— Дотримуйтесь спокою та порядку, — продовжував кричати в гучномовець американський офіцер. — Як тільки колію буде відремонтовано, ми пустимо потяги, щоб вивезти вас звідси.

Зі свого місця дівчина бачила низку покинутих товарних вагонів. Четверо американців відкинули металевий засув і прочинили заіржавілі двері. Напружені, вони зазирнули всередину і миттю відскочили від вагона, побачивши його страшний уміст. Двох вивернуло прямо під насипом. Крізь прочинені двері видно було, що вагон майже до стелі набитий трупами, що лежали рівними рядами, мов дрова чи цегла. Тільки чиєсь довге волосся чи давно задерев'янілі покручені руки та ноги порушували загальну впорядкованість. Крістін заплющила очі.

Потім пролунав сердитий викрик і застрекотів автомат. Стріляли американські солдати, що пильнували полонених есесівців. Лиця колишніх вартових спотворювала гримаса болю та відчаю, коли кулі прошивали їхні груди, шиї, голови. Мертві тіла падали одне на одне, формуючи купи чорних уніформ. Коли постріли стихли, всі есесівці попадали мертві. «Кров і прах, — подумала Крістін. Нацисти отримали те, чого хотіли».

— Крістін! — почула вона голос за спиною й обернулася, тримаючись рукою за серце.

Ханна, ледь пересуваючи ноги, тримаючись за руку виснаженого темноокого чоловіка, йшла до Крістін. Дівчина похитнулась. «Невже Ісаак! Чи не марю я?» Але Ханнин супутник був одягнений у цивільне, а не в тюремну форму.

— Крістін, — іще здалеку прокричала Ханна, — я знайшла свого брата!

Дівчина проковтнула клубок у горлі.

— Ханно! — вирвалося в неї.

Подруги обійнялись. Крістін обережно гладила Ханну по хребцях, що випирали зі спини та, здавалося, могли зламатися від найменшого стискання. Потім дівчата трохи відсторонились одна від одної та обмінялися повними сліз поглядами. На щоках у Ханни було видно сліди численних порізів від бритви, все лице цвіло пурпуровими та жовтими синцями, склера обох очей червоніла від крововиливів, розбиті губи розпухли й у багатьох місцях вкрилися струпом щойно загоєних тріщин.

— Можеш повірити, що нас урятовано? — спитала вона. — І весь цей час мій брат працював на заводі.

— Де ти була? — запитала Крістін. — Я боялася, що вони вбили тебе.

Ханна на мить опустила погляд, але тут-таки підвела на подругу повні сліз очі.

— Мене замкнули в коморі центральної вартівні та…

— Усе гаразд, — Крістін узяла її за руку, — можеш не розповідати. Тепер уже все це позаду.

Ханна хлюпнула носом і відступила на крок.

— Це мій брат Ганс, — сказала вона. — Чи вдалося тобі знайти Ісаака?

— Учора його вивели до лісу з групою інших в'язнів і… Вони не повернулися звідти.

— Ach nein! — вигукнула Ханна, — мені дуже шкода.

— Тільки день залишався, — прошепотіла Крістін нещасним голосом. — Якби тільки ще один день йому вдалося протриматись, ще тільки день…

Ханна обхопила подругу руками й зашепотіла щось заспокійливе їй на вухо, колисаючи, мов дитину. Крістін вивільнилась і, витерши обличчя рукавом, сказала:

— Вибач за все, через що тобі довелося пройти. Це моя провина.

— Ти про що?

— Мені сказали, що тебе було впіймано біля чоловічої картотеки.

— Ти ризикувала власним життям, виносячи для мене їжу, чи не так? Окрім того, я розшукувала і Ганса теж. Той наглядач усе одно знайшов би до чого прискіпатись і вигнати мене. Він уже давно мав на мене зуба. Це все одно сталося б.

— Принаймні тепер він за все заплатить, — сказала Крістін, косячи оком у бік вантажівок із наглядачами, вартовими й унтер-офіцерами.

— Боюся, більшість офіцерів СС повтікали, — сказав Ганс. — Коли ми перевдягалися в цивільне, бачили, як вони ховалися в лісі.

Ханна притулилася до брата й заплющила очі. На секунду Крістін здалося, що вона знепритомніла. Та Ганс обійняв сестру і допоміг стати рівно. Ханна всією вагою сперлася на одну ногу. Крістін глянула вниз і скам'яніла. Коліно подруги було темним і розпухлим, довкола нього червоніла запалена рана, з якої звисали клапті багряної шкіри.

