Усі ще спали, й будинок стояв, оповитий тишею. Спочатку вона збиралася пошукати географічну карту, та потім вирішила, що свіже яйце, можливо, прожене нудоту і прояснить думки. Незалежно від того, тікати з Ісааком чи ні, мати ясний розум не завадить. Дівчина спустилася до кухні, підхопила кошик для яєць і пішла до курятника. За цей час дощ устиг ущухнути й, коли Крістін відсувала защіпку на дверях курятника, тільки окремі краплі, що спадали з гілля, дріботіли залізними дахами господарчих будівель. Сонце зійшло, та кури не хотіли спускатися зі свого сухого сідала й невдоволено заквоктали, коли дівчина полізла їм під ноги в пошуках яєць. Старий жилавий півень, захищаючи своє пернате сімейство, кілька разів дзьобнув її руку. І ця маленька образа довела Крістін до сліз. Хоча справжнього болю вона й не відчула, всі попередні так довго стримувані тривоги та жалі, нарешті, вирвалися назовні гучним риданням, ніби весняна повінь.

Крістін вийшла з курятника й усілася на сходах позад будинку, поставивши кошик із яйцями на коліна. Вона не стримувала сліз, дозволяючи емоціям вивільнитись. Дівчина плакала за батьком і дідусем, за зниклою родиною Ісаака. У цьому риданні вона виливала свій жаль за всіма жертвами війни. Крістін утомилася вічно боятися, утомилася прокидатися від виття сирени, утомилася затуляти вікна на ніч, утомилася бачити перелякані лиця молодших братів, утомилася усвідомлювати марність мамчиної тяжкої боротьби за виживання родини. Але найбільше їй набридло мучитися здогадами про те, кому з них пощастить побачити кінець війни.

По якомусь часі Крістін витерла заплакані очі й глибоко вдихнула. Навдивовижу, її відпустило. Тепер можна було жити далі без виснажливого відчуття, ніби стоїш на краю безодні, до якої можна впасти будь-якої миті, щоб зникнути там, як скельце, темної ночі кинуте на дно криниці. «Треба подумати про рідних та Ісаака, — сказала вона собі.— Тепер він, принаймні, на якийсь час буде в безпеці. Бабуся, мамця, Марія, Генріх і Карл — живі. Чимало людей зараз і того не мають. Слід просто жити далі. Якщо Ісаак наважиться втекти зі мною, так і буде, якщо ні, то й ні. Будемо просто чекати змін. Життя не стоїть на місці, а значить щось має змінитися, на краще чи на гірше, але має, бо так завжди виходить».

На деревах цьогоріч майже не було плодів, але вона зірвала сливу, не збираючись ні з ким ділитися. Дівчина сиділа на сходинці й повільно жувала стиглий фрукт, дозволяючи соку вільно текти підборіддям. Доївши, підійшла до паркану та закопала кісточку в суглинистому ґрунті. Притоптавши горбик ногою, Крістін заплющилась і загадала бажання, щоб ця кісточка вкоренилась, і щоб, коли сливове дерево підросте, війна закінчилась, тато повернувся додому, а вони з Ісааком були разом.

Почуваючись не так знервовано й поспішаючи віднести Ісаакові сніданок, Крістін з повним кошиком яєць увійшла в хату та витерла ноги об солом'яний килимок біля порога. І раптом скам'яніла. На тому боці передпокою, за червоно-синім склом вхідних дверей, виднівся силует військового. Чужинець гупав у двері, ніби хотів розвалити будинок. Кошик вискочив із її рук і впав на підлогу. Цілу секунду вона не могла поворухнутися, втупившись у жовту пляму, що розтікалася під ногами.

— Hallo,[53]— гукав солдат, — Hallo!

Дівчина відступила в бік і сховалася під сходами. Думки пульсували зі швидкістю серцебиття. Навіщо группенфюрер повернувся? Невже Ісаак утік? Чи, може, товстун запримітив щось на горищі? Це смерть!

Солдат постукав знов і голосніше вигукнув:

— Hallo!

Його голос видавався знайомим, але товсті двері спотворювали звуки та приглушували слова. «Напевно, свідомість знущається з мене, — подумала вона. — Це не може бути хтось зі знайомих». Крістін не наважувалася поворухнутись і не наважувалася визирнути з-за рогу.

— Розо! — Солдат уже майже кричав.

Крістін насупилася. Цього не може бути. Це — точно группенфюрер. Звичайно ж він знає мамчине ім'я, він знає усе.

