— Дім! — прокричала йому Крістін і побігла геть.

Але він не дав їй утекти.

— Nein, Fräulein, — заступив він дорогу, хитаючи головою.

Крістін зупинилася. Солдат зробив жест, ніби пише щось на долоні.

— Ім'я й адреса, — сказав він німецькою.

Дівчина не відповіла та спробувала прослизнути повз нього, але американець м'яко взяв її за руку.

— Будь ласка, — попросив він, а потім злегка постукав себе по грудях, показав рукою, ніби кермує автівкою і жестом указав на неї.

Дівчина важко зітхнула, відступила на крок і обхопила себе руками. Солдат промарширував до офіцера, відсалютував йому, щось сказав і жестом показав на Крістін. Офіцер з ніг до голови уважно її роздивився, потім коротко кивнув. Блакитноокий солдат ухопив планшет і повернувся до неї.

Після того як дівчина записала свої дані, американець відніс папери офіцеру й чекав на подальші розпорядження. Крістін стояла, похитуючись, і намагалася втриматися на ногах. Але, помітивши, що солдат повертається, полегшено зітхнула.

— Ходімо, — сказав він, — додому.

Вони поспішили на інший бік станції, де американець, як пушинку, підсадив її на пасажирське сидіння високої вантажної машини, потім зняв з плеча рушницю та заліз на місце водія. Запустивши двигун, він витяг із кишені пачку цигарок, застромив одну собі до рота, запалив і потім запропонував пачку Крістін. Вона заперечливо похитала головою. Тоді він витяг із кишені якийсь жовтенький пакетик, у якому лежали тоненькі смужки, загорнуті в сріблястий папір.

— Nein, — відмовилася вона, намагаючись не розплакатись, — додому!

Крістін напружено дивилася вперед, поверх завеликої, як на неї, передньої панелі, намагаючись ігнорувати чорні кола, що застили зір.

Солдат глянув запитально, жестом питаючи дорогу. Вона показала їхати прямо, потім ліворуч.

Машина рушила, проїхала повз вокзал і дерев'яні бараки, де тримали полонених, які відбудовували авіаційну базу. Жінки, котрі приїхали з Крістін одним потягом, уже заселялися до тимчасового помешкання, гуртувалися біля входу, підпирали собою стіни, сиділи на землі, обхопивши голови руками.

Американець простежив за її поглядом.

— Євреї,— сказав він, показуючи цигаркою на жінок, а потім пальцями зобразив кроки, — Дахау.

Крістін застогнала й похитала головою. Попереду височіла дерев'яна шибениця, з якої ще звисали рештки зашморгів. Ганебне слово «Feiglinge»[78] було виведено білою фарбою на верхній перекладині. Солдат показав на шибеницю та сказав:

— Хлопці,— обличчя набуло серйозного, навіть офіційного виразу.

Крістін закусила щоку, не в змозі вдихнути. Пригадалось, як батько казав матері, що, можливо, доведеться ховати синів на горищі. Есесівці цілком могли вішати підлітків за небажання йти на фронт. Заледве перемагаючи паніку, що холодною хвилею підкочувалася до горла, Крістін показала американцю повернути на міст. За ним лежали суцільні руїни. Від будинків залишилися тільки купи побитого каміння та понівеченої деревини. На тому боці річки напівзруйновані будівлі сліпо дивилися на світ порожніми вікнами. Обірвані жінки та діти розпалювали багаття прямо на тротуарах, аби зварити нехитрий обід.

— Мене звати Джек, — сказав американець німецькою, занадто голосно та повільно, ніби вона недочувала.

Крістін промовчала, нігті вп'ялися в долоні, коли авто загуркотіло вузькими брукованими вулицями середмістя. На ринковій площі стогін полегшення вирвався з горла. Собор святого Миколая, як і раніше, височів у своїй середньовічній величі. Сходи та стіни подекуди мали на собі сліди куль і шрапнелі, та старовинна будівля не постраждала. Дівчина подумала, що, коли собор лишився недоторканим, може, в містечку лишилися й інші вцілілі будинки.

