— Але що подумали б твої батьки, якби взнали, де ти був? — запитала дівчина.

— Нічого не подумали б.

Він обігнав Крістін і пішов спиною вперед, роблячи вигляд, що вона от-от наступить йому на пальці, й відстрибуючи в останній момент, аби цього не трапилося. Він реготав, а вона всміхалася, зачарована бешкетним виразом його обличчя.

Дівчина знала, що Ісаак присвячував години читанню та навчанню, він, напевно, міг би назвати латинські назви суниці та горішника, що росли на трав'янистих схилах. Більше, ніж імовірно, що й міг визначити підвид пролітаючої пташки чи будь-якого звіра, тільки подивившись на його слід у м'якому ґрунті. Та його знання прийшли з картинок у книжках, а її — з багаторічних спостережень і народних переказів. Усе дитинство вона провела в дослідженні лісів і пагорбів навколо рідного Гессенталя. Вона знала тут усі потайні стежки та прадавні дерева, всі печери та струмки. Збирання їстівних грибів, яке починалось як обов'язок малої дитини, коли батько терпляче навчав її їх розрізняти, швидко стало для Крістін улюбленою справою. Вона полюбляла втекти з містечка щоб пройтися межи полів, перетнути залізничні рейки й прямувати залишеною возами колією, аж доки та перетвориться на вузьку лісову стежку. Це був час для самої себе, час, коли випростовувалися думки.

Вона не рахувала, скільки разів лазила по захованих у самому серці лісу руїнах собору, збудованого ще в тринадцятому столітті, як часто снила наяву, умостившись у трав'яному затишку поміж трьох його древніх стін. Позбавлені опертя плити давно пообвалювалися й вікна собору тепер світили порожнечею, слугуючи цегляними рамками вічнозеленим рослинам, вицвітаючим небесам або зорям, які мерехтять у непевному світлі місяця-молодика. Але вона часто ставала на місці, де, як уважала, мусив бути вівтар, намагаючись уявити життя тих, хто молився, вінчався, плакав під високими арками собору: лицарів у блискучих обладунках, довгобородих священиків, баронес у діамантах і їхніх фрейлін, які тулилися позаду.

Найбільше Крістін любила піднятися на вершину горба й зустріти там перші промені літнього сонця, коли роса піднімає дух ґрунту над землею і напоює хвойним ароматом уранішнє повітря. Їй також дуже подобався перший, сповнений особливої тиші, день зими, коли світ ніби занурювався в дрімоту, а свіжий сніг мов би присипав цукром спустілі жовті пшеничні поля та сірі, голі гілки дерев. Дівчина почувалась як удома далеко в лісі, під високими розлогими ялинами, куди сонцю лише зрідка вдавалося пробитись, а Ісаак належав до гамірної кам'яниці на протилежному кінці містечка, де обабіч кутих воріт ростуть рівнесенько підстрижені кущі, а високі двері під старовинними арками охороняють статуї середньовічних горгулій або святих.

— Ну, гаразд, — сказала вона, — а що подумає Луїза Фрайберг, дізнавшися, що ти був тут зі мною?

— Не маю гадки, про що вона подумає,— відповів він, стаючи поруч.

— І мені все одно.

Якби Крістін знала, що хлопець зранку з'явиться перед її будинком на Шеллергассе-штрассе, мовчки чекаючи на цегляних сходах, доки вона впорається з великим саморобним залізним засувом на вхідних дверях, то одягла б своє вихідне пальто, а не цей потертий вовняний плащик, що некрасиво звисав до литок. Різдвяний подарунок коханої бабусі, він був цупким і теплим, але його нестерпний колір і протерті до дірок кишені не могли приховати того, що в попередньому житті він, імовірно, був каретним покривалом.

І зараз, ведучи Ісаака крізь ліс, спускаючись із пагорба дорогою до яблуневих і грушових садків, вона не відривала пальців від ґудзиків, аби поли плаща випадково не розійшлися й не показали благенької, запраної одежини, що була під ним. Рукава її ще дитячого платтячка були закороткими, погано підшитий поділ — зависоким, розстебнута пазуха — затісною і весь фасон матроски — занадто дитячим. Її сірі панчохи, що підв'язками пристібалися прямо до спідньої сорочки, були всі в зачіпках і ковтунцях від численних доторків до кущів і кори дерев. Але вона завжди ходила до лісу в цьому одязі, бо завжди була тут сама. У цьому вбранні можна не боятися, що щось порветься чи забрудниться, коли вона опуститься на коліна, зрізаючи гриби з-під просякнутої вогкістю папороті, чи повзатиме в багнюці, визбируючи букові горішки для домашньої олії.