— Що з ногою? — поцікавилася Крістін.

Ханна трохи підняла пошкоджену ногу й оглянула глибоку рану під коліном, що трохи скидалася на край шкарпетки.

— Удень вартові прив'язували мене до ліжка, — сказала вона.

— Ходімо, — голос Ганса був монотонним і трохи діловим. — Я чув, що на складах іще є продукти, та й вас треба вдягти у щось тепліше.

Гурти в'язнів атакували складські приміщення. Вони вибивали двері та вікна, намагаючись якомога швидше потрапити всередину. Швидко сформувалася подоба пожежної команди, люди вишикувалися рядком і передавали повні пригорщі їжі тим, хто залишився на дворі. Бляшанки крекерів і бісквітів, пакети сухого молока, булочок і хліба переходили з рук у руки, поволі наближаючись до голодного натовпу. Потроху купи картоплі, ріпи, цибулі, моркви та гороху було роздано всім бажаючим. Але переможний крик прозвучав, коли хтось знайшов ящики з ковбасою та в'яленим м'ясом. Невдовзі гори окороків і сирних голів розійшлися по брудних руках виснажених довгими місяцями недоїдання в'язнів.

— Обережно! — попереджав Ганс Ханну, Крістін і кожного, хто його слухав. — Не їжте багато, бо захворієте.

Обачніші їли тільки крекери, бісквіти та хліб, знаючи, що шлунок не прийме шинку, ковбасу чи жирний сир. Але більшість полонених нічого не хотіли чути й наїдалися будь-чим, а потім падали від шлункових болів і вибльовували щойно з'їдене.

Крістін з'їла чотири бісквіти та трохи твердого сиру, а Ханна з братом на двох — буханець житнього хліба. Потім Ганс узяв із собою кілька бляшанок із крекерами та зо два буханці хліба й повів дівчат на чоловічу половину табору, де містилися склади з одягом. Він чекав за дверима, доки сестра з подругою порпались у купах суконь, блузок, спідниць і різного роду взуття. Крістін скинула з себе брудну, в багатьох місцях порвану робу й одяглась у сукню кольору журавлини, що й досі зберегла на собі тонкий аромат дорогих парфумів. Зверху натягла синій плетений светр і вперше за вісім місяців відчула, що спина та плечі зігрілися. Біля іншої купи Ханна натягала через голову довгу коричневу сукню.

Швидко вони знайшли все необхідне, включно з парою високих підбитих м'яким хутром чобіт, що лагідно охоплювали пошкоджену ногу Ханни, та чудовими чорними шкіряними туфлями для Крістін. Дівчина натягла тонкі коричневі панчохи на свої мозолясті, у виразках, ноги, а потім зашнурувала нові черевики. Дивно було знову відчувати на собі нормальний одяг. Руки та ноги розслабились у теплі та затишку. Чи не так почувається немовля, вперше сповите дбайливою материнською рукою?

Вона дивилась, як інші в'язні скидають тюремні роби й одягаються в звичайний одяг, їхні лиця висловлювали захват і острах одночасно, ніби спідниці та блузи були якимось новітнім, іще нікому невідомим винаходом. Брудні загрубілі від фізичної праці руки пестливо торкалися рукавів і подолів, ніби ті були зроблені не з тканини, а зі срібла чи золота. Хоча дні вже стояли досить теплі, Крістін і Ханна взяли собі довгі шерстяні пальта, щоб не мерзнути цієї останньої ночі в пеклі Дахау. Крістін накинула пальто на плечі не тому, що змерзла, а щоб відчути його вагу. Якась жінка, вбрана у вишневу сукню, погрозила натовпу кулаком.

— Мусимо подякувати нашим невидимим провідникам, — прокричала вона, — і проказати Кадиш за всіх померлих у цьому жахливому місці!

Запала тиша — люди молитовно схилили голови. Крістін не знала, що таке Кадиш і як його проказують, але вона заплющилась і помолилася як уміла. Дівчина просила в Бога за всіх загиблих у війні, за дідуся й Ісаака, щоб їхні душі упокоїлися з миром, знайшовши вічний спочинок від сліз і страждань. Подумки вона попрощалася з коханим і відчула, як невидимі кайданки назавжди защіпнулися на її згорьованому серці. Сльози очищення потекли по щоках. Коли Крістін розплющила очі й подивилася навкруги, то на всіх блідих виснажених обличчях помітила мокрі доріжки.