— Коли англійці й американці атакують наші міста, ми зрівняємо їхні з землею. Коли вони скидають на нас три тонни бомб, ми скинемо на них по триста тонн за раз! І зараз вас, жителів Гессенталя, батьківщина кличе прислужитися…

Марія розширеними очима поглянула на Крістін. Генріхові руки судомно стиснулися навколо її шиї, а ноги здавили стан. Як би їй хотілося сказати щось заспокійливе, щоб вони не боялися бомбардувань, але потрібних слів не знайшлось. Три тонни бомб за раз? Вона уявила дерев'яні двері на вході до овочевого погребу та кілька ярдів порослого деревами ґрунту, що відділяють їхнє майбутнє сховище від відкритого неба. Хіба це може врятувати? Дівчина обхопила долонями ноги Генріха, раптом злякавшись, що він може впасти.

На сцені Гітлер змінив тему.

— Приймаючи будь-яке рішення, — говорив він, — подумайте, як би вирішив фюрер. Чи узгоджується це з націонал-соціалістичною свідомістю німецького народу? Молодики-євреї сплять і бачать, як підстерегти необачних німецьких дівчат і спокусити їх. Вони хочуть зіпсувати німецьку кров і відлучити нещасних від рідного коріння. Євреї ненавидять білих і хочуть знизити наш культурний рівень, аби забрати над нами владу. Чи бувають злочини та підступи без участі хоча б одного єврея в них? Тільки етнічні німці можуть бути громадянами нашої держави. Тільки німецька кров має текти жилами німецьких громадян. Тож, дай нам Боже перемогти внутрішнього ворога, щоб молитви прислужників Диявола про покарання Європи большевізмом не справдились, але почуй наше благання. Господи, дай нам сили зберегти свободу для наших дітей і дітей їхніх дітей, не тільки для свого народу, а й для інших європейських країн, адже ми ведемо цю війну зараз не тільки за Німеччину. Ця війна ведеться за всю Європу, а з часом ви побачите, що це — війна за все людство.

Крістін відчула, як тремтливі мамчині пальці торкаються її руки. Дівчина повернулась і зустрілася поглядом із її заплаканими очима.

— Може, підемо додому? — спитав Карл. — Мені тут не подобається.

Хтось поплескав Крістін по плечу. Спочатку вона не звернула на це уваги, думаючи, що то Генріх. Але потім сильні пальці обхопили її руку. Дівчина повернулась. Поруч мовчазною вежею височів есесівець. Хвиля паніки накрила Крістін. Вона озирнулася назад на матір, яка, збліднувши, дивилася розширеними від жаху очима.

— Фройляйн, — солдат звернувся до Крістін, — мусите йти за мною.

— Чому? — запитала вона, намагаючись прочитати вираз його очей, затінених чорним шоломом. — Що я зробила?

Генріх перестав за неї триматись і з'їхав на землю. Мама так міцно вхопила Крістін за руку, що дівчина ледь не скрикнула.

— Вас обрано для особливої місії,— промовив солдат, — щойно виконаєте, одразу повернетеся до своєї родини.

Крістін подивилася повз нього, оглядаючи ошелешених односельців. У кінці ряду вона побачила ще двох солдат із групою білявих дівчат, більшість яких була вдягнена в уніформу Німецької Ліги.

— Але я не… — почала Крістін.

— Краще робити те, що вам кажуть, — перервав її солдат, — ходіть за мною.

Мама відпустила руку Крістін, і та рушила слідом за чорною спиною. Натовп розступався, даючи їм дорогу, в очах людей ясно читалися цікавість і жаль. На острівці вільного місця, де збирали дівчат, вона впізнала двох однокласниць Марії: одна була дочкою фермера, що мешкав на околиці містечка, інша разом із Крістін і Марією брала солдатський одяг на залізничному вокзалі. Солдати вишикували дівчат і повели до озброєних есесівців під сценою.

— Що відбувається? Чому вони обрали саме нас? — запитала Крістін у дівчини, що йшла попереду.

— А ти не знаєш? — схвильовано відповіла та. — Поглянь на нас. Ми — найкращі зразки справжньої арійської раси!

Поруч опинився солдат.

— Не розмовляти!

Наближаючись до помосту, Крістін помітила в натовпі кучму рудого волосся. Коли вони проминали ряд, у якому стояла дівчина, рудокоса голова повернулася в бік Крістін. То була Каті, котра широко всміхалась і вимахувала нацистським прапорцем. Але помітивши одноліток, яких вели до фюрера, вона миттєво спохмурніла й насупилась. Схрестивши руки, оглядала кожну з голови до ніг, ніби визначаючи, чому обрано саме цю дівчину, а не її. Коли ж Каті уздріла Крістін, очі їй полізли на лоба і роззявився рот.

