Группенфюрер з'явився на сходовому майданчику, притримуючи відстовбурчену кобуру. Побачивши Крістін, він зупинився.
— Guten Tag, Fräulein, — усміхнувся він, показуючи свої темні зуби.
Це виглядало, ніби вони зустрілися на якійсь вечірці чи пікніку біля озера.
— Крістін, якщо не помиляюсь? Бачу, ваша мати повністю одужала. — Він зняв руку з кобури і поклав її дівчині на плече.
Крізь сукню відчувалося, якою гарячою та мокрою була його долоня.
— Певно, такій гарній німецькій дівчині нічого приховувати.
Крістін прикрила долонею холодне яйце в кишені фартуха й усміхнулась йому, відчуваючи, що її спроба більше скидається на спазматичну гримасу.
Группенфюрер погладив її плече й увійшов до кухні, кітель відстовбурчився на його товстих сідницях. Крістін зітхнула й заплющилась, аби не знепритомніти. Коли вона знову розплющила очі, то зустріла насуплений мамчин погляд, у якому читалося запитання.
Крістін не встигла нічого сказати, бо группенфюрер вийшов із кухні, солдати з'явилися слідом.
— Де ваш чоловік? — запитав він у мами.
— Він… Ми точно не знаємо, — відповіла мати. — Він був із Шостою армією і…
— Сподіваюся, він геройськи загинув за Рейх, не давши себе полонити росіянам?
— Я… Я не знаю, — відповіла мамця. — Я…
— Не важливо, — перервав її группенфюрер, витягаючи з-за пояса кийок. — Обшукати будинок! — Наказав він солдатам, жестом показуючи Крістін із матір'ю йти за ними.
Сам він теж ходив будинком, раз у раз кийком показуючи, що іще подивитись.
У вітальні бабуся з Марією та хлопцями, напевно, чули гупання важких чобіт, бо, коли солдати вдерлися до кімнати, усі сиділи на канапі. Бабуся важко дихала, інстинктивно притуливши до себе онуків. Карл заховав лице у неї під пахвою і, заплющивши очі, дрібно тремтів усім тілом і хлюпав носом. Бліді, мов крейда, Марія та Генріх вирячилися на цівки автоматів, наведених на них. Группенфюрер зі зневажливою посмішкою повільним кроком підійшов до канапи, взяв з бабусиних колін кошик для шиття та витрусив усе, що там було, на підлогу. Голки, нитки, ґудзики та інші дрібнички розкотилися вітальнею.
— Устати! — викрикнув він.
Бабця послухалася першою, за нею — Марія та хлопці. Вони зіскочили з місця та відійшли до стіни. Солдати перекинули канапу, мимохідь розтоптавши лозяний кошик для шиття. Переконавшись у тому, що під канапою нікого немає, группенфюрер почав ритися в коробці з уже відремонтованим солдатським одягом, хапливо перетрушуючи та викидаючи на підлогу акуратно складені штани, сорочки та кітелі. Потім він перейшов до полиці з книжками, де спочатку уважно роздивлявся палітурку, щоб потім недбало кинути собі під ноги. Далі він грюкотів чарками та тарілками, що стояли в серванті.
— Залишся тут і не спускай з них очей, — наказав він одному з солдат, — а ви двоє,— кийок показав на Крістін із матір'ю, — підете з нами.
Дівчина відчула, що ноги не тримають її, а поле зору звужується, ніби опускається темна завіса. Мамця помітила її стан і взяла за руку, на чолі з'явилися зморшки занепокоєння. Крістін знала, що мама відчуває її тремтіння.
Йдучи за солдатами, жінки спустилися на перший поверх, а потім пройшли до козлятника, де группенфюрер наказав перевернути всю солому і навіть відра з водою. Він зайшов і до курятника, де ретельно обдивився всі запилюжені кутки. Повернувшись назад до будинку, вони спустилися до підвалу, де повикидали з ящиків усю картоплю та яблука. Потім увійшли до бабусиної спальні та спорожнили її скриню та шафу, залишивши на підлозі купи спідниць, суконь і білизни.
Піднімаючись сходами, Крістін трималася за стіну та перило, бо не була впевненою у власній здатності втримати рівновагу. Єдине, що вона тепер відчувала, було варене яйце в кишені фартуха, що на кожній сходинці стукало її по стегні.
