— Вітаю вдома, Дітріху, — сказала бабуся зі сльозами на очах. — Яка приємна несподіванка! Ласкаво просимо.

Тато обійняв її і підвів до інших.

— А де дідусь? — поцікавився він.

— Погані новини, — відповіла бабуся крихким тихим голосом. — Він загинув під час повітряного нальоту.

— Ach nein![55] — вигукнув батько. Сльози з'явилися в очах, і він міцно обійняв бабусю. — Як це сталося?

— Загорівся сусідський хлів, і дідусь захотів урятувати наш дров'яний сарай, — пояснила мамця.

— Мені так шкода, — промовив батько, обіймаючи її. Потім відступив назад, заплющив очі й потер перенісся двома пальцями, немов відганяючи раптовий напад головного болю. — Триклята війна! Коли вже їй буде край?

— Дідусь не хотів би, щоб ми сумували, — сказала бабуся. — Він зрадів би твоєму поверненню. Він щоночі молився за те, щоб ти живим повернувся додому й попіклувався про родину.

Наступні кілька хвилин сходовий майданчик був переповнений риданнями та сміхом, а потім усі, гучно перемовляючись, спустилися до кухні. Мати розпалила в печі й підійшла до раковини набрати до чайника воду. Доки вона відволікалася на тата, вода перелилася через верх і облила їй лице та руки.

— Вибач, мамо, — сказала Крістін, — я розбила яйця, коли побачила тата.

— Нічого, — відповіла усміхнена мамця, — у мене б вони теж випали з рук.

Крістін нарізала картоплю та шинку на пательню. Марія додала цибулину, а мамця накрила стіл. Уперше в житті дівчина бачила свою матір на кухні в нічній сорочці й уперше, звідколи батько пішов на війну, чула її сміх. Карл і Генріх говорили одночасно, розповідаючи татові про повітряні нальоти та розпитуючи його про солдатське життя.

Батько сидів на звичному місці за столом і радісно всміхався до бабусі та хлопців, спостерігаючи за тим, як дружина з доньками готують сніданок. Але його очі видалися Крістін якимись сумними. У них більше не танцювали бісики, лише світилися туга та сум. За чотири роки відсутності він постарішав на цілі десять.

Але усміх не сходив з лиця, навіть коли батько їв і сьорбав із чашки чай. Він дивився на кожного з таким виразом осяйної вдячності, що Крістін ледь не розплакалася. На якусь мить життя знову стало нормальним, і дівчина насолоджувалася моментом. Вона розслабилась і відчула приплив світлої радості, огорнена теплим родинним затишком. Дівчина відігнала всі тривоги, зосередившись на тому, що батько повернувся живим, що всі вони сидять за столом, щасливі та задоволені.

— Тату, де ти був? — запитав Генріх.

— Russland,[56]— відповів він.

— Із Шостою армією під Сталінградом? — уточнила Крістін.

— Так, — сказав він, роздивляючись уміст своєї чашки, — я був у Росії, під Сталінградом, із Шостою армією.

— Що сталося? — поцікавився Генріх. — Як вони вас упіймали?

— Гітлер заборонив відступати — й ми опинилися в оточенні росіян. Діватися не було куди, довелося здатись.

— То російський Іван посадив тебе до в'язниці? — продовжував розпитувати Генріх.

Мамця поклала долоню на його плече.

— Ш-ш-ш… — зупинила вона сина. — Тато не хоче про це говорити зараз. Хай краще поїсть.

— Macht nichts,[57]— махнув він рукою. — Так, нас відправили до табору військовополонених. Але до нього треба було ще дійти. Нас гнали слизькою дорогою цілими днями, а спати доводилося прямо в снігу. Холод стояв собачий!

Мама встала й долила в його чашку гарячої води та поклала на тарілку рештки смаженої картоплі.

— Дякую, Розо, ніколи не їв нічого смачнішого, — батько притяг мамцю до себе й поцілував.

Хлопці захихотіли.

— А що було далі? — не заспокоювався Генріх. — Вас посадили на хліб і воду?

— Ні, раз на день нам видавали трохи рідкого супу та кусень хліба, — відповів батько, нахиливши тарілку, щоб виделкою забрати останні шматочки картоплі.

Коли він доїв, мамця зібрала посуд зі столу й наповнила раковину мильною водою. Вона щоразу скошувала очі в бік столу, ніби й досі не вірила в реальність усього, що відбувається.

