— Вони знають про бомби, — втрутився Ганс, — бо самі ж їх скидали. Чи ти забула?

— Так, комендант мав рацію, — по хвилі сказала Крістін, витираючи сльози, — брутальні дії стають військовими злочинами, тільки коли війну програно.

Крістін забилася в куток товарного вагона, замість подушки підклавши під голову пальто. Вона заплющилась у надії, що одноманітне погойдування та постукування заколише її. Сон видавався жаданою втечею від реальності. До Дахау вона їхала стоячи впритул до багатьох інших в'язнів, а зараз усім вистачало місця. Крім того, американці насипали на підлогу соломи, з якої кожен зробив собі зручне сидіння чи підстилку. Вона також допомагала хоч трохи перебити трупний запах, що в'ївся в дощані стіни та підлогу. Американці видали подорожнім по ковдрі й усередині вагонів поставили воду та їжу. Та попри беззаперечність того, що тепер їхати було набагато зручніше, ніщо у світі не могло повернути самотнім пасажирам цього потягу родичів і знайомих, із якими вони їхали до Дахау. Цей факт робив мандрівку не менш сумною та гіркою і змушував більшість колишніх в'язнів шукати втіхи вві сні, тихому риданні чи молитві.

Зранку американці проголосили, що спочатку звільнять жінок, а чоловіки мають залишитися до завтра. Потяг відвезе їх до містечка, де всіх буде тимчасово заселено до транспортного барака, звідки інші американські солдати розвозитимуть їх по домівках. За годину, коли перший потяг із чахканням і кахканням під'їхав до перону, натовп загудів.

Повними жаху очима вчорашні в'язні дивилися на те, як колеса перестають крутитись, як відчиняють важкі залізні двері, як із вагонів зістрибують веселі американці. Не побачивши нічого страшного, натовп зітхнув із полегкістю. А солдати, помітивши, в якому жалюгідному стані були люди біля перону, почали діставати з кишень і роздавати жуйку, цукерки та все, що мали з собою.

По багатьох годинах, що минули після розставання, Крістін згадала усміхнені обличчя Ханни та Ганса, котрі махали їй услід руками, стоячи пліч-о-пліч біля виходу з табору. Звичайно ж, Ханна вирішила залишитися з братом і їхати додому разом з ним. Подруга вивчила напам'ять адресу Крістін і пообіцяла написати їй, щойно вони знайдуть собі постійне житло і роботу. Вони не знали, де й коли це буде, але, напевно, не в Німеччині.

Крістін не могла припинити думати про Дахау. Його сторожові вежі, паркани з колючого дроту, темні бараки, високі труби крематорію залишаться з дівчиною назавжди. Доживши навіть до ста десяти років, вона не зможе забути землисто-сірого кольору Дахау, кольору, що до смерті нагадуватиме їй про попіл, виснажені обличчя в'язнів, бліде січневе небо над табором смерті.

Прокинулася вона, коли потяг гальмував, під'їжджаючи до якоїсь станції. В грудях пекло, все тіло боліло. Дівчина спробувала підвестись, але це вдалося не відразу. Шия заніміла, руки та ноги затерпли від незручної пози. Відкашлявшись, Крістін накинула на плечі пальто і вийшла з вагона слідом за іншими.

Притискаючи до себе хліб і одяг, узяті з собою з Дахау, нещодавно звільнені жінки тихо вишикувалися в чергу на пероні та терпляче чекали, коли американські солдати запишуть їхні дані. Крістін і сама не зрозуміла, як опинилася біля жінки, котра забула власну адресу.

— Мене звати Сара Хвайнштайн, — плакала вона, — а чоловіка звати Урі… але він уже мертвий. Я не пам'ятаю назви містечка, де ми жили. Я вже нічого не пам'ятаю! — Жінка махала руками, ніби відганяла невидимих мух. — Мені вже все одно, що буде далі. Всі мої родичі мертві! Мені до всього байдуже!

— Але хтось із ваших рідних мусив вижити, — сказала Крістін.

Жінка не відреагувала. Тоді дівчина почала називати всі міста і містечка, що тільки спадали їй на думку, але дама лише заперечно хитала головою.

— Чим можу допомогти? — звернувся до них американець поганою німецькою.