Солдати вишикували дівчат перед сценою і наказали стояти рівно, ступні разом, підборіддя вгору, й усміхатися. Крістін стояла скраю. Позад них Гітлер робив іще одне оголошення:

— Арійські дівчата, котрих ви бачите попереду мене, є справжнім багатством німецької держави. Їх слід уберегти від злочинців, які прагнуть зіпсувати чисту німецьку кров. Це — майбутні матері панівної раси!

Натовп зааплодував, а солдати жестами показали, що слід прокричати: «Хайль Гітлер!». Потім військовий оркестр заграв іще один марш, а Гітлер спустився бічними сходами, махаючи рукою й усміхаючись своєму народу. За ним ішло четверо офіцерів у парадній формі. Почавши з протилежного від Крістін боку, він тис руку кожній обраниці й торкався її щоки. Серце забилось у горлі. Велетенське вогнище горіло майже за спиною і, здавалось, обпікає її волосся. Дівчина спробувала відшукати в натовпі свою родину, та це виявилося неможливим. На такій відстані всі обличчя зливалися в одну тьмяну масу.

Гітлер уже був на відстані трьох футів від неї. Крістін не могла не дивитися на тістоподібні лице та шию, що брижились і коливалися, коли він тиснув руки. Вузькогубий рот неприємно кривився, коли він кожній дівчині казав ту саму фразу. Наживо він зовсім не був схожий на своє зображення на плакатах, де мав чисту шкіру та широке підборіддя. На всіх світлинах, бачених Крістін, Гітлер мав, як мінімум, шість футів зросту, а насправді — ні на дюйм не був вищим за жодну з дівчат і мав вузькі повнуваті плечі.

У роті Крістін стало сухо й противно, коли Гітлер став перед нею і подав руку. На якусь мить вона заціпеніла. Його блакитні очі зустрілися з її. Дівчина помітила, що одне його око — більше за інше, ніби ліва півкуля мозку є настільки великою, що виштовхує око з очниці. Розтулені в завченій посмішці губи трохи судомило, і, коли дівчина не зреагувала на його простягнену руку, обличчя Гітлера геть спохмурніло. Один із офіцерів уже підходив, готовий відтягти Крістін від фюрера. Нарешті вона оговталась і подала руку. Гітлер схопив її м'якою спітнілою долонею. Важка хвиля нудоти пройшлася тілом дівчини, вона тільки й зуміла не відсахнутися. Коли він торкався до її щоки, усі сили пішли на те, щоб не відхилити голову.

— Ви — сутність німецького народу, — сказав Гітлер.

Його несвіже дихання наповнило ніздрі дівчини смородом гнилої картоплі.

— Я особисто запрошую вас приєднатися до програми Лебенсборна.[41] Третій рейх не пошкодує зусиль, аби допомогти кожній арійській дівчині виконати свій обов'язок з примноження представників панівної раси. Одружуйтесь із найкращими чоловіками з СС і примножуйте славу батьківщини. Ми ведемо цю війну заради вас, і, будьте певні, ми переможемо!

Спочатку Крістін понад усе бажала, щоб Гітлер відпустив її руку, та потім їй захотілося притягти його ближче і плюнути в ненависні очі. Вкотре промовляючи свою завчену пропозицію, він дивився на неї незрячим поглядом. Та коли дівчина не відпустила його руки, Гітлер немов прокинувся, лице його просвітліло і погляд набув осмисленості.

Вона подумала: «Ти зруйнував мільйони життів, і за це доведеться заплатити. Таким убивцям місце в пеклі».

Гітлер розправив плечі й підняв підборіддя, ніби почувши її думки. Якийсь дивний звук, схожий на ричання дикої тварини, зірвався з його вуст. Але потім він розсміявся й енергійніше потис їй руку.

— Мені приємний ваш захват, Fräulein, але треба йти, — сказав він. — Знаєте, я — важлива персона і маю чимало справ.

Він знов усміхнувся, поглядаючи на офіцера СС, який стояв поруч.

Крістін відпустила руку Гітлера й опустила очі. Натовп позад нього захоплено гомонів. Під'їхав прикрашений нацистськими прапорами чорний мерседес-бенц із відкидним верхом, і водій запопадливо відчинив дверцята. Гітлер наостанок усміхнувся дівчатам, а потім розвернувся й заліз усередину. Стоячи на пасажирському місці, він підняв над головою правицю і помахав публіці на прощання. Після того як авто виїхало з майдану і зникло за рогом вузької вулиці, офіцер зробив знак дівчатам, що вони вільні. Крістін бігцем рушила до місця, де мала стояти її родина. Військовий оркестр продовжував грати, доки солдати маршем залишали площу. Люди почали потроху розходитись. Дівчина побачила, як мама з Марією, дідусем і бабусею із Карлом і Генріхом на буксирі поспішали їй назустріч.