— Дякую, гере группенфюрер. Бог свідок, нам потрібні гроші,— відповіла на це мамця.

— Хайль Гітлер! — попрощався він традиційним салютом і пішов з двору.

Мати зачинила двері та знеможено сперлася на них.

— Із тобою все гаразд? — спитала вона в дочки. — Ти вся тремтиш і така бліда…

— Усе нормально, — відповіла Крістін, ледь стоячи на ватяних ногах, — просто злякалася.

— Я теж, але нам нема чого боятись, — зауважила мамця. — Чому він поводився, ніби знає тебе?

— Я наштовхнулася на нього на вулиці того дня, коли дізналася, що Ісаака забирають.

— Будь обережною, есесівці роблять, що самі бажають.

— Знаю. Тому так і розхвилювалася.

Крістін ненавиділа себе за брехню, та хіба можна було наражати на страшну небезпеку всю родину? Від початку війни вся мамчина енергія йшла тільки на те, щоб утримати їх на плаву. Хіба можна їй сказати, що непомірковане рішення дочки ставить під удар усе, над чим вона так ретельно працювала? З іншого боку, який вибір мала Крістін? Хіба можна було просто дозволити Ісааку померти?

Мама поцілувала дочку в чоло, сильними пальцями масажуючи її худі плечі. Від раптового викиду адреналіну в кров дівчина зацокотіла зубами й розплакалася в материних обіймах. М'якість щоки та рідний ледь уловимий запах яєчної локшини і молочного мила контрастували із судомними риданнями Крістін.

Решту дня вони вдвох прибирали одяг назад до шаф і скринь, знову застеляли ліжка, намагаючись прибрати сліди обшуку. Крістін почувалася виснаженою, немов не спала, як мінімум, тиждень. Усвідомлення того, що життя всієї родини опинилось у її руках, виявилося майже нестерпним. Відвідати Ісаака стало можливим тільки глибокої ночі, після того як усі поснули.

Коли вона відчинила потаємні дверцята, хлопець сидів, обпершись на стіну, лице вкрите мерехтливим візерунком світла й тіней від свічки та садового каменя, принесених дівчиною раніше. Він нервово пересмикував пальцями, ніби в молитві чи глибоких роздумах.

— Як ти? — спитала Крістін, сідаючи поряд. — Чув, що було?

— Так. А як ти?

— Може, через рік і перестану тремтіти.

— Коли я почув, як голосно вони говорять і совають меблі, зрозумів, що ми — у небезпеці. Ліг на підлогу та змусив себе розслабитись і не рухати жодним м'язом. Мабуть, я й дихати перестав, бо ледь не знепритомнів. Просто лежав із заплющеними очима й молився. Ненавиджу себе за те, що наразив вас усіх на небезпеку.

— Не ти це зробив, а я, — сказала Крістін, схиляючись йому на плече. — Думаю про це весь час після того, як вони пішли. Але я не знаю, як інакше могла вчинити. Тебе треба було врятувати. Іншого виходу просто не було. Я кохаю тебе. Чого вартий кожен із нас, якщо не зможе врятувати іншого, особливо, коли кохає його?

— Не кожен наважиться на таке. Більшістю людей керує страх. Мені треба зникнути. Не можна й далі тут залишатися.

— Я теж про це подумала, — погодилася вона. — Не можна наражати всю родину на смертельну небезпеку. Тобі необхідно виїхати за межі Німеччини.

Ми могли б вийти пізно вночі й пересуватися тільки у темряві. Треба тікати з цієї охопленої війною країни.

— Ти залишишся вдома.

— Ні, я йду з тобою, — рішуче сказала Крістін. — Я вже стільки пережила, через таке пройшла, що не зупинюся. Кажи що хочеш, а я для себе все вирішила. Завтра почну збирати необхідні речі. Візьму для тебе татів теплий одяг і скількись їжі. Пошукаю в Генріхових і Карлових столах стару географічну карту. Треба вибрати, яким маршрутом іти. Якщо триматися лісів…

— Зачекай! Помовч хвилину. Це все слід ретельно обміркувати та спланувати, інакше нічого не вийде.

— Я про це й кажу. Тільки треба поспішати.

— Не знаю. Я маю це обміркувати. Не можна просто так усе кинути й піти світ за очі.

— Так, ось тобі план. Обмірковуй його, а я почну збирати речі.

Ісаак похитав головою, безсило всміхаючись.

— Я кохаю тебе, — сказала Крістін. — Gute Nacht!

