Катя щосили штовхнула його й вибігла з хати. Адам ледь не впав, але схопився за стіл. Хатина пливла довкола нього.

Опустився на лавку. Довго не міг нічого міркувати. Злякався, що так буде тепер завше.

Сидів як заморожений. Коли вернулася здатність щось думати й відчувати, не вперше подумав, що він чужий на цьому світі. Чужаниця. Кукіль, а не пшениця.

«Нащо ти мене, Боже, таким створив?»

Адам озирнувся, пошукав того, хто це сказав. Нема нікого. Дідько, певно, заховався десь під стіл чи за піч. Його звідти не добути і страшно добувати. А що б зробив, якби й дістав? Набив би? Зроду-віку й комашку боявся образити, не те що людину. А проти дідька стати й поготів… Раптом зрозумів, що дідько в ньому самому. Його дідько. Тільки відтепер поділений навпіл між ним і тою жінкою.

Бач, не стала ні в чім виправдовуватися. Але й вини своєї не визнала. Виходило, що добре знала його, Адама. Вивчила. І не могла грати й брехати. Те втішило, але ненадовго. На якусь мить.

Адам подумав, що світ відтепер буде геть чорним. Що треба буде навпомацки йти, пробиратися крізь темноту.

Від того страшного вечора він жодного разу не переступав порога її хати.

А ще через пару днів після сварки-розмови побачив увечері, як скрадається тінь до сусідської хати. Як шарпає двері, стукає у вікно, а потім матюкається і йде геть. Каті не було вдома. Навідувався Павлик? А якщо так, то виходило, що Катя ще гірша, що правда те, що говорили на фермі про гулящу медсестру, покійної Патичихи невістку. Він тоді посварився з жінками, мовляв, Катя не така, що на неї безневинну наговорюють. Більше при ньому нічого не казали.

А може, Катя тепер мстилася і собі, і йому.

Вона несподівано ще раз навідалася, десь через тиждень. Стала, як і тоді, на порозі.

– Я тут вареників тобі наварила. З вишнями, як ти любиш…

– Не треба, – сказав Адам. – Я все їдно не їстиму.

– Тре’ Адамчику. Оно який худий, як трясця.

– Нє, – Адам похитав головою.

Вона все ж поставила миску з варениками на стіл. Простягла руку, щоб, здогадався Адам, погладити його по голові. Він відсахнувся.

– Адамчику, Дамчику… – промовила жалібно.

– Я не Дамчик, я Адам.

– Звісно, ти тепер чужий. І простити не можеш. Як з Федотом, то спати мені мона, а з іншими – ні?

– Федот законний твій чоловік.

Вона відступила крок, другий назад.

– Нещасна ти людина, Адаме. Нещасна і, видко, добра. Сторож моралі… Ха!

І пішла до дверей. Адамові хотілося сказати, щоб забрала свої вареники, хай і з вишнями. З вишнями! Та не відважився. Нехай. Свинці чи псові згодує. Чи на ферму дояркам занесе. Ні, на ферму не можна. Спитають, хто їх наробив і зварив.

Катя коло дверей сказала:

– Ти таки мене доконав. Все, з Павликом зав’язано. І з тим, другим, тоже. Чесне слово. Як ми колись казали: хрест на церкві ще й з бамбулькою. Буду вірна чоловікові до гроба. Не дай Біг, мо’ й помремо разом.

– Я й так би не сказав Федотові, – озвався по паузі Адам.

– Ой Господи, ви ж, блаженні, якусь заразу праведності сієте між нами, простими людьми… Ох, Адаме, Адаме… Адамчику-Дамчику…

З тим і вийшла. Тільки коли виходила, Адам зауважив, що на ній нове квітчасте плаття. Що руки відкриті й уже засмаглі. Вдихнув пахощі, які лишила по собі. Йому захотілося плакати. Попросив у Бога сліз, а сліз зновика не було. Не знаходилися, не схотів дати, пожалів Боженька. Хто такий Адам, щоб на нього витрачати сльози? То ж ту рідину й посолити тре’ . Не перший же чоловік на світі Адам, як той, що з Біблії, а навіть в їхніх Тупталах останній, щоб на нього Божу сіль витрачати. Блаженний… Чув уже таке про себе Адам. А який він блаженний? Простий пастушисько.

Адам тернув рукавом те місце, де мали бути сльози, і… взявся їсти вареники. Вони спершу здалися гіркими, потім солоними, ніби Катерина посолила їх своїми слізьми.

«А може, й направду так», – подумав Адам, і тут сльози самі покотилися з його очей.

Їв вареники з вишнями і тихо плакав.