Есесівці зазирнули до кожної спальні, де постягали покривала з ліжок, попроколювали подушки та перини, повикидали весь одяг і решту речей. Мамця з кам'яним обличчям дивилася на солдата, котрий чоботом виштовхнув з-під ліжка ящик, у якому ховали заборонений радіоприймач. Переконавшись у тому, що під ліжком порожньо, группенфюрер перемкнув увагу на ящик із білизною. Підняв складене простирадло — стало видно краєчок бокової панелі приймача. Мати пополотніла. Та, якимось дивом, побачене його не зацікавило, і, відштовхнувши ящик у куток, группенфюрер із солдатами вийшов із кімнати. Крістін почула, як мамця полегшено зітхнула. «Зараз старе радіо — наша найменша біда, — подумала дівчина, готуючись до неминучого».
У спальні Крістін группенфюрер, презирливо всміхаючись, двічі натиснув пальцем на живіт її старенького іграшкового ведмедика, та, не дочекавшись реву, відкинув його на ліжко. Дівчині довелося змусити себе стояти спокійно, хоча кортіло вхопити ведмедика й не дати давнішній Ісааковій записці випасти назовні.
Закінчивши з останньою спальнею на третьому поверсі, солдати повернулися до сходів. Крістін уже почала заспокоюватись, гадаючи, що це — все, й вони зараз залишать будинок. Але, не дійшовши до сходів, группенфюрер зупинився й показав кийком на стелю.
— А це що таке?
І не чекаючи на відповідь, жестом наказав солдатам відчинити ляду.
— Горище, — сказала мама.
На мить в очах потемніло, і Крістін мусила закусити щоку, аби не закричати з розпачу. Здавалося, всі бачать, як вона тремтить зі страху. Мозок запрацював, гарячково шукаючи вихід. Як їх зупинити?
Молодий есесівець відчинив ляду, опустив драбину й поліз угору, однією рукою тримаючи автомат напоготові. Группенфюрер показав Крістін із матір'ю лізти слідом. Дівчина не знала, де знайти на це сили. На мить їй приверзлося, що байка про безголовий дядьків привид може спрацювати. Але группенфюрер розтяг в усмішці свої товсті губи, виставляючи на показ ряд гнилих зубів, і подав їй руку. Та Крістін удала, що не помічає його галантності й, тримаючись обома руками за драбину, полізла вгору. Щойно вона опинилася на горищі, в отворі показався группенфюрер. Крістін подумала, що, мабуть, так вилазять із могил упирі. «Коли як слід дати йому по голові,— виникла раптова ідея, — товстун сторчма полетить униз і, дасть Бог, зламає собі шию». Та перш ніж вона встигла що-небудь зробити, группенфюрер уже стояв поруч і ніби ненароком торкався її передпліччя.
— Для чого там солома? — запитав він, показуючи під запасне куряче сідало.
— Для курчат, — відповіла мамця.
Группенфюрер іще раз мимохіть зачепив руку Крістін і почав обходити горище. За його наказом солдат перекидав коробки та перетрушував старі шухляди. Потім вони обдивилися порожню книжкову шафу, що нею дівчина заставила потаємні дверцята, й уважно оглянули кріплення даху. Крістін не піднімала очей від підлоги, сподіваючись на те, що так ніхто не помітить її наляканого обличчя. Нарешті, переконавшись у тому, що й тут нікого немає, группенфюрер дав сигнал спускатися. Дівчина відступила вбік, коли він проходив повз неї. Знову солдат був першим, а группенфюрер — останнім.
— Дайте нам знати, якщо помітите щось підозріле, фрау Бельц, — сказав він у передпокої,— це — задля вашої власної безпеки.
— Добре, гере группенфюрер, дякую.
Та перед тим як вийти з будинку, товстун наказав одному солдатові забрати зі сховку в коморі два буханці житнього хліба. Узявши їх із рук молодого есесівця, группенфюрер весело посміхнувся, ніби щойно купив хліб у пекарні та мав на нього беззастережне право. Солдати вийшли, а він іще якийсь час стояв на порозі, дивлячись в очі Крістін важким поглядом.
— Вашим обов'язком є повідомляти про все підозріле, — сказав він, — пам'ятайте, що приховування будь-якої інформації є державним злочином, за який карають на смерть.
Потім перевів погляд на мамцю й продовжив:
— Ви ж не захочете, щоб якийсь юдейський покидьок скористався невинністю ваших дочок, чи не так?
— Ні, гере группенфюрер, — сказала мама.
— Мене вповноважено видавати гессентальцям винагороду за впійманих євреїв. Вони можуть ховатися в стінах і під підлогою, точнісінько як щури, ви навіть і знати не будете, доки не стане занадто пізно.