Солдат поторсав важіль коробки передач, і двигун, кахикнувши, заревів із новою силою, коли вони звернули у вулицю за собором. Крістін клацнула зубами з несподіванки та показала праворуч. Звідси вже було зовсім близько до дому. Гарячий клубок у горлі заважав дихати, збільшуючись у розмірах і дедалі сильніше тиснучи на легені. За хвилину вони вже їхали колись гамірною вулицею, від якої здирався на пагорб її рідний провулок. Дівчина побачила рештки м'ясної лавки гера Вайлера та хліва, на стіні якого і досі висіли клапті рукописного плакату, що загрожував повішенням або розстрілом кожному, хто здасться ворогам. Крістін відчула, що втрачає свідомість.

— Дім, — прохрипіла вона, показуючи на найближчий поворот ліворуч.

Джек крутонув кермо, косячись на неї оком поверх цигаркового диму. Двигун закашлявся, пропустив кілька тактів, а потім натужно захарчав — вантажівка поповзла вгору крутим провулком. Дівчина, затамувавши подих і виструнчившись на краєчку сидіння, дивилася вперед. Здавалося, серце готове вискочити з грудей і покотитися під колеса. Та от у блідо-блакитному вечірньому небі показався знайомий обрис даху — здавлений крик радості вирвався з її горла. Автівка піднялася вище, і стало видно будинок біля якого, як і раніше, стояли покручені сливові дерева. А потім Крістін побачила свою матір.

— Halt![79] — закричала дівчина.

Джек натиснув на гальма. Авто сповільнило хід. Крістін відчинила дверцята і зіскочила на бруківку ще до того, як машина повністю зупинилась. Мамця в саду повернула голову на крик, а потім звела до лоба брови, не ймучи віри власним очам. Крістін кинулася до неї.

— Мамо, — здавлено прохрипіла вона, намагаючись зібрати останні сили й не впасти на брук.

Мамця нерухомо стояла в саду, тримаючи в одній руці довгий держак сапки, а в іншій — вирвану з коренем бур'янину. Спершу вона тільки дивилась, не розуміючи, що відбувається, та потім вогник упізнавання освітив бліде лице. Сапка й бур'янина полетіли на землю — вимазані землею долоні прикрили рота.

— Мамо, — знову крикнула Крістін, — я — вдома!

Мамця похитнулась, а потім побігла назустріч дочці з простягненими руками. На краю саду вони обійнялись так міцно, що ледь не впали.

— Крістін! — закричала мамця, притискаючи дочку до грудей, — Mein Liebchen[80]! Oh, danke Gott! Danke Gott![81]

Крістін ледь не знепритомніла в мамчиних обіймах. Залишки невеликих сил раптом облишили її. Ноги підломились — і вона осіла на землю. Кінцівки судомно тіпались, а горло не випускало назовні хрипкий кашель, що виривався з легень. Мамця опустилася навколішки, намагаючись підтримати дочку.

— Маріє, Генріху, — заволала мати на весь провулок, — ідіть сюди, допоможіть! Наша Крістін — удома. Вона жива! — Мама гладила дочку по запалих щоках і коротенькому волоссю. — Любенька моя, що вони з тобою зробили? Нічого. Тепер ти — в безпеці. Все буде добре. Я подбаю про тебе.

Крістін іще відчула, як сильні руки піднімають її із землі, як мамця гладить її лице, побачила шолом і блакитні очі американця, а потім полинула в суцільну чорноту.

Спочатку Крістін не зрозуміла, де вона є. М'якість під щокою, запах лужного мила ніяк не могли бути реальністю. Але потім до неї дійшло, що лежить вдягнена, замотана в ковдру і дрібно тремтить усім тілом. Тільки пальто і черевики кудись поділися. То не могли бути табірні нари. Голі тверді дошки перетворилися на щось м'яке та широке, і під головою, напевно, лежить подушка. Почувся приглушений шепіт знайомих голосів, і теплі пальці торкнулися скроні. І тоді вона згадала. Слава Богу, тепер — удома! Крістін глипнула кілька разів, а потім подивилася на рідних. Мати з бабусею навколішки стояли біля канапи та дивилися на неї стурбованими очима.

— Із тобою все гаразд? — спитала мамця.

— Так, — прошепотіла Крістін.

Бабуся поклала долоню на щоку Крістін і поцілувала її в лоба.

— Ласкаво просимо додому, Kleinkind,[82]— промовила вона тремтливим голосом.