Але куди? До містечка, де можна було б знайти якийсь прихисток, надто далеко. Літак повільно знижувався — і раптом завис прямо над ними. Вона, несвідомо випустивши півня з рук, схопила Генріха за плечі й упала із ним до дренажної канави на узбіччі.

— Бережись! — іще встигла крикнути Крістін, закриваючи брата собою.

Гуркіт двигунів винищувача та стрекіт кулеметних черг заповнили повітря. Кулі свистіли над головою, густо всіваючи шлях і траву. Татахкання зброї, що розстрілювала ґрунт, скидалося на пахкання іграшкового автомата. Літак завис так низько, що збурене його моторами повітря зібралось у маленькі смерчі, скуйовдило волосся, задерло спідницю, обсипало травою та брудом її лице. Аж ось гуркіт почав віддалятися, знову перетворюючись на ледь чутне дзижчання. Все закінчилось так само швидко, як і почалось. Дівчина підвела голову й обережно обстежила небо. Воно було так само чистим, як і десять хвилин тому. Вона підвелася й обмацала руки та ноги брата. Він не рухався.

— Генріху! — Крикнула вона.

Брат застогнав і підвівся на ліктях. Смуга багнюки чорніла на його блідому обличчі.

— Я — в порядку! — вигукнув він, ляпаючи себе по тулубу та кінцівках, аби пересвідчитись у правдивості власних слів.

Він зробив рух, аби підвестись, але знову впав на землю, паралізований жахом від побаченого у Крістін за спиною.

Вона обернулась. Аби й собі подивитись, і затулила рота долонею. Крістін ледь не знудило. Стоячи на колінах у канаві, сестра та брат мовчки дивилися на криваве місиво.

Берта лежала боком. Велосипед — і досі між ніг, колеса продовжують крутитись; одну її руку неприродно вивернуто вперед, зі скроні та щоки цівками витікає кров. Обидва хлопчаки долілиць простяглися на дорозі, повні металобрухту торби валяються біля ніг, бордова калюжа розтікається між ними. Трохи далі форкала коняка гера Клауса, намагаючись піднятися, одна її передня нога викривилась під неправильним кутом; з перекинутого на правий бік возу ще сиплеться солома. Гер Клаус був, як зібгане ганчір'я, рот відкритий у німому попередженні, і віжки в закривавлених руках.

Крістін допомогла Генріхові встати на ноги, потім вони разом вилізли з канави. Від містечка дорогою до них поспішали селяни та солдати. Дівчина обійняла брата за плечі й вийшла насеред шляху. Тепер дівчина на велосипеді була ліворуч, а хлопчаки праворуч від них. Кобила заіржала та забилась у передсмертних судомах, а потім обм'якла в калюжі крові.

Крістін було шкода невинної худоби, вона хотіла б підійти і якось полегшити її останні хвилини, та треба було швидше відвести брата подалі від мертвих тіл. Вони пішли праворуч, аби обійти гера Клауса і його кобилу, та через кілька ярдів Крістін зупинилась. Вона побачила півня, точніше його половину, від решти залишилась тільки купка червоного та чорного пір'я.

Наступного вечора Крістін із матір'ю, обмотані ковдрами, сиділи на підлозі у батьківській спальні, готуючись послухати заборонену «Atlantiksender». Карл і Генріх були тут-таки. Хлопці відмовилися ночувати у власній кімнаті, тож зараз поглядали на них із ліжка сонними очима.

Із учорашнього дня Генріх не промовив ані слова, й сьогодні за обідом тільки поклював скибочку житнього хліба. Після повернення додому Крістін наполягла на тому, що з нею все гаразд, і до вечора виконувала свої звичні обов'язки, намагаючись знову скласти докупи картину світу, хоч як кортіло опинитися в маминих обіймах і до забуття ридати на її плечі поруч із братом. Але коли Генріх заснув на канапі, вона займалася пранням, вибиранням останньої цибулі та приготуванням вечері, щоб мамця могла посидіти із сином. Дівчина була шокована тим, що сталося, той факт, що вони з Генріхом вижили, наповнив її ейфорією простого буття. Але це почуття швидко зникло, й вона проплакала в ліжку всю ніч.

