Річард тяжко глитнув і притиснув руку до очей.

— І це був чