— Дякую, гере Вайлер! — вигукнула мати, заламуючи руки.

Крістін не чула закінчення розмови, натомість дивилася в найдальший куток погреба, де з-за ящика з картоплею виднілось щось дуже схоже на краєчок скатертини, захованої туди Ісааком. Ця згадка наповнила її серце болем, а очі — слізьми.

У сутінках родичі Крістін почули, що четверо озброєних есесівців знадвору викрикують якісь накази. На сусідніх вулицях відбувалося те саме. Їхні підсилені мегафонами голоси відлунювали від стін будинків і бруку доріг, тому люди були змушені виходити з дому, аби хоч щось зрозуміти.

— Achtung![38] — викрикували вони. — Виходьте з будинків. Заборонено залишатися вдома! Рівно о восьмій усі мусять зібратися на ринковому майдані!

О чверть по сьомій, слідом за односельцями, родина Крістін, узявшись за руки, рушила до центру містечка. Всі нервово оглядались, не знаючи, на що очікувати. На майдані солдати викриками позганяли всіх — старих, жінок і дітей — до огородженого металевими парканами простору перед збудованим уранці помостом. Люди стояли пліч-о-пліч, ледь не притискаючись одне до одного. Марія переплелася руками з бабусею та дідусем, мамця підняла Карла, тримаючи його обіруч. Крістін посадила Генріха собі на спину, міцно обхопивши долонями його попід колінами. Вони намагалися триматись разом, попри штурхани спантеличеного люду, що за гупанням барабанів і солдатських чобіт не міг розрізнити викриків сусіда. Безліч яскравих променів від ручних ліхтариків, які військові тримали в руках, щосекунди перехрещувались над зібранням, а два великі вогнища обабіч помосту підсвічували небо та кидали червонуваті відблиски на нацистську символіку позад сцени.

Натовп гойдався хвилями вперед-назад, а Крістін спробувала роздивитися виданий усім на вході памфлет. Серце пропустило удар, коли дівчина під жовтою зіркою Давида прочитала на чорній обкладинці: «Wenn du dieses Zeichen siehst».[39] У середині, сторінка за сторінкою, розповідалося про те, як євреї розпалили війну проти німецького народу і що вермахт ніколи не дозволить, аби підступні плани світового єврейства здійснилися. Далі пояснювалося, що капіталістичним світом керує єврейська кримінальна організація і що єдиний шлях уникнути юдейської загрози полягає у фізичному знищенні усіх євреїв на планеті.

— Що це? — прокричав Генріх їй у вухо.

— Нічого, — відповіла Крістін, а сама подумала: «Суцільна брехня, брудна нацистська брехня!».

Мати тримала свій памфлет у руці, та ще не читала. Марія стисла в кулаці свій разом із бабусиним і дідусевим. Крістін огледілася навсібіч, чи не дивиться хто, а потім роздерла ненависну брошуру на дрібні клаптики, кинула собі під ноги й потопталася по рештках. Вона вже потяглася до материної руки, щоб і з її памфлетом зробити те саме, аж раптом, ніби на знак того, що її викрито, гучна музика стихла. Дівчина налякано водила очима по натовпу, чекаючи на офіцера, що розштовхуватиме людей, аби швидше дістатися до неї й арештувати. Але нічого подібного не відбувалось. Та от у повітрі пролунав поодинокий удар важкого дзвона.

У раптовій тиші натовп слухав відлуння дзвона на соборі святого Миколая, що відбив восьму годину. Варто було стихнути останньому звуку, як військовий оркестр заграв гімн Третього рейху. Сурми й барабани підкреслювали велич хору міцних чоловічих голосів. Сотні солдат у чорних шоломах і зі срібноверхими рушницями та нацистськими прапорами в руках промарширували на середину майдану, змушуючи бруківку під ногами Крістін ритмічно пульсувати. Демонструючи зразковий вишкіл, вони рівними рядами вишикувалися перед помостом, підборіддя високо піднято, правиці злетіли в салюті. Солдати виструнчились, як під лінійку, всі однакового зросту, ніби іграшкові солдатики з однієї коробки. Крістін стало цікаво, чи це — якась особлива частина, що до неї відбирають лише чоловіків певного стандарту.