Як і у решти родини, майже весь одяг Крістін був пошитий зі старих бавовняних простирадл або домотканої тканини. І доки вона не почала працювати в Бауерманів, над цим не замислювалася. Більшість дівчат і жінок у їхньому селі одягалися так само: в поношені сукні чи спідниці, накрохмалені фартухи, високо зашнуровані черевики. Але тепер, щодня обідньої пори йдучи на роботу до Ісаакового будинку, дівчина вбиралася в одну зі своїх вихідних суконь. То були найкращі її речі, виміняні на яйця й козяче молоко в місцевій крамниці.

Це засмучувало матусю. Мати Крістін звали Розою, вона день-у-день працювала на Бауерманів от уже десять років. У тих сукнях слід ходити до церкви, а не мити посуд, прати білизну чи полірувати срібло. Але Крістін усе одно їх носила, ігноруючи важкий погляд мамці, коли вони зустрічалися на облицьованій бежевими кахлями кухні Бауерманів. Іноді дівчина позичала сукню у своєї найкращої подруги Каті, обіцяючи повернути її незаплямованою. Збираючись на роботу, вона завжди ретельно зачісувалась і запліталася, слідкуючи, щоб біляві коси були рівними й однакової довжини. Та цього ранку, коли Ісаак заскочив її своєю появою, волосся Крістін теліпалося за спиною далеко не ідеальною косою.

Вона відчула полегкість, побачивши на Ісаакові коричневі штани на підтяжках і блакитну фланелеву сорочку — одяг, у якому він зазвичай косив траву чи рубав дрова, а не випрасувані чорні брюки зі сніжно-білою сорочкою та синьою камізелькою, що їх він одягав до університету. Попри те, що Бауермани були однією з останніх заможних родин у містечку, батько Ісаака вважав, що діти мусять розуміти важливість фізичної праці й регулярно накладав на сина та меншу дочку, Габріеллу, якісь хатні обов'язки.

— Я знаю, що подумали б твої батьки, — сказала Крістін, не відриваючи очей від червонуватого суглинку стежки.

Вони вже майже вибралися з темної лісової гущавини і зараз проходили поміж поріділих дерев і високих кущів, торуючи шлях до порослого травою краю найвищого з яблуневих садків. Шестеро білих овечок, які паслись на узліссі, одночасно підвели свої зарослі вовною голови на Ісаака та Крістін. Дівчина зупинилась і підняла руку, показуючи хлопцеві, щоб він стояв тихо. Вівці якийсь час вилупляли на них очі, та потім повернулися до поїдання трави. Задоволена тим, що худоба не збирається розбігатися, Крістін опустила руку й рушила вперед, але Ісаак схопив її і відштовхнув назад.

Він мав понад шість футів зросту, широкі плечі та м'язисті руки — велет у порівнянні з її тендітною статурою. І тепер, коли вони застигли лицем до лиця, вона не змогла не спекти раків, дивлячись знизу в його каштанові очі. Дівчина пам'яттю серця впізнавала ці риси: хвилі чорного волосся, що спадало на лоба, монументальну щелепу, гладеньку шкіру смаглявої шиї…

— І як ти знаєш, що подумали б мої батьки? — спитав він насмішкувато. — Моя мати що, виклала тобі свої думки за чашечкою кави з тортом?

— Nein,[1]— вигукнула Крістін, сміючись, — твоя мати не запрошувала мене на каву.

Ісаакова мати Ніна була чесною і щедрою господинею, котра принагідно обдаровувала родину Крістін то тістечками безе, то яблучним штруделем, то ягідним або сливовим пирогом. Спочатку мамця намагалася відмовлятися від тих дарунків, але безрезультатно. Ніна тільки хитала головою й казала, що почуватиметься краще, коли мамця, котрій не так у житті таланить, прийме ті дрібниці. Бауермани пили справжню каву, а не цикорій, як Бельци, й Ніна подеколи передавала їм через Крістін із фунт тієї смакоти. Але до чеснот фрау Бауерман не належало розпивання кави зі служницею.

— Мама каже, проміж вас із Луїзою уже все домовлено, — сказала Крістін, спантеличена відчуттям сили й тепла його широкої долоні.