— Відчиніть, — уже кричав солдат за дверима. — Розо, Крістін, Маріє, хто-небудь!

І тільки тоді до неї дійшло.

Дівчина хутчіш побігла до вхідних дверей і тремтливими пальцями відімкнула замок, готова обійняти свого загубленого тата.

І раптом усвідомила власну помилку.

Якийсь схожий на ходячого мерця завошивлений чоловік звідкілясь дізнався імена родини Бельців і тепер прийшов, аби вкрасти їхню їжу. Військову форму порвано в кількох місцях, заляпано жиром і болотом, а зношені чоботи підв'язано мотузкою та підмощено якимись брудними ганчірками. За плечем висить гвинтівка, кістляві пальці притримують ремінь.

Дівчина обома руками вчепилася в двері й потягла їх до себе.

— Крістін, — вигукнув чужинець, — ти не впізнаєш власного татка?

Вона зупинилась і подивилась у запалі очі солдата, намагаючись віднайти бодай щось знайоме в його неохайній бороді, довгому немитому волоссі, брудному обличчі. А потім він зняв капелюха й усміхнувся. І тоді вона впізнала.

— Vater![54] — викрикнула вона, обіймаючи його обома руками.

Батько відірвав дочку від землі і притиснув до себе так міцно, що, здавалося, поламаються ребра. Він цілував її лоба, носа, щоки…

— Ти — найприємніше з усього, що я бачив за ці чотири роки, — сказав він, відступаючи на крок, аби роздивитися Крістін крізь сльози, що виступили на очах. — 3 моєї маленької дочки виросла справжня жінка, доки мене не було.

Батькове волосся ще більше посивіло, а під очима залягли глибокі чорні кола. Губи — сухі та потріскані, під нігтями брудні смужки. Брунатно-зелена, а не чорна, як у нацистів, форма висіла на схудлій фігурі. Її батько — звичайний німецький солдат, а не нацист. І, слава Богу, він — удома. Він — живий! Крістін ухопила його за руку й затягла всередину.

— Бабусю, прокидайся! — закричала вона, стукаючи кісточками пальців у її двері.— Тато прийшов!

Дівчина потягла батька вгору сходами.

— Мамо, вставай! Усі негайно сюди!

Разом вони миттю здолали два поверхи й опинилися перед мамчиними дверима, якраз коли вона з'явилася на порозі. Її руде волосся, не закручене у звичний тугий вузол, широкими хвилями спускалося на плечі. Мамця судомно стискала на грудях стару нічну сорочку, відганяючи рештки сну, від чого виглядала молодшою за свої роки. Спершу, шокована присутністю солдата біля власних дверей, вона розлютилась, але, побачивши, що Крістін тримає його за руку, швидко впізнала чоловіка. Долонею вона затулила рота, підборіддя затремтіло.

— Дітріху? — мати потяглася до нього тремтячою рукою, бажаючи пересвідчитись у тому, що не снить, ніби він міг бути тільки привидом. — Це правда ти? Ти живий?

— Так, це — я, — сказав батько, простягаючи до неї руку.

Мамця вхопила його кістляві пальці, ніби боялася, що чоловік зникне, тільки-но вона його відпустить. А потім вони обнялись і мамця захлюпала носом. Сльози підступили до очей Крістін, і вона спробувала проковтнути клубок у горлі. Мамця знов і знов дякувала Богу, а тато сміявся, зануривши лице в її густі кучері. Марія, Генріх і Карл вийшли зі своїх кімнат, розширеними очима дивлячись на ранкову з'яву. Коли батько їх помітив, то зняв гвинтівку з плеча і став на коліна, всміхаючись до дітей. Усвідомивши, що їхній загублений тато нарешті повернувся, Карл і Генріх кинулися в його розкриті обійми. Марія прикрила рота долонею.

— Не вірю своїм очам, ви так виросли! — сказав він синам.

А потім підвівся й погладив дочок по блідих щоках.

— У мене найпривабливіші дівчатка в усій Німеччині! Я завжди думав про вас. Тільки це й тримало мене на світі. Біляве волосся Крістін, великі блакитні очі Марії, Карлові веснянки, Генріхова зубаста усмішка, — розсміявся він.

Потім обійняв мамцю й, цілуючи її у щоку, додав:

— А образ вашої матері не дав мені збожеволіти.

Сходами піднімалася бабуся, шаль накинута на плечі поверх нічної сорочки, кістляві пальці тримаються за перило. Батько зустрів її на сходовому майданчику.