Вона вирвала свою руку з його руки і пішла вперед, а серце калатало.

— Нічого ще не домовлено, — відповів він, рушаючи за дівчиною. — І мені байдуже, хто що подумає. Окрім того, я гадав, ти знаєш, що Луїза від'їжджає до Сорбонни.

— Але ж вона повернеться, чи не так? Мама розказувала мені, як фрау Бауерман наказувала: «Дістаньте найкраще срібло, Розо, сьогодні Луїза з родиною прийде до нас обідати», і буквально минулого тижня: «У Луїзи день народження, тож придбайте, будь ласка, найкращі оселедці для її улюбленого Matjesheringe[2] у вершковому соусі. І влаштуйте так, аби Ісаак і Луїза сиділи поруч за кавою з тістечками».

— Це тільки тому, що наші родини товаришують. Моя мама росла з матір'ю Луїзи.

— І твої батьки сподіваються…

— Мама знає, що я проти. І Луїза знає.

— А твій батько?

— Тато не може мені наказувати, адже він сам пішов проти батьків, які не хотіли його заручин із моєю матір'ю, бо вона не дотримувалась іудейських звичаїв. Але він пішов проти їхньої волі й одружився з мамою. Він не примушуватиме мене.

— А ти що ж? — запитала вона, ховаючи руки глибоко в кишенях плаща.

— А я насолоджуюся цим днем і чудовою прогулянкою з красивою дівчиною. Вважаєш, тут щось не так?

Ці слова наповнили все її тіло тремтінням.

Дівчина відвернулась і покрокувала стежкою вниз, повз останній ряд покручених яблунь, до дерев'яної лавки, міцно вбитої в уплескану землю.

Крістін сіла й огорнула плащем ноги, сподіваючись, що хлопець не помітить, як тремтять її коліна та руки. Ісаак сів поруч, обпершись ліктями на спинку лави та випроставши ноги.

Зі свого місця вони бачили залізничні рейки, що відходили від станції,— ті спочатку вигиналися широкою дугою, а потім ішли паралельно пагорбам. За рейками акуратно зорані поля коричневими борознами розстелились аж до села, що скупчилося на краю широкої, зелено-коричневої, схожої на зшиту із клаптів ковдру, долини. Численні дими кучерявилися над димарями й вигиналися в бік пагорбів, ніби прикрашених деревами, чиє листя вже набрало осінніх барв: червоної, жовтої, золотої. Срібляста стрічка ріки Кохер вилася через увесь центр містечка, скута кам'яними берегами, розшматована мурованими містками. Вони бачили заокруглені цеглини дзвіниці біля готичної церкви святого Миколая, що височіла над ринковим майданом. Східніше, якраз через вулицю від будиночка Крістін, уп'ялась у саме небо збудована з піщаника дзвіниця лютеранської церкви, що бовваніла над обмазаними глиною дахами конгрегації. На кожній дзвіниці — по три великих залізних дзвони, які вдень дзвонили щогодини, їх відлуння прокочувалося недільними вулицями містечка, як стародавній поклик до молитви. А під морем жовтогарячих глиняних дахів вирувало життя. В лабіринті нерівних мощених вуличок і крутих провулків, поміж столітніх фонтанів і порослих плющем статуй бігала та сміялася дітлашня, ганяючи м'яча, стрибаючи через скакалки. Містечкова пекарня наповнювала прохолодне осіннє повітря ароматами свіжоспечених претцелів,[3] булочок і шварцвальдських тортів.[4] Сажотруси у своїх високих капелюхах і закіптюжених плащах переходили від будинку до будинку, поклавши на плече довжелезні чорні мітли, схожі на йоржі для велетів. У м'ясній лавці підперезані фартухами жінки відраховували монети, прискіпливим оком обираючи свіжі ковбаси для недільного обіду, обмінюючись новинами та вітаннями перед стерильно чистим прилавком. На просторому ринковому майдані, під смугастими парасолями, фермерші, готуючись до торгівлі, розставляли ящики з яблуками і темно-червоною ріпою. Вони вже розмістили відра з рожевими та фіолетовими циніями поряд із соняшниками, повиставляли пірамідами дерев'яні клітки з голосистими коричневими півнями та білими гусками поряд із гірками гарбузів. А на розі сидів старигань у поношених дерев'яних черевиках і, посьорбуючи тепле темне пиво, розмірковував про їхні долі. Крістін завжди здавалося, що старі люди змушені повсякчас удаватися до згадування минулого, аби не забути якихось важливих давніх подій або, може, щоб самим про себе не забути.

