Крістін мила посуд, роздумуючи над тим, що буде далі. «Де я спатиму? — сподіваюся, не з ним?» Цього б вона вже не витримала. Відчувати на собі його зморшкуваті руки, важке дихання — на лиці та шиї, товсте спітніле тіло — на своєму… Невже й через це доведеться пройти, щоб вижити? Хіба зможе вона принести ще й цю жертву? Жарка хвиля паніки накрила Крістін. Вона подумки молила Бога, щоб від неї вимагалося тільки займатися господарством, а не спати з комендантом. І тут він увійшов до кухні.

— Спатимеш у бараці з іншими жінками, — сказав він. — Зараз хтось по тебе прийде.

Короткий стукіт у вхідні двері — й жінка у формі блокфюрера СС увійшла, щоб відвести Крістін до бараку. Попри свій страх, дівчина здивувалася, побачивши, чисту, гладеньку шкіру обличчя та дбайливо завите волосся, що кучерик до кучерика було викладено під кашкетом провідниці. «Ця жінка могла б бути актрисою чи манекенницею, — подумала дівчина, — якого біса вона робить у цьому жахливому місці?» Але вся та краса ніби випарувалася, коли вона вхопила руку Крістін і потягла за собою в пітьму.

Крістін не мала уявлення про те, котра вже година, та запах горілої плоті й досі висів у повітрі. Вона подивилась у позбавлене зір небо й замислилася над тим, як Господь міг дозволити подібні тортури й чому нікого не карає. Сірий місяць у чорному небі висів оповитий туманом чи димом, і дівчині здалося, що весь світ охоплено вогнем. Блокфюрер ішла досить швидко, ведучи її повз темні ряди бараків, і тільки час від часу оглядалась, аби переконатися, що бранка йде позаду. Крістін почула віддалений скрегіт і чахкання потяга, що наближався до станції, та тужливу мелодію скрипки з популярного вальсу. Біля останнього в ряду позбавленого вікон бараку, вартова зупинилась і відчинила замок на дверях.

Потім, не мовлячи й слова, заштовхнула Крістін у непроникну темряву.

Дівчина перечепилась і ледь не впала. Від суміші запахів поту, сечі, калу та блювотиння, що вдарили в ніс, вона задихнулась і потім закашлялась. Довелося спертися спиною на вже зачинені двері та затулити рота долонею. Потім вона відчула на собі чиїсь допитливі пальці, заворушилися, наближаючись, ноги, й нові пари рук торкнулися неї. Вона стояла, осліплена і паралізована, чекаючи, що буде далі. Та от хрипкий жіночий голос пролунав у темряві, й тонкі крижані пальці вхопили її зап'ясток і потягли вперед.

— Усе гаразд, — сказав той надтріснутий голос, — не бійся. Тут тобі не зашкодять.

— Місця мало, — долинув інший голос, — але ми трохи посунемось.

Поволі очі Крістін призвичаїлися до темряви й вона почала розрізняти обриси голів і сотень очей, що дивилися на неї зверху і знизу. Барак ущерть було набито жінками й дівчатами, котрі лежали покотом на дерев'яних нарах, що трьома, а подекуди й чотирма, поверхами здіймалися до стелі. Це було більше схоже на книжкові полиці, ніж на ліжка: висота між нарами заледве сягала двох футів, і жінки не могли навіть сісти.

Рука провела Крістін до нар і м’яко потягла вниз. Дівчина навпомацки пошукала вільного місця. Не звиклі до такого долоні щоразу натикалися на чиїсь поголені голови, розкинуті руки, кістляві ноги, ребристі тулуби. І все ж таки їй удалося залізти на стелаж і лягти на спину поміж двох жінок, щоправда для рук уже не лишалося місця, і їх довелося скласти на грудях. І ще кілька хвилин довкола лунав багатомовний шепіт: німецька, польська, угорська, російська, французька. Та невдовзі запала тиша.

— Як тебе звати? — донеслося з пітьми.

— Крістін Бельц.

— Єврейка?

— Ні. Вони знайшли єврея на моєму горищі, мого хлопця.

— Його застрелили? — запитав хтось із незрозумілим піднесенням.

— Ну звичайно ж, — відповіли з іншого боку.

— Та ні,— не погодився голос першої ентузіастки. — Напевно, його повісили чи, може, перерізали горлянку.

Крістін міцно заплющилась: «Вони з'їхали з глузду!»

— То як, — не вгавав перший голос, — його вбили?

— Ні,— відповіла Крістін якимось чужим голосом, — ми приїхали сюди в одному вагоні.

