По двох днях чекання прибули армійські вантажівки, що своїми потужними моторами збудили Крістін. Спросоння вона не одразу усвідомила, що коїться, і підскочила на нарах, усе тіло тремтіло й боліло. Зрозумівши, де вона є, дівчина глибоко зітхнула і розплющила очі. Найпершою була думка про Ісаака, що знову наповнила горем усе єство.

— Може, вони прислали по нас вантажівки, а не потяги, — зробила припущення Ханна.

— Мені байдуже, на чому їхати, — сказала Крістін, підводячись і відчуваючи звичний уже біль у грудях, — аби тільки швидше забратися звідси.

Вона спустилася з нар і допомогла Ханні. Обійнявши подругу за талію, Крістін за іншими жінками поспішила до виходу з бараку, сподіваючись виїхати з табору якомога швидше.

Протягом двох попередніх днів усі полонені пройшли вакцинацію в американських військових лікарів. Коли їм довелося роздягтись для дезінфекції, рану навколо хворого коліна Ханни промили і перев'язали, а Ганс у шпитальному бараку знайшов для неї пару милиць. Нагальна потреба залишити табір щохвилини просвердлювала мозок Крістін, доводячи до сліз та істерики. Часом їй здавалося, що, коли американці найближчими днями не нададуть транспорту, вона піде додому пішки.

І от тепер понад дюжину американських військових вантажівок стояло перед виходом із табору. З кабін повискакували солдати й, оббігши машини, відчиняли кузови. Полонені з-за колючого дроту спостерігали, як з вантажівок почали спускатися чоловіки та жінки старшого віку, матері з малолітніми дітьми. Кожен тримав у руках щось їстівне: буханець хліба, головку сиру, кошик із яйцями чи баняк молока.

— Що це таке? — спитала Крістін у Ханни.

— Не маю уявлення, — відповіла та.

Поганою німецькою офіцер-американець наказав прибульцям шикуватися парами. Знайомий жах охопив Крістін. «Що вони збираються робити з цими людьми? — подумала вона.» Цивільні німці з острахом і ніяковістю дивилися одне на одного та на американських солдатів. А потім вони побачили в'язнів — і справжній жах відбився на лицях. Діти показували на натовп виснаженого наброду в одязі з чужого плеча, запитально дивлячись на матерів. Коли остання людина спустилася з останньої вантажівки, той самий офіцер через гучномовець звернувся до близько двох сотень прибулих німців:

— Залишайте принесене для в'язнів Дахау біля цього авто, — сказав він німецькою, показуючи на двох солдатів, які чекали біля кузова однієї з вантажівок, — а потім, так само по черзі підходьте до мене. Полонені, вам також слід вишикуватись, аби моїм людям було легше роздати вам їжу.

— Напевно, вони принесли нам усе, що мали їстівного, — прошепотіла Крістін до Ханни.

— Може, американці їх посадять, — припустила подруга.

— За що? — поцікавилася Крістін.

Ханна лише здвигнула плечима.

Прибульці віддавали харчі солдатам і шикувалися позад офіцера з гучномовцем і чотирьох інших американців, які стояли поруч. Водночас полонені ставали в чергу за своєю пайкою, а потім поверталися до бараків. Крістін, Ханна і Ганс із кількома десятками інших в'язнів пішли слідом за цивільними німцями, котрі в супроводі американців зайшли на територію табору.

Американські солдати показували прибульцям брудні дерев'яні бараки, голі цементні приміщення з купами не до кінця розібраного в'язнями одягу, взуття, розкритих валіз, поламаних окулярів, інших речей. Жінки фартухами витирали сльози, затуляли дітям очі. Літні чоловіки болісно кривили зморшкуваті обличчя та розпачливо хитали головами. Коли процесія наблизилася до газових камер і крематорію, Крістін почула потужний двигун бульдозера, що вибирав землю з широкої траншеї. До її краю вже прибуло чимало полонених чоловіків, які на дерев'яних ношах зносили давно похололі трупи. Прибулі німкені голосили та намагалися затулити це видовище від дитячих очей своїми широкими спідницями. Їхні батьки та дідусі плакали беззвучно, підтримуючи жіноцтво під лікті. Проте все одно кілька людей знепритомніло.