За високими будинками з піщаника, на невеличких, обгороджених низькими парканами подвір'ях вистачало місця для зграйки курей, кількох охайних овочевих грядок і пари грушевих або сливових дерев. У середньовічних хлівах виморені тяжкою працею фермери накладали свиням солому та посічені буряки чи картоплю. У розчахнутих навстіж горішніх вікнах напівдерев'яних баварських будинків провітрювалися перини.

Крістін не могла пояснити, чому це видовище наповнювало її почуттям образи навпіл із любов'ю. Вона нікому не зізналася б, що іноді нудиться у навколишній передбачуваності. Упевнені в завтрашньому дні селяни точно знали, що в кінці місяця всі зберуться на центральній площі на осіннє свято вина; навесні першотравневе деревце освятить початок хлібного фестивалю; влітку фасад ратуші та фонтан на ринковому майдані прикрашатимуть виноградні лози та плющ, а юнаки та юнки у святковому червоно-білому строю ушановуватимуть здобувачів солі.[5]

Водночас Крістін усвідомлювала непоказну красу свого рідного краю — пагорбів, виноградників, замків — і розуміла, що більше ніде у світі не почуватиметься так любо й убезпечено. Це швабське містечко зі сторічною історією, відоме винами Гогенлое та солоними джерелами, було для неї втіленням усього рідного й домашнього, власне, було часточкою самої Крістін. Вона знала, що саме тут її місце. Як і молодша сестра Марія та двоє маленьких братів, Генріх і Карл, вона відчувала тісний правічний зв'язок із цією місциною. Аж дотепер.

Несподівана поява Ісаака на порозі дала дівчині відчуття якоїсь раніше не поміченої на мапі підказки до захованих скарбів, а чи щойно віднайденим поворотом на давно знайомій дорозі. Щось-таки мало змінитися. Це відчувалося й у прохолоді осіннього вітру.

Стривожена, вона схопилася на ноги й зірвала з гілки найближчого дерева два блискучих яблука. Ісаак також підвівся, й вона жбурнула одне в його бік. Він упіймав плід у повітрі й укинув до своєї кишені. Потім рушив до неї. Дівчина кинулася навтьоки, перебігаючи від одного ряду яблунь до іншого, тримаючи у жмені поли свого довгого плаща.

Ісаак із криком кинувся наздоганяти, швидко впіймав, і тримаючи за талію, відірвав її від землі та почав кружляти навколо себе, ніби вона важила не більше дитини.

Налякані вівці розбіглися врізнобіч, а потім, важко дихаючи й вилупивши очиці, скупчилися під дубом на краю саду.

Нарешті Ісаак перестав її кружляти. Крістін, сміючись, хотіла вирватись, але він не відпускав. Коли дівчина перестала пручатись, хлопець опустив її на землю, міцно тримаючи, аж доки її ступні твердо стали на ґрунті. Вона вдивлялась у його очі, у грудях палало, коліна тремтіли… Він завів її руки за спину і прихилив до себе. Вдихнувши п'янкий, притаманний лише йому, запах стружок, мила та свіжої глиці, дівчина забула, як дихати, відчуваючи його теплий подих на своїх устах.

— Я не хочу бути з Луїзою, — вимовив він. — Вона для мене не більше, ніж іще одна менша сестра. Окрім того, вона занадто полюбляє оселедці і вже починає ними смердіти.

Він усміхнувся до Крістін, а та опустила очі.

— Але ми належимо до зовсім різних світів, — прошепотіла вона.

— Мама каже…

Він підняв її підборіддя й закрив пальцями губи.

— Це не важливо.

Але Крістін знала, що це важливо. Може, не для неї і не для нього, але десь і колись це матиме неабияке значення. На мамчине переконання, вона тільки втрачає час, шукаючи кохання в таких, як Ісаак. Він — син заможного адвоката, вона ж — дочка бідного муляра. Його мати вирощує троянди та займається благодійністю, доки її мамця відскрібає підлогу та пере одяг його родини. Він ходив до школи всі дванадцять років і зараз навчається в університеті, хоч і не вирішив іще, ким буде: лікарем чи адвокатом. Їй подобалося шкільне навчання й навіть удавалося отримувати гарні оцінки тоді, коли не мусила з іншими однокласниками, замість уроків, іти на поле, щоб зібрати решту врожаю чи довикопати картоплю.