Невдовзі з лісу вийшли охоронці, навантажені лопатами й автоматами. Вони курили та голосно перемовлялися. Ісаака не було видно. Нікого з в'язнів не було видно, тільки вартові. Й тоді вона зрозуміла все. Так, Ісаака вбито. Вони розстріляли всіх, а разом із ними й Ісаака. Він мертвий, тепер уже точно та назавжди. Йдучи до лісу, коханий знав, що так і буде. Скільки разів до цього Крістін уже оплакувала його, та нині сумнівів не залишилось. І ця остаточність підкосила її. Дівчина знову впала на грядку, обличчям у вологий ґрунт. Довколишній світ зник.
Крістін не знала, скільки пролежала на холодній і вогкій землі, та коли підвелась і подивилася через паркан, охоронців уже не було ніде видно. Тоді дівчина змусила себе повернутися до будинку, та на кухні все валилося з рук, і вона просто стовбичила біля столу, тримаючись обома руками за стільницю. Серце боліло й не було ніяких сил. Дівчину дивувало, що ноги й досі тримають її, що тіло само собою продовжує функціонувати. І тоді вона почала молитися, прохаючи в Бога, щоб дозволив її згорьованому серцю розірватись, урвавши муки страдницького животіння. Та Господь не почув її прохання, довелося вигадувати щось самій. Крістін роззирнулася, вишукуючи поглядом чогось такого, що могло б стати їй у пригоді. Але думку про отруєння довелось облишити, нічого придатного не впадало в око. Були в шухляді гострі кухонні ножі, та, уявивши, як вона розрізає собі вени, дівчина зрозуміла, що в таборі можна померти і без подібних зусиль.
Вона вийшла з дому та пошкандибала до свого бараку, де залізла на нари й лежала із заплющеними очима, в чеканні на смерть чи забуття. Склавши руки на грудях, Крістін намагалася навіть не дихати. Вона вирішила не рухатись, аж доки не помре з голоду чи від кулі вартового.
До вечора нерухомо пролежала на нарах у порожньому бараці. Нервове виснаження занурило її свідомість у глибокий, сповнений жахів сон, який, проте, не був тривалим. Щокілька годин Крістін прокидалась, заходилася в кашлі та наново переживала раптове усвідомлення Ісаакової загибелі. Горе та розпач гарячою хвилею накочувалися на неї, перетворивши всі нутрощі на важку каменюку.
Але її не похопилися. Ніхто так і не прийшов, аби розстріляти дівчину за неробство. Ввечері жінки повернулися з роботи, та жодна не заговорила до Крістін. Барак був переповнений, наче діжка з оселедцями, й ув'язнені як ніколи розуміли залежність власного життя від будь-якої випадковості. Це змушувало всіх опікуватися виключно власними справами. Бранки рухалися повільно та цілеспрямовано, втупивши очі в землю, зігнувши спини, заблукані кожна у власному стражданні.
Цілу ніч Крістін то засинала, то просиналась. Їй снилася мамина кухня, щаслива родина, якісь світлі фрагменти минулого життя упереміш із картинами скривавленого Ісаакового тіла на узліссі. Коли перші світанкові промені крізь щілини в стелі прокралися до бараку, дівчина вже давно не спала, тихо лежачи на нарах і чекаючи невідомо чого.
Жінки мовчазно злазили з нар і виходили на ранкову перекличку. Крістін глибоко вдихнула, вишукуючи в собі сили підвестись і піти з ними, та змогла тільки підповзти до краю нар. Із заплющеними очима вона лежала, дослухаючись до звичного викрикування прізвищ, до лайки, плачу та поодиноких пострілів. Але нічого цього не було. Тиша стояла така, ніби в усьому таборі, крім неї, не було жодної живої душі. Вона уявила, що так і є, що вона залишилася сама на всі бараки, мов поодинокий мрець у надзвичайно брудній труні серед порожніх могил. Аж ось, спочатку далеко та потім ближче і ближче, почулося важке двигтіння землі, по якій рухались танки. Десь зарепетували жінки. Гуркіт швидко наближався. Якісь люди пробігли повз відчинені двері бараку. Потім якась жінка-в'язень забігла в середину та прокричала:
— Американці!
Вона диким поглядом обпекла Крістін, підбігла до неї й ухопивши за плечі, прокричала знову:
— Прийшли американці. Нас урятовано! Вставай!
