На мить він замовк, глибоко зітхнув і продовжив:
— Бігли ми, аж доки почули віддалений свисток паровоза десь за спиною. Потяг рушив, і ми з товаришем, знесилені, попадали під дерева, щоб відновити дихання і трохи відпочити. Треба було дочекатися заходу сонця, щоб зрозуміти, в якому напрямку рухатись.
— А як ти дійшов додому? — спитав Генріх.
— По якомусь часі нам пощастило натрапити на німецьку частину. Хлопці поділилися їжею та зброєю. Із ними ми пробули кілька тижнів, а потім самі пройшли через усю Україну та Польщу. Коли вже дійшли до Німеччини, довелося розійтись. Мій товариш рушив на північ до Лейпцига, а я — на південь.
Крістін затамувала подих. «Усе ж таки це можливо, — думала вона». На кухні запала тиша. Мамця продовжувала дивитись на підлогу.
— І зараз ти — вдома! — захоплено вигукнув Карл, піднявши руки вгору й розмахуючи ними, мов чарівник.
Усі розсміялись. Але усмішка швидко зникла з батькових губ.
— Завтра мушу з'явитися в комендатурі,— сказав він, дивлячись на маму.
Вона, зачувши таке, підвела на нього погляд.
— Може, вони комісують тебе? — промовила мамця. — Ти вже відслужив свій термін, виконав громадянський обов'язок.
— Вибач, але сумніваюся, що таке може бути, — сказав батько. — При перетині німецького кордону ми показували свої посвідки. Дуже скоро про моє повернення стане відомо. Якщо не прийти до комендатури добровільно, вони посадять мене до в'язниці. Боюся, вибору немає.
Мамця мовчки підвелася, підійшла до купи дров, узяла поліно й підклала його до печі. Доки вона домивала посуд, тишу в кімнаті порушувало тільки гудіння вогню. Батько за столом з хлопцями грав у «Mensch rgere Dich Nicht».[60] Коли весь посуд було перемито, витерто й розставлено на місця, мамця вигнала дітей з кухні, щоб тато зміг прийняти ванну.
Марія з бабусею вийшли на двір, хлопці окупували вітальню, а Крістін тихцем піднялася на горище до Ісаака. Цього разу вона принесе йому тільки один єдиний кусень уже підсохлого хліба, який вдалося поцупити зі столу перед тим, як мати наказала їм забиратися геть. Відчинивши дверцята, дівчина побачила, що коханий скоцюрбився в найдальшому кутку своєї схованки, світячи звідтіля перестрашеними очима. Побачивши Крістін, він трохи розслабився й обперся на стіну.
— Що сталося? — занепокоєно спитала вона.
— Я почув тупіт багатьох ніг і крики рано-вранці. Не ясно було, що там у вас коїться. Я боявся, що…
— Господи! — спам'яталася Крістін. — Вибач, будь ласка. Я не подумала, що ти все почуєш і злякаєшся. Цей гамір… То ми так бурхливо раділи батьковому поверненню.
— А, ну тоді все зрозуміло, — сказав Ісаак. — Напрочуд гарні новини.
— Він був у російському полоні, та втік і пройшов через усю Україну та Польщу! Бачиш, це можливо.
— Але він — німецький солдат із усіма належними документами. Знаю, про що ти думаєш, але нам не вдасться вислизнути з країни без офіційних паперів.
— Я розумію. Та батько наштовхнув мене на одну думку. У нас у вітальні повно солдатського одягу. Там є форми Waffen-SS[61]: солдатські й офіцерські. Я щось підберу тобі, а сама вдаватиму твою дружину. Якщо ти будеш в офіцерській формі, ніхто не наважиться ставити запитання.
Ісаак насупив брови, роздумуючи, а потім сказав:
— Не знаю… Тобі краще залишитися вдома.
— Якщо ти йдеш, я йду з тобою. Навіть помислити не можу…
— У нас немає перепусток, — перервав Ісаак, — і з якого це дива офіцер ітиме пішки та ще й із дружиною? А на потяг у нас немає ні грошей, ні дозволу.
— Я не знаю, — прошепотіла вона, опустивши очі.— Зовсім не знаю, що робити. Гадки не маю, залишатися тобі чи ні. Я геть уже нічого не знаю!
Ісаак узяв її за руку, переплітаючи пальці Крістін зі своїми.
— Послухай, ти через таке пройшла… Ти ще не звикла до думки про те, що батько живий і здоровий. Не треба поспішати. Прямо зараз не треба нічого вирішувати. Ще є час.