Дюжина солдат, піднявши правиці в салюті, пішла поміж розділеного на ряди натовпу, перевіряючи, чи кожен салютує. Крістін стисла зуби й підвела руку. В кінці її ряду виникло якесь сум'яття, а потім почувся жіночий крик. Крістін побачила, як чоловіка за комірець витягають із натовпу, тонка рука ковзнула по його рукаві. Крістін не була впевнена, та сивокоса голова жінки, що кричала, нагадала їй бідолашну фрау Шмідт із кав'ярні.

Щойно відзвучала остання нота нацистського гімну, четверо офіцерів і ще одна дюжина солдат у бриджах і високих чоботях вийшли на підвищення. Полум'я вогнищ відбивалося в медалях, якими рясніли офіцерські кітелі, створюючи химерне враження пульсуючих скривавлених сердець. Люди на сцені клацнули підборами та звели руки у вітальному салюті, і тоді невисокий, зсутулений, чорновусий чоловік став посеред помосту.

— Sieg Heil! Sieg Heil! Sieg Heil![40] — заревів натовп.

Руки Крістін укрилися гусячою шкірою. Вона не йняла віри власним очам. На сцені був Гітлер. Натовп у захваті гудів, як грозовий вітер у шторм. Він виглядав нижчим, ніж вона уявляла, і навіть зі свого місця дівчина бачила, як він невдоволено кривить рота. Солдати, розставлені між рядами люду на площі, кричали й аплодували, надаючи приклад усім навколо. Їхні очі постійно сканували натовп, відстежуючи поодиноких неслухів, аби тут-таки їх арештувати. Людське море хвилювалося, вірнопіддані громадяни ставали навшпиньки та витягали шиї, щоб краще бачити свого фюрера. Та Крістін здалося, ніби вона чула і кпини серед загальних аплодисментів і криків «Ура!». На сцені Гітлер опустив голову й ударив себе кулаком у груди. Потім стояв непорушно, доки глядачі не замовкли. Тільки в абсолютній тиші він підвів голову й заговорив.

— Німці й німкені, співвітчизники, товариші! Нині три великі держави об'єдналися проти нас, але ще побачимо, хто у цій боротьбі отримає все, не мавши нічого спочатку, а хто, маючи все, зрештою все і втратить. Бо чого хоче досягти Англія? Чого хоче досягти Америка? — Гітлер кулаком погрозив комусь у небі.— У них так багато всього є, що не знають, як із тим учинити. Ми ніколи нічого поганого не зробили ні Англії, ні Франції. Ми нічого й ніколи не робили поганого Америці.— Гітлер повів рукою над натовпом. — І все ж таки йде війна. Знаючи мене, ви всі мусите зрозуміти. Колись я сказав те, чого не зрозуміли іноземні держави. Я сказав: «Якщо війна неминуча, я краще її вестиму» не тому, що шукаю собі слави, навпаки, я від неї відмовляюся, бо для мене це — зовсім не слава. Мене уславить, якщо на те Божа воля, мирна праця на благо батьківщини, яку я й досі хочу вести. Але гадаю, якщо вже так сталося, що я в змозі зробити те, чого хоче невблаганний фатум, мені залишається тільки просити долю покласти на мене тягар цієї війни. Я буду його нести! — прокричав він, б'ючи себе кулаком у груди.

Крістін ніколи не була в опері, та подумала, що саме так грають у трагедіях. Вона подивилася на людей поблизу себе, шукаючи ще когось, хто б так само спостеріг Гітлерову брутальну душу, що ховалася за його владним тоном і перебільшеними жестами. Біло-червоні тіні гойдались над морем піднятих догори облич, роблячи їхні вирази важкими для розуміння, їй стало моторошно від цього видовища, немов орда загублених душ стоїть перед воротами до пекла.

Гітлер продовжував:

— Я не уникатиму відповідальності. У будь-який момент я візьму на себе цей тягар. Я виконуватиму свої обов'язки, як і завжди раніше. Я маю найбільшу довіру в населення. Люди мене знають. Вони знають, які безмежні плани я мав іще задовго до початку війни. Вони бачать, що за всіма напрямками ведеться велика робота, а за деякими її вже завершено. Знаю, німецький народ у мене вірить, і я щасливий із цього. Але німецький народ має також бути впевненим у тому, що, доки я живий, 1918-й рік ніколи не повернеться!

Він подивився в небо, потім відступив назад і схилив голову. Ліва рука утримує правицю, котра щойно запекло жестикулювала. Так він стояв і якийсь час слухав ревіння натовпу. Потім виструнчився й знову зробив крок уперед, піднявши кулак над головою.