Потім дівчина поцілувала його довгим поцілунком і пішла спати.

Коли о пів на п'яту ранку завила сирена, Крістін подумала, що це їй сниться. Уві сні вони з Ісааком збирали найбільші з усіх бачених коли-небудь слив у залитому сонцем саду. Дзижчали бджоли, ліниво сідаючи на дикі квіти білих едельвейсів і рожевих люпинів, розкидані в траві. Бджоли дзижчали дедалі голосніше й голосніше, то наближаючись, то віддаляючись, аж ось дзижчання перетворилося на виснажливе виття повітряної тривоги.

— Треба ховатись, — кричала вона Ісааку вві сні.

Але він її не чув, продовжував усміхатись і зривати сливи.

Потім свідомість змусила Крістін прокинутись — і сонячний сад зник разом із усмішкою коханого. Натомість перед очима виникли темні стіни її спальні. Крізь тоненьку смужку скла, не заклеєного чорним папером, було видно блідий серпик місяця, та розуміння того, що сирена не наснилася, прийшло лише за хвилину. Холодні пазурі страху обхопили серце. Глибока ніч, повітряна тривога, вона і досі в ліжку, а Ісаака замкнено на горищі. Зовсім не було часу його випустити. Слід виводити братів. І куди б він пішов? Його ніде не приймуть.

Крістін зіскочила з ліжка, накинула пальто і вибігла з кімнати. Всі вже були на сходовому майданчику. Дівчина вхопила Карла за руку й потягла вниз. Марія з Генріхом уже підходили до вхідних дверей, а мамця залишилася допомогти бабусі. На дворі Крістін озирнулася через плече і, задерши голову, довгим поглядом обвела горище і темне небо над дахом.

— Що це ти робиш? — прокричала Марія. — Давай, Mach schnell!

Щойно забігши до сховища, вони почули пронизливий свист перших бомб. І лише за хвилину, коли пролунали й перші вибухи, на порозі з'явилися мамця з бабусею. Гер Вайлер заблокував двері, й усі застигли в німому чеканні. Крістін прикрила очі й почала молитися.

«Lieber Gott, [52] bitte, bitte, не дай жодній бомбі потрапити в наш будинок».

Після кількох перших вибухів почувся гуркіт літаків, що пролітали над сховищем, але бомб поблизу більше не було чутно. Протягом наступної години до них долітали звуки спорадичного протиповітряного вогню, низьке ревіння літаків і відлуння далеких вибухів. Скидалося на те, що бій іде на іншому краю долини.

— Мені здається, чи вони й дійсно десь далеко? — спитала Крістін у сестри. — Схоже, вони нас оминули.

— Так, — відповіла Марія, — схоже, авіабазу не зачепили теж.

Іще за годину все закінчилось, і люди вийшли зі сховища. Слабкий запах сірки висів у повітрі. За межами містечка, десь ближче до старого летовища, щось горіло. Вулиці Гессенталя не постраждали. Дорогою додому Крістін міркувала, скільки разів у житті людини Бог може почути її молитву. Якщо це — якась обмежена кількість, вона, напевно, свій ліміт майже вичерпала.

Наступного ранку Крістін змусила себе вилізти з-під ковдри. За вікном, у цілковитій відповідності до її поганого настрою, з сірого неба падав густий дощ. Усе скидалося на те, ніби дощитиме цілий день. Їй захотілося повернутися до ще теплого ліжка, та знала, що збуджена свідомість не дасть заснути.

Навіть перспектива побачитися з Ісааком зараз не тішила. Вчора думка про втечу з коханим видавалася слушною. Якою романтичною може бути мандрівка! Вони б спали, обійнявшись, у лісі під деревами чи у чиїхось сінниках, аж доки не вийшли б за межі країни. Та зараз усе це вже не здавалось таким уже привабливим, більш того, ввижалося страшним, небезпечним і, щиро кажучи, дурнуватим. Нацисти не знайшли його на горищі. Може, й надалі Ісаакові краще там залишатися? Коли вони підуть із дому, хто знає, що трапиться? Де ночувати? Де шукати їжу? А якщо їх спіймають, що буде? Напевно застрелять на місці чи запроторять до концентраційного табору, в якому Ісаак уже був.

Коли Крістін одяглась, мала таке враження, ніби мчить кудись на великій швидкості, спрацьовані, пересохлі нерви, здавалося, от-от розсиплються на порох. Паніка, впереміш із почуттями страху та провини, важким клубком скрутилася в животі й уже збиралася піти горлом.