Крістін витерла мокрі очі.
— Так, ти маєш рацію. Перш ніж діяти, слід усе обміркувати. Але зараз я мушу спуститися вниз, доки ніхто не помітив моєї відсутності.
Увечері, коли більшість родини Бельц пішли спати, Крістін із батьками сиділа у вітальні, обговорюючи татове воєнне життя. Дівчина вдавала, що сортує відремонтований солдатський одяг, а сама, перебираючи та складаючи на купу форми, прикидала, що могло б бути до міри Ісаакові. Мамця сиділа на канапі з батьковою формою на колінах, в одній руці вона тримала срібний наперсток, а в іншій — голку із засиленою в неї зеленою ниткою.
— Більшість моїх однополчан убиті чи ув'язнені,— говорив батько.
Крістін відклала купу гімнастерок убік і повернулася до нього, щоб запитати:
— Як це було?
Вона сіла поруч із матір'ю, тримаючи в руках чорний кітель гауптшарфюрера.
— Тобі вже час до ліжка, Крістін, — відповів він. — Не треба тобі цього знати.
— Я вже доросла, тату, — не погодилася вона. — Я хочу знати, що ти пережив. Я мушу знати, що відбувається. Як можна змінити бодай щось у майбутньому, коли ніхто не хоче обговорювати теперішнього та минулого. Наше традиційне несприйняття поганого та цілковитий послух нікого не врятували.
— Я постійно забуваю, що тобі вже… Скільки, до речі?
— За кілька тижнів виповниться двадцять три.
Батько погладив її по щоці, дивлячись убік сумними очима. Потім почав розповідати. Спочатку він говорив затинаючись, але з кожною наступною фразою слова дедалі легше злітали з уст, ніби мовлене вголос очищало його пам'ять, полегшувало гніт важких спогадів.
— Перед тим як надійшов наказ узяти Сталінград, нас покинули напризволяще серед засніженого степу. Не уявляєте, що то за наскрізь промерзла пустеля! У нас не було необхідного спорядження, не було теплих шинелей і зимових чобіт. Через постійні віхоли наші літаки не могли забезпечити нас харчем і всім іншим протягом майже місяця.
— Як же ви вижили без їжі? — спитала мамця.
— Далеко не всім це вдалося. Чимало солдат померло. Доводилося полювати на пташок і зайців, але й вони швидко зникли. Іноді комусь вдавалося забити дикого кабана. Якби не наші коні, ми б усі там повмирали.
Крістін відчула нудоту. Образ конаючої кобили гера Клауса постав перед очима.
— У вас хоч була можливість грітися біля вогню? — запитала мама.
— Так, ми рубали дерева, — відповів батько, — та нас там було дев'яносто тисяч, і лісу дуже швидко не стало. Більше не було з чого розпалити багаття. Ми не могли натопити снігу для пиття та вмивання. Швидко всі завошивіли. Вночі знімали одяг, аби повиморожувати усе, що там позаводилось. Спали впритул один до одного, щоб тепліше було, та наранок, усе одно, скраю знаходили тіла тих, хто замерз уві сні.
— О Господи! — вигукнула мати.
— Тату, — спитала Крістін, — а вам казали, що зробили з євреями?
— Ні, я — тільки рядовий піхотинець, маленький Гвинтик у великій військовій машині. Мені тільки наказують. Проте були якісь суперечливі чутки. Маршируючи на схід, ми бачили товарні потяги, повні людей. Командири казали нам, що то — переміщені та реабілітовані. Хоча ширилися інші чутки. Подейкували про страшні речі… Чому ти питаєш? Щось чула?
Крістін хотіла б розказати йому всю правду, натомість вона сказала:
— Я теж чула страшні розповіді. І вивезли Бауерманів.
Батько насупив брови й подивився на мамцю.
— Це правда?
— Так, — відповіла вона, — минулого року. Всі євреї зникли з містечка.
— О боже! — похитав він головою. — Крістін, я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Війна з одних робить зрадників, з інших — злочинців, але кожен є її жертвою. Не всі солдати на фронті воюють за Гітлера та його ідеали. І якщо хтось бере участь у битві, це ще не означає, що йому подобається воювати. Коли нам не дозволили відступити й почалися плітки про те, що роблять із євреями, багато хто написав на аркушах паперу антинацистські гасла і прикріпив до кітеля у сподіванні на бодай посмертну реабілітацію.