Американці мовчки, обома руками притискаючи автомати до грудей, провели цікавих до газових камер. Потім їм показали дерев'яні возики зі свіжими слідами крові, на яких перевозили мертвих до крематорію. На деяких іще лежали трупи, що так і не потрапили до пекельного вогню. Голі тіла купами валялися, забуті й більше нікому не потрібні. Далі екскурсантів завели до будівлі крематорію з його велетенськими, повними попелу та залишків кісток печами.

Крістін і Ханна, як і решта в'язнів, не входили до цих двох страшних будівель. Вони жахалися навіть близькості до газових камер і крематорію. Коли процесія знову вийшла на двір, американці роздали лопати всім чоловікам і жінкам, які не тримали на руках дітей.

— Що вони роблять? — запитала Крістін із завмиранням серця. — Невже їх усіх розстріляють?

— Їх змушують поховати мерців, — сказав Ганс.

Крістін сковтнула й огледілась навсібіч, не в змозі примиритися з побаченим. «Вони що, звинувачують цивільне населення в тому, що тут відбувалося? — думала вона. — Невже цих людей змусять відповідати за те, що тихо спостерігали й не зупинили нацистів?» Вона згадала бабусю та покійного дідуся, маму, Марію та братів, як вони, перестрашені та голодні, ховалися від бомбардувань у винному погребі. Невже і їх звинуватять у тому, що коїлося з гессентальськими в'язнями? Тому, коли солдат наказав одному з дідів узяти з ношів труп, вона зробила крок уперед.

— Навіщо ви це робите? — прокричала вона в надії, що хтось із американців розуміє німецьку.

Солдати обернулися в її бік.

— Чого вона хоче? — спитав у Ханни якийсь в'язень.

— Крістін! — сказала їй Ханна. — Не втручайся.

— Вони не винні,— відповіла Крістін подрузі.— Як вони могли зупинити нацистів? Хіба хтось із них міг бодай щось зробити та залишитися живим?

Усі мовчали, а потім один в'язень сказав:

— Вони навіть не намагалися.

У натовпі почулися викрики польською та французькою. Потім у бік екскурсантів полетів камінь. Хлопчик, поцілений у голову, приклавши руку до скроні, заплакав і сховав лице в материному фартусі.

Крістін стала перед натовпом полонених і прокричала:

— Ці люди нічого вам не зробили!

Їй відповів злий чоловічий голос:

— А де ж твій коханець-комендант? Чому він не тут, не відповідає за скоєне?

— Він намагався розказати людям про Дахау, — прокричала Крістін, але її ніхто не слухав. — Чому ви гадаєте, що до цих людей дослухалися б? — махнула вона в бік німців біля траншеї.

— Брехуха! — звинуватив чоловічий голос.

Крістін знов обернулася. Цивільні німці потроху розвантажували ноші. Чоловіки старечими руками опускали трупи до ями, а жінки присипали їх землею.

Крістін закашлялася від обурення. Спробувала згадати ті кільканадцять англійських слів, яких колись навчив її Ісаак, та намарно. Це було ціле життя тому! І все ж таки вона підійшла до американців, сподіваючись пояснити їм на мигах.

— Вони цього не робили, — сказала вона.

Солдат перехопив автомат і подивився на неї.

— Ви не знаєте, що їм самим довелося пережити! — продовжила Крістін.

Ганс потяг її за руку.

— Давай заберемо її звідси, — сказав він сестрі.

— Треба їм пояснити, — не заспокоювалася Крістін.

Ганс потяг її до бараків.

— Американці мусять знати, що ці люди ні в чому не винні,— упиралася Крістін.

І тут Ханна не витримала. Вона подивилася подрузі в очі та прокричала обурено:

— Звідкіль я знаю, що ніхто з них не продав свого сусіда-єврея за буханець хліба?

Крістін припинила опір і дозволила відвести себе до порожнього барака.

— То може, й мені піти й поховати кілька трупів? — гірко поцікавилася вона у Ханни.

Подруга подивилася назад, у бік крематорію.

— Ні,— відповіла вона, заперечно хитаючи головою, — тобі не треба.

— Американці не знають, що довелося пережити цим людям, — продовжила Крістін свою думку. — Вони мусять знати про продуктові картки та гестапо! Їм треба розказати про міста і села, вщент зруйновані бомбами!