Перш ніж Крістін хоч якось відреагувала на цю новину, навіжена вибігла з бараку й понеслася далі, вимахуючи в повітрі кістлявими руками.
Дівчина закрила лице руками.
— О Ісааку! — вигукнула вона. — Іще один день… Тобі треба було протриматися тільки ще один день!
Вона звично скривилась від жалю, та сліз не було. Організм уже зневоднився чи, може, просто закінчились сльози. Тоді вона спустилася з нар і вийшла з бараку.
Мжичило. Маленькі холодні крапельки падали з низьких сірих хмар, збираючись на землі в нерівні коричневі калюжі. Дівчина поморгала на дощ, а потім обійняла себе руками, намагаючись не тремтіти. У грудях боліло, і щохвилини назовні виривався глибокий важкий кашель. На дворі виявилося повно в'язнів, які поодинці та групами бігли в бік центрального входу. Разом з іншими жінками Крістін рушила до головних воріт, через які вічність тому зайшла до Дахау. Поверх голів їй було видно два танки і з півдюжини військових вантажівок із білими зірками на дверцятах. Ворота блокував ряд солдатів, але на обох сторожових вежах майоріли білі прапори.
Американські солдати заарештовували унтер-офіцерів, наглядачів і вартових. Їх обеззброювали, зв'язували руки за спиною та відганяли до військових вантажівок. Праворуч дюжина американців щось викрикувала та цілила рушницями в гурт есесівців, у якому було близько сотні охоронців. Частина з них мала розгублений вигляд людей, які змушені були здатись, але інші дивилися на ворогів суворо і насуплено. Крістін пошукала очима коменданта і Стефана, проте ні того, ні того не побачила. У тому гурті вона не помітила жодного високого чину, котрі, як знала, керували табором.
Якийсь чоловік із увімкненою кінокамерою ходив біля натовпу, ще один фотографував. Інші американці стояли біля паркану, тримаючи автомати напоготові, пильнуючи дедалі зростаючий натовп із ходячих мерців, що поволі насувався на колись електрифіковану огорожу. Під вежею група чоловіків зібралася біля одного американця, лаючись і показуючи на полонених есесівців. Хтось грозив у небо кулаками, а інший підняв камінь і кинув у колишніх вартових. Він поцілив одного з есесівців у лоба. Той, не вірячи в реальність усього, що відбувається, приклав руку до рани, а потім довго роздивлявся скривавлені пальці. Інший в'язень підбіг до американця, вихопив у нього пістолет і стрелив в одного з вартових у голову. Перш ніж його встигли зупинити, чоловік наставив дуло собі до скроні, підвів очі до неба й натис на гачок. Коліна підломились, а голова вибухнула кривавим фонтаном — в'язень упав на землю. Американський солдат забрав зброю з мертвої руки та навів її на інших бранців, наказуючи їм відступити. Ті відійшли на кілька кроків назад. На одній із вантажівок показався офіцер-американець із гучномовцем у руці.
— Ми — армія Сполучених Штатів, — прокричав він німецькою з американським акцентом. — Ми тут, аби допомогти вам. Але перед тим, як дати вам усім можливість вийти звідси, ми маємо опанувати ситуацію. Треба допомогти хворим, зробити щеплення, щоб уникнути епідемій. Кожен муситиме пройти обробку ДДТ,[75] щоб позбутися вошей. Будь ласка, не панікуйте. Вам нічого боятися. Скоро всі вийдуть на волю.
В'язні опустилися навколішки та звели руки у вдячній молитві. Якась жінка побігла до воріт, не бажаючи залишатись у таборі ні на хвилину. Її схопили попід руки двоє солдатів, але бранка вимолювала в них дозвіл бодай ступнути за огорожу. Ще кільканадцять людей спробувало прорватися крізь кордон американців, які зупинили їх наведеними рушницями. Тоді втікачі в розпачі кидалися зі сльозами на груди іншим в'язням, шукаючи розуміння та співчуття. Крістін помітила, що багато хто почав розшукувати загублених родичів. Люди зигзагами ходили у натовпі, викрикуючи імена рідних, торсаючи за плече того, хто був на них схожим, і перепрошуючи, коли усвідомлювали власну помилку. Побачивши, як одна підстаркувата пара якимось дивом возз'єдналась і злилась у щасливих обіймах, Крістін відчула страшенну втому, біль у всьому тілі та нагальну потребу сісти.