На ранок хлопці із Гітлер'югенда розносили попередження про Tiefflieger,[43] який літає низько й убиває все на своєму шляху. Щоб уникнути смерті від кулеметів ворожого винищувача, папірець радив сховатись, а не втікати. «Якби ви принесли це вчора, четверо людей, можливо, залишилися б живими, — хотіла сказати Крістін хлопцям біля дверей, — а я точно не взяла б Генріха з собою, і його очі зараз не були б вицвілими, як у старенького дідка». Вона показала попередження бабусі, дідусеві, мамці та Марії, а потім спалила його в печі.

І тепер, коли вони на підлозі чекали, доки Карл і Генріх поснуть, Крістін прошепотіла мамі на вухо:

— А може, фрау Клаус дасть нам іншого півня?

— Може й дасть, але я не збираюся порушувати цю тему, поки вона оплакує чоловіка.

Крістін витягла з-під ліжка приймач й увімкнула його, впевнена, що хлопці вже сплять. Але раптом озвався Генріх:

— А я думав, що тато спалив старе радіо.

— Він передумав, — сказала мамця, — але це — секрет, і ти нікому не можеш про це говорити. Як тобі, вже краще?

— Ви слухаєте ворогів? — поцікавився він. — Тих, які вчора в нас стріляли!

Мамчині плечі здригнулись, і вона подивилася на дочку, яка сиділа на підлозі, схрестивши ноги.

— Ми слухаємо це, бо хочемо розуміти, що відбувається, — відповіла Крістін. — У всіх і у всього завжди є дві сторони.

— І тому вони нас бомбардують? — запитав Генріх. — Бо вони думають, що ми погані, й не знають, які ми насправді є?

— Щось типу того, — відповіла Крістін. — Вони хочуть, аби Гітлер не воював із ними.

— А він воює, бо піклується про нас? — поцікавився хлопець.

— Ш-ш-ш! — зупинила його мати, накриваючи худенькі плечі ковдрою, — спи вже. Ми прикрутимо звук.

— Мам, — запитав знову Генріх, а ми їх теж бомбардуємо, англійців і американців?

Мати завагалась, а потім промовила:

— Не думай про це, Liebchen.[44] Просто засни. Я вбережу тебе.

І вона гладила сина по лобі, аж доки він не заснув. Потім підвелася з ліжка, сіла поруч із Крістін на підлогу й обперлася об стіну.

— Як я можу це пояснити, коли й сама не розумію? — зітхнула вона.

Крістін знизала плечима, потисла мамину руку й увімкнула приймач. Потім накинула ковдру їй на плечі, майже не слухаючи оголошення.

— Гітлеру наплювати на те, що ми голодуємо, — сказала вона, — чому він мусить переживати, коли нас бомбардують?

— Краще не казати цього Генріхові,— відповіла мамця втомленим голосом.

— Я знаю, але це — правда.

Раптом материні очі розширились і вона приклала палець до губ.

— Ситуація на східному фронті безвихідна, — говорив диктор, — німецьким військовим бракує амуніції, житла, харчових наборів і медикаментів. За останніми даними, Шоста армія потрапила в оточення під Сталінградом.

Мамця прикрила рота обома руками й повними жаху очима дивилася на Крістін. Шоста армія. Там же тато! Оточена росіянами… Наступні півгодини вони, холонучи від страху, слухали страшну правду про становище військ у Росії, доки хлопці спали, благословенні незнанням про долю свого батька. Крістін не вірила плакатам, які зображали росіян варварами і хижаками, так само, як і не йняла віри антиєврейській і антиамериканській пропаганді, але зараз не могла не молитися, щоб цього разу нацисти не збрехали.

Узимку страх перед винищувачами прогнав жителів містечка з полів, де вони в минулі роки зазвичай вишукували недовизбирану картоплю, та від залізничних колій, де охочі намагалися підібрати розсипане вугілля. Гессентальці як і раніше мусили годинами вистоювати у продуктових чергах і ходити на довколишні ферми, щоб виміняти цінні речі на вершкове масло, яйця чи городину. Але тепер люди постійно сканували очима обрій, аби заздалегідь побачити небезпечний літак.

Більшість повітряних нальотів припадала на авіаційну базу, та за день до Різдва трапився ще один прикрий випадок із розстрілом цивільних на протилежній околиці містечка. Хлопців із Гітлер'югенда розсадили чергувати по найвищих дахах і дзвіницях, аби вони слідкували за небом удень. По кожній звістці про вбитих односельців Крістін молила Бога, щоб з Ісааком усе було добре.