— Вона забула, де живе, — відповіла йому Крістін, бажаючи додати, що жінка збожеволіла. «Ми всі тут — божевільні», — подумала дівчина й не стала звертати увагу солдата на очевидне.

Американець здвигнув плечима та похитав головою.

Крістін усвідомила, що він ані слова не зрозумів. Його німецької було для цього замало. І знову вона спробувала згадати ті кілька англійських слів, що знала, та вони не згадувалися. Голова відмовлялася працювати. Американець широко всміхався, та його усмішка була силуваною, у погляді світилися старанно приховуваний жах і жалість. Дівчина спробувала уявити, ким може йому видаватись. Блакитні очі на блідому кістлявому лиці, чахлик невмирущий із кількома дюймами брудного волосся на голові.

— Англійська? — з надією запитав він.

Крістін похитала головою.

— Ім'я? Namen?[76] — спитав він, показуючи на божевільну жінку.

— Сара Хвайнштайн, — відповіла Крістін.

— Capo, — звернувся він до жінки, нахилившись, аби дивитися їй у вічі,— Bitte, kommen,[77] ходімо зі мною.

Він був високий, білявий і блакитноокий — зразковий арієць гітлерівської армії. Світлі пасма вибивалися з-під шолома й обкручувалися навколо вух. Уперше Крістін помітила, як охайно виглядають американські солдати, зовсім не так, як її батько, коли повернувся з полону. Він був обдертий і виснажений, а американські солдати всі променилися здоров'ям і міццю. Їхні рожеві щоки та чистенькі форми були як намальовані.

Коли блакитноокий американець повів за собою безпам'ятну жінку, Крістін скористалася з нагоди та сіла на найближчу дерев'яну лавку. В голові у неї було порожньо та легко, кінцівки посмикувались, як від холоду, і кожен вдих спричиняв сильний кашель. Схопившись за край сидіння, вона раптом усвідомила, якими худими стали її ноги. Ніби вперше роздивлялася вона власні ступні, худі гомілки, по-дитячому кістляві коліна. «Шкіра та кості», — безрадісно подумала вона. З незрозумілої причини вигляд коричневих панчіх уже мертвої жінки на власних ногах змусив її серце забитися швидше. Божевільна фрау заразила дівчину своїми думками, що засіли в голові, отруюючи мозок і душу страшними побоюваннями. «А що з моєю родиною? — запитувала себе Крістін.

Звідкіль я знаю, що вони живі? Може, бомба влучила в наш будинок і всіх повбивало?»

Перед нею зупинилися якісь чорні армійські черевики. Блакитноокий солдат нахилився над нею, заглядаючи в очі.

— Ім'я? — запитав він.

— Крістін, — проказала вона крізь зуби, що почали клацати.

— Дім? — м'яко запитав він англійською.

Крістін упізнала це слово. Спробувала відповісти, та заважав клубок у горлі. Губи рухались, але звуку не було. Вона прокашлялась і спробувала ще раз.

— Гессенталь, — прохрипіла вона.

На подив дівчини, його лице просвітліло, а губи самі собою розтяглися в широкій і променистій, як сонце, усмішці. Зуби сніжно біліли на тлі загальної рожевості обличчя. Як давно не бачила вона такого щирого усміху!

— Фройляйн, — сказав він, показуючи на бетонний перон під ногами. — Дім, Гессенталь!

Крістін якусь мить дивилася на блакитноокого американця, не розуміючи почутого. Невже він мав на увазі, що вона вже вдома? Широкий усміх не сходив з його лиця. Дівчина зірвалася з місця, відштовхнула солдата, ледь не збивши з ніг, і рушила вздовж перону повз інших жінок. Серце голосно гупало, дихати було важко, та вона майже бігла до будівлі вокзалу. Ніхто не сказав, у якому напрямку їхатиме потяг, а, вийшовши з вагона, вона навіть не подумала подивитися назву станції. Хто б міг уявити, що перша зупинка буде в рідному містечку! На перший погляд, станційне приміщення скидалось на сотні інших, але посеред червоної цегляної стіни великими літерами було написано «Гессенталь».

Дівчину накрило хвилею непереборного захвату та ні з чим незрівнянної радості. Вона прикрила рота долонями, щоб не закричати, — таким сильним було відчуття полегкості. Підійшов блакитноокий американець і став поруч.