І радів, що Катя-Катерина знову стає для нього Катрусею і Котенятком. Грішним, замурзаним від гріха, але Котенятком. Він дякував Богові, що Той дав йому сльози і повернув грішній жінці її справжнє ім’я! Ще не знав, які випробування його ждуть.

Щоб позбутися найгіркіших, найстрашніших спогадів, які стосувалися Каті-Катрусі, жінки його життя, Адам зачинив скриньку пам’яті й став збиратися, аби теліпатися до Єви – Красної Ружі. До старої потертої сумки вклав дещо з одежини, що згодиться на перших порах. Тоді вклав банку з опеньками, яку недавно приніс Роман, що сам ті гриби й закривав. Поверх поклав Святе Письмо, книжку, яку на пасовиську перечитав уздовж і впоперек і багато разів чудувався написаному – і стражданням Авраама, якого так суворо випробовував Бог, і пригодам праведного Йони, що опинився в череві дивного звіра – кита… І ще багато чому… Книгу тую Адам купив у місті, коло базару, ще десь перед тим, як на їхній сільраді замість червоного повісили синьо-жовтий прапор і почали розвалюватися колгоспи. Коли чоловік, котрий продавав Біблію, назвав ціну, Адамові очі полізли на лоба. Сорок рублів!

Спитав несміливо, чи не мона хоч трохи дешевше.

– Хіба для вас, дядьку, – сказав чоловік. – Бачу, ви людина богомільна, святі заповіді поважаєте і до церкви ходите…

– Та не те щоб часто, – признався Адам. – Хіба що зимою. І на Великдень. А так я і на Трійцю, і на Спаса, і на Покрову корови колхозні пасу.

– То нічого, – заспокоїв чоловік, не зувсім старий, але вже й не молодий. – Давати корівкам пашу Господню – тоже богоугодне діло… Так і бути – двадцять п’ять рублів.

Адам почухав потилицю – плакали його чоботи на зиму, по які й приїхав до міста, й теплі штани, але ж він давно мріяв прочитати Святе Письмо. Як казали батюшка, наймудрішу з книг. Адам дістав гроші. А вже вдома прочитав на самому початку книжки: «Цю Біблію можна лише подарувати, купувати або продавати її заборонено». Виходило, що Адам теж вчинив гріх, купивши книгу з книг, Святе Письмо. Як же то? Але ж той чоловік продавав, та ще й за такі гроші… Як він ще більшого гріха не боявся? Може, поїхати та віддати Біблію тому ошуканцеві? Адам так і зробив, дочекавшись у страшному сум’ятті наступної неділі, але чоловіка ніде – ані коло базару, ані в усьому місті, їхньому райцентрі, – не знайшов. Тільки холодний осінній вітер котив по вулицях останнє опале листя. Адам залишив Біблію, хай придбану таким неправедним шляхом, собі.

Тепер він із сумкою, в якій лежала його одежа, банка грибів, а зверху Біблія, йшов до Єви – Красної Ружі. Дибцяв, як завше, поволечки. Куди йому спішити? Як дожив до таких літ, то й до тої бабушенції встигне. Якби не його кішка, то, може, й не пуйшов би. А то замучить бідну кицьку той Євин котяра, бач якого здоровецького вигодувала!

А придивився до жінки, що ген простувала йому навстріч – Єва. Господи Боже мій, Красну Ружу гонить уже теперішній осінній вітрисько. Чого б їй ото йти, хіба він сам дороги не знає? Може, кішечку його несе?

Адамової кішки Єва не несла, а відразу, без привітання і здоровкання, напустилася на Адама:

– Ну ти не зараза ж, не стара холера, Адаську чортів? Хтів, щоб я до тебе з помелом прийшла та на цепа посадила?..

Адам мусив якось виправдатися:

– Я, тойво, то ж до тебе сам іду. То ж тре’ було поснідати й курам їсти дати… Та й во, нога було щось заболіла…

– З тебе, Адаську, такий брехун, як з мене попадя, – сказала Єва. – Іди вже та не жванди29. Ти, видко, як був диким, то так диким і остався. Ото вже посіяв Роман чортополох на мою бідну голову!

Вона ще щось бурчала, Адам плентався поруч і відчував, як йому стає все тепліше. Ніби й вітерець полагіднішав, й осінь ще не всі листки з дерев на землю пострушувала. І жіноче буркотіння потроху стало не сердити, а заколисувати.

«Жванди собі, – подумав Адам. – На всяку стару жванду найдемо кріпку узду».

Він подумав далі, що на таку метку бабцю, як ото Красна Ружа, уздечку нелегко буде знайти.