняти, кому завгодно.

Його річ була масна й солодка, як дьоготь з патокою, і Татаурану від неї млоїло.

— Ну, а коли ґвалаші вас поб’ють, возьмуть у полон і проміняють білим, — буде добре? — спитав він, перемагаючи обридження до маснопикого власника ложки і його товаришів, що сиділи мовчки, як бовдури, і лише похитували головами.

— Ні, не буде добре, — заперечив посол. — Тому ми просимо вас на допомогу. Разом з вами напевне ґвалашів розіб’ємо.

— Найліпше зробите, коли, замість ґвалашів, поб’єте тих білих, що намовляють вас на війну! — різко сказав Татаурана, відчуваючи, що йому починає уриватись терпець.

— Не можна того: ми з білими в мирі.

— Аз ґвалашами не в мирі?

— З ґвалашами також. Але від миру з білими більше користи: білі дають за полонених ґвалашів викуп, а ґвалаші не дадуть нічого.

Від цієї логіки Татаурану огорнула розпука, і він, як до останнього засобу, вдався до прохання:

— Послухайте мене, брати каяпос, і не починайте війни ні проти ґвалашів, ні проти інших племен. Бережіть свої сили для іншої війни. Перекажіть вашому морубішабі, що незабаром почнеться смертельний похід проти всіх білих. Тому не час тепер битися між собою, навпаки, треба миритися і тим, хто досі був у війні.

Гості нашорошили вуха:

— Війна смерти проти білих? Це добре! О, це дуже добре! Коли?

— Скоро. Десь по зборі врожаю.

— Е-е, до збору врожаю ми ще помиримося з ґвалашами. Самі ж знаєте, що ми з ними — родина креньс. Ця війна не буде довга: тільки набрати трохи бранців, щоб проміняти білим. Тоді буде мир знову. Як, отже?

— Як?! — дав волю своєму обуренню Татаурана. — А так: ідіть зараз же геть звідси і перекажіть вашому морубішабі, що буде він водоносом білих, коли почне війну з ґвалашами! Забирайтеся!

— Відсилаєш нас без ради племени? А що вона скаже?

— Я зневажив би раду племени, коли б її таке спитав! Забирайтеся геть!

Післанці так само спокійно, як прийшли, так повставали тепер, і під недоброзичливими поглядами аресів, попленталися назад.

Над площею зависла понура тиша. Задуманий Татаурана забув зовсім, що сьогодні так і не дав ще денного наказу, а ареси не важилися йому нічого нагадувати. Чекали, поки сам пригадає.

І так, поки Татаурана думав, поки чекали його підвладні, до оселі ще раз підійшли нові гості — ґвалаші. Було їх четверо таких подібних між собою, що розпізнати їх можна було хіба по прикрасах. Такі ж самі круглоголові, як каяпоси, так само поприкрашувані всяким непотребом, визбираним на смітниках цивілізації, мали у вухах і носах попересилювані мідні дроти, а в одного такий дріт ішов від вуха до нижньої губи й був закручений на кінцях у спіралі.

Знов почалося невідмінне частування, бо ж не годиться гостям говорити навіть про найпекучіші справи на порожній шлунок.

І ґвалаші їли, цямкаючи і плямкаючи, поки не спорожнили всі поставлені перед ними дерев’яні й глиняні посудини. А тоді пообтирали руки у волосся і почали говорити. Властиво, говорив той, що мав дріт від вуха до губи, а решта лише притакувала.

— Хе-хе! Ні з чим вернулися каяпоси...

— А ви вже знаєте? — спитав Татаурана.

— Знаємо. Чули, як вони говорили між собою, вертаючись від вас. А нас прислала до вас рада племени просити допомоги проти них — каяпос.

— Тепер не потребуєте нашої допомоги, — сказав Татаурана. — Вони не нападуть. Але, коли б і напали, то ми поможемо. Наша рада племени — згодиться на поміч.

— Хе-хе! — хитро засміявся голова посольства і став зовсім подібний до того каяпоса із зламаною ложкою на шнурку. — Ми не будемо чекати, аж поки вони знайдуть поміч і нападуть. Ми вдаримо перші.

— Чекайте, — не зрозумів спочатку Татаурана, — може, вони ще взагалі роздумаються. А найліпше буде вам і їм об’єднатися і вдарити на білих.

Ґвалаші здивувалися:

— На білих?! Порушити закон гостинности і напасти на білих, коли вони прийшли з миром і подарунками?!