— Скільки ти пробув у полоні? — поцікавилася Крістін.

Батько витер губи та сперся спиною на стіну, поклавши руки обабіч себе.

— Гадаю, близько року. Важко було слідкувати за часом. Тепер, напевно, вже рання осінь…

— Серпень, — уточнила Марія.

— Росіяни відпустили тебе? — запитала Крістін.

— Дайте татові відпочити, — втрутилася мамця, — досить уже цих розмов.

— Ja, ja, — сказав батько, — дітям цікаво.

Він сів рівно й узяв до рук сільничку, обдивляючись її з усіх боків, ніби ні з чим подібним ніколи не стикався.

— Ніхто мене не відпускав. Я втік.

Дружний зойк вирвався з усіх ротів. Мамця сіла на табурет, приклавши до серця кухонний рушник.

— Як це сталося? — Спитав Генріх із розширеними від цікавості очима.

— Ach du lieber Gott![58] — вигукнула бабця, ледь не задихаючись.

— Ти зробив підкоп? — поцікавився Карл.

Генріх долонею затулив братові рота.

— Nein, Dummkopf,[59]— сказав він, — у Росії занадто багато снігу, щоб робити підкоп.

Карл вертівся та мукав, намагаючись звільнитися з-під братової руки. Батько жестом наказав їм заспокоїтися, потім допив свій чай і поставив порожню чашку на стіл. Він поклав долоню на лоба, а присутні стихли в очікуванні розповіді.

— Думаю, це було саме перед Різдвом, — почав він. Знов узявши сільничку до рук, почав крутити її між пальців. — Як уже було сказано, я точно не знаю. Хтось із чоловіків у моєму бараці десь почув, що нас будуть етапувати, навіщо й куди, ніхто не знав. Спочатку ми навіть зраділи, думали, що в новому таборі буде краще. За декілька днів ми вже були в потязі, сподіваючись, що він наблизить нас додому. Гадаю, в тому товарному вагоні я провів не менше п'яти днів.

— Ти вистрибнув на ходу? — утрутився Карл.

— Ш-ш-ш, — зашипів на нього Генріх, — дай татові закінчити.

— Минуло три дні,— продовжив батько, — і потяг зупинився серед поля. Нас повиганяли з вагонів і наказали шикуватися прямо в заметах. На той час дехто вже так охляв, що не міг навіть спуститися на землю.

Батько замовк, висипав трохи солі на долоню і лизнув кінчиком язика. Спочатку Крістін не зрозуміла, що він робить, але потім збагнула, що, мабуть, тато дуже давно вже не куштував солі.

— Що було далі? — не витримав Генріх.

— Ми вишикувалися в довгу шерегу, гадаючи, що нам дозволили трохи подихати свіжим повітрям або хоча б обтертися чистим снігом. Але росіяни мали на увазі зовсім інше. Декілька солдат пройшли вздовж усього ряду, стріляючи в когось із в'язнів. Дехто з нас спробував ухилитися чи втекти назад до вагона, та їх постріляли, як куріпок. Я просто стояв там і не рухався. Коли охоронці награлися, нас позганяли назад до вагонів. Мої побратими так і залишилися в снігу серед поля, хтось уже мертвий, а хтось поранений.

Карл присунувся ближче до батька й поклав голову йому на плече. Тато обійняв сина, взяв його маленьку білу долоньку, що потонула в його великій спрацьованій долоні.

— Якщо ти знов опинився в потязі, то як же втік? — запитав Генріх.

Батько поцілував Карлові пучки й подивився на мамцю, котра й досі сиділа на табуреті, жмакаючи в руках кухонний рушник. Вона не піднімала очей.

— Коли потяг загальмував удруге, я побачив, що обабіч рейок ростуть дерева. Цього разу ми зупинилися серед лісу, і я не збирався чекати, доки мене пристрелять. Тому вирішив, що, коли нас виганятимуть із вагона, тихцем пролізу між колесами на той бік й чкурну до лісу. Зі мною зголосився один мій товариш. Коли двері відчинили й усі почали стрибати на сніг, ми вдвох пролізли під вагоном і побігли до найближчих дерев. Услід летіли кулі, та ми не зупинялися. Потім іще чули багато пострілів. Напевно, вони розстріляли всіх із того потяга, хоча там були і майже хлопці.