— Ти його більше ніколи не побачиш, — сказав той самий голос.

— Не слухай її,— прошепотіла жінка, що лежала поруч.

Крістін повернула голову в той бік, намагаючись роздивитися лице сусідки. Намарно, їх оповивала майже цілковита пітьма.

— А можна якось дізнатися, де він?

Відповіді не було.

Крістін нерухомо лежала, вдивляючись у темряву й вслухаючись у тишу. До її слуху долинало лише здавлене кахикання, чиєсь сопіння, мурмотіння та приглушене ридання. Зусібіч тхнуло смертю. Разом із тваринним жахом на дівчину навалилося розуміння того, що тільки в цьому одному бараці зараз лежать упритул одна до одної сотні жінок. І таких бараків лише на жіночій половині табору багато дюжин.

— Хто-небудь знає жінку на ім'я Ніна Бауерман? — Запитала вона вголос. — Або її дочку Габріеллу?

— Коли їх привезли? — Запитав чийсь голос.

— Минулої осені,— відповіла Крістін.

— Єврейки?

— Так.

— Я тут уже півтора року, — втрутилась інша жінка. — Якось бачила кількох жінок, які відходили за бараки на кадиш.[68] Пам'ятаю, одну з них звали Ніна Бауерман. Кілька місяців тому її відправили до карантинного табору. Тиф.

— А з нею була дочка? — спитала Крістін.

— Скільки років?

— Дванадцять.

— Ти не знайдеш ні дочки, ні матері,— знов озвалася перша жінка.

Крістін прикрила очі, до яких підступили сльози, і спробувала відсторонитися від людського страждання, що майже фізично відчувалося тут. Глибоко та повільно дихаючи, вона намагалася позбутися відчуття того, що лежить у домовині в оточенні конаючих і мертвих. Голе дерево нар немилосердно давило на щоку, плече та стегно, здавалося, кожен удар серця тільки збільшує цей тиск. Подумки вона молила Бога дати їй забуття, знепритомніти, заснути. Та коли, нарешті, їй удалося впасти в уривчастий, повний жахіть напівсон, Крістін увижалися бомбардування, пожежі, розстріли впереміш зі звичайними хатніми клопотами. Часом їй здавалося, що вона плаче, часом — ніби міцно спить в Ісаакових обіймах, але найчастіше — що конає.

Наступний ранок приніс зі собою пекучу правду життя. Крістін розплющила очі й побачила біля себе мертву жінку. Вона лежала на боці, розкритий рот вишкірився чотирма наявними пеньками зубів, смертельно бліда шкіра порожніми лантухами звисала з кісток. Складені під головою руки нагадували держаки для грабель, а голі коліна — вузлики на стовбурах бамбуку. Та раптом її фіолетові губи розкрились, почувся хрипкий стогін — і жінка поворухнулася. Крістін миттю злізла з нар.

Інші жінки повільно виповзали зі своїх місць і, потягаючись і позіхаючи, спускалися на підлогу. Крістін не впізнавала нікого з тих, із ким учора їхала в потязі. Більшість її сусідок по бараку були лисими, дехто мав на голові їжачки короткого волосся, деякі не мали на собі нічого, крім старих поношених черевиків. Кількоро жінок усміхнулося до неї та потисло руку, інші проходили повз, не звертаючи ніякої уваги. Подекуди на нарах залишились і такі, що не змогли встати. Біля них сиділи подруги, матері, сестри, доньки, ридаючи, благаючи не здаватися, не помирати.

На виході з бараку жінка, що йшла позаду, заговорила до Крістін:

— Зараз ти — в порядку, та за кілька місяців станеш так само виснаженою, як і ми. Тоді начувайся! Есесівці регулярно проводять ранкові обходи, коли лікар визначає смертельно хворих і заслабких для роботи. Він ходить між рядами й записує номери. Якщо твій номер запишуть, каюк!

Крістін упізнала цей голос. Позад неї йшла жінка, котра вчора запевняла, що їм із Ісааком більше ніколи не зустрітися. Вона обернулась, аби подивитися тій у лице. Бранка була невисокою на зріст, та здавалася не такою виснаженою, як інші жінки. Одна рука й голова посіпувалися, коли вона йшла, запалені очі сльозились, але дивилися на світ із якоюсь зловтіхою.

Ув'язнені вийшли з бараку та вишикувалися для ранкового обходу, грузнучи черевиками та босими ногами в густій холодній багнюці. Есесівець низького рангу ходив перед ними, покрикуючи: