Оглядаючись назад, вона подумки іронізувала зі своєї наївної дитячої мрії стати вчителькою чи медсестрою, та в одинадцять, коли втямила, що після восьмого класу шкільне навчання коштує грошей, облишила цю надію і вже не сподівалася для себе нічого більшого, ніж бути гарною матір'ю та вічно заклопотаною хатніми клопотами дружиною. Її батьки, як і більшість односельців, не мали зайвих 5 марок на місяць на останні класи середньої школи чи 20 марок, плюс витрати на книжки для старшої школи. Бабця завжди казали: «Де родився, там і знадобився», та невгамовна натура Крістін хотіла б «знадобитися» й деінде, показати себе за більш сприятливих умов.

Ісаак говорив з нею про музику, культуру та політику, коли вона напрасовувала сорочки його батька. Коли вона поралася в саду, хлопець розповідав, як їздив до Берліна й ходив там до опери та театру. Він описував дівчині весь світ — Африку, Китай, Америку — ніби на власні очі їх бачив. Ті описи людей і ландшафтів були барвистими, яскравими… Він добре говорив англійською й навчив її кількох слів. Він прочитав усі книжки з батькової бібліотеки, а деякі — навіть двічі.

Але ще важило й те, що Бауермани були євреями.

Батько Ісаака, Абрам, — чистокровний юдей, Ніна — напів'єврейка, напівлютеранка. І попри те, що Бауермани не дотримувалися юдейських звичаїв, усі в містечку вважали їх євреями. Усі члени нацистської партії, хоча ніколи не знаєш, хто є її членом, а хто — ні, також уважали їх за євреїв.

Ісаак пояснював, що батько хотів би, щоб його діти виконували релігійні обряди, та Ніна не належала до тих жінок, котрі коряться ще якійсь волі, окрім власної. Вона не відчувала себе ні єврейкою, ні лютеранкою настільки, щоб змушувати Ісаака із сестрами обирати релігію, доки вони ще не доросли до того, аби зробити це свідомо. Та в очах нацистів вони все одно були євреями, й Крістін знала, що для декого з односельців багато важитиме той факт, що він — єврей, а вона — християнка.

— Що тебе засмутило? — спитав хлопець.

— Та нічого, — відповіла вона, намагаючись усміхнутись.

Тоді він схилився до неї — і поцілував. Крістін затамувала подих.

По кількох благодатних митях він відсторонився, важко дихаючи.

— Я ж казав тобі, Луїза знає про мої почуття. Ми разом кепкуємо з того, як наполегливо батьки намагаються поєднати нас. Вона знає, як я до тебе ставлюсь, і бажає мені щастя. Взагалі, я мушу зізнатися, справжньою причиною того, що я прийшов до тебе зранку, є батьків дозвіл привести дівчину на наше щорічне свято. І я почуватимусь цілковитим дурнем, коли ти відмовиш.

Крістін дивилася на нього широко розплющеними очима, її серце пташкою билося в грудях, вона почувалася наляканою овечкою, готовою застрибати по траві.

Щорічне грудневе свято Бауерманів було важливою подією, його відвідували всі найвищі посадовці, місцеві чиновники, юристи й інші впливові люди з усіх навколишніх містечок. Крістін не була особисто знайома ні з ким із гостей, оскільки спілкувалася переважно з фермерами, робітниками фабрики, м'ясниками та мулярами. Але минулого року мати дозволила їй допомагати на кухні з розкладанням дорогих сортів сиру та кав'яру на невеличкі крекери й тарталетки.

Доправляючи таці з перекусками до офіціантів в інший кінець холу, дівчина чудувалась усьому, що бачила та чула; уся та сцена нагадувала кольорову ілюстрацію до чарівної казки. Звуки скрипки літали у повітрі, шампанське іскрилося в кришталевих келихах. Чоловіки у смокінгах і жінки в мерехтливих вечірніх сукнях, здавалося, пливуть мармуровою підлогою під час вальсу, немов квіти, що, залишивши коріння в промерзлому зимовому саду, злетілися на світло і тепло садиби. Сотні маленьких вогників підморгували з усіх пілястрів, а золочені менори яскраво освітлювали кожну святково декоровану кімнату. Пишна ялинка, прикрашена сріблястими і золотистими іграшками, височіла аж до стелі. Мати безперестанку нагадувала Крістін, що вона тут, аби працювати, а не стовбичити з роззявленим ротом, як дурнувата школярка.

І тепер Ісаак пропонує їй бути його дівчиною на найбільшому святі містечка, не розкладати бутерброди та розставляти напої на срібній таці, а бути однією з отих відвідувачок в елегантних шовкових сукнях. Його запитання зависло між ними в повітрі, й Крістін не уявляла, що відповісти. Немов, аби підкреслити її вагання, десь у долині почала ритмічно гупати сокира. Аж ось пронизливий свисток потяга, що прибував до станції, привів дівчину до тями.

— Може, відповіси що-небудь? — промовив Ісаак.

— Ми звикли дивитися з того боку вулиці,— всміхнулася вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Спостерігати за вами. Ми з молодшою сестричкою Марією та найкращою моєю подругою, Каті залюбки дивились, як багатії в красивих уборах виходять із автомобілів, прибувши на вечірку твоїх батьків, як ви з сестрою вітаєте гостей на порозі.

— Ух, я це ненавидів, — вигукнув він, зводячи очі до лоба.

— Усі дами лізли обійматись, а чоловіки гладили мене по голові, немов собаку. Навіть зараз, коли я вищий за більшість із них, вони наполегливо намагаються поляскати мене по плечу, проказуючи щось типу: «О, гарний хлопчина, гарний хлопчина!» чи «Твій батько — добрий, дуже добрий чоловік».

— Але ти був таким вродливим у своєму чорному смокінгу. Марія та Каті теж так уважали. А маленька Габріелла, зі своїм золотисто-рудим волоссям і темно-карими очима, — ну просто зменшена копія твоєї матері.

— Ну, цьогоріч мені вже не треба цього робити, Габріелла сама впорається, тим паче, що їй це до вподоби. Вона любить увагу.

Та раптом, на подив Крістін, його обличчя посумнішало.

— Але боюся, цього року не буде стільки людей.

— Чому? — запитала вона, перелякана думкою, що тільки тому її й запрошено.

— Чимало єврейських друзів моїх батьків виїхали з країни. Їхні запрошення повернулись із поміткою: «Адресат вибув».

Раптова зміна його настрою здивувала Крістін, і вона спробувала змінити тему, бо не хотіла зруйнувати піднесеної атмосфери моменту.

— Я не знаю, чи могла б я погодитись, — сказала вона. — У мене немає відповідної сукні.

— Сукню знайдемо, — запевнив хлопець, наближаючись до неї.— У мами повна гардеробна суконь. А якщо жодна не підійде, я поведу тебе до крамниці. У будь-якому разі, ти будеш найвродливішою дівчиною вечірки.

Потім він знов її поцілував — і решта світу з його турботами і гризотами зникла.

Через півгодини вони, взявшись за руки, зійшли з пагорба. У полях місцеві селяни розкидали добрива із запряжених кіньми возів і лущили стерню, заволочуючи рештки пшениці плугами, що їх тягли великі сиві воли.

Східніше наближався потяг, він уже від'їхав від станції і тепер широкою дугою оминав долину, довга чорна смуга вагонів поступово скорочувалась і ніби тулилася до землі. Крістін з Ісааком стояли на переїзді, його рука на її талії, й чекали, коли він проїде. Локомотив на прямій набрав швидкості й прогуркотів, обдаючи їх клубами гарячого пару, куйовдячи їм волосся й розтріпуючи одяг. Хмари сірого диму виривалися з труб і наповнювали повітря їдким смородом паленого вугілля. Великі сталеві колеса стукотіли рейками монотонно й голосно, заглушуючи всі інші звуки навколо, забезпечуючи цей божевільно могутній біг потяга до наступної станції. Крістін усміхалась і махала рукою пасажирам за віконним склом, намагаючись угадати, до яких далеких і прекрасних місцин вони їдуть. Коли проїхав останній вагон, вони з Ісааком побігли назад до містечка.

Крокуючи, Крістін великим пальцем потерла гладеньку поверхню камінця у кишені пальта в намаганні закарбувати кожнісіньке слово, сказане Ісааком. Вона хотіла запам'ятати силу його рук на своїй талії та тепло його поцілунку, щоб зуміти все в дрібницях переповісти Каті. Якби вона не так поспішала до будинку своєї подруги, то напевне зупинилася б на краю брукованої вулиці й витягла б камінець, аби пильніше його роздивитися. Натомість, вона всміхалася, задоволена тим, що він довірив їй щось дійсно для нього важливе. Перед тим як розійтися, Ісаак поцілував її ще раз на краю Халлерського мосту, змусивши пообіцяти, що вона знайде його, прийшовши на роботу після обіду, бо хотів бути поруч, коли Крістін скаже матері, що не зможе працювати на цьогорічній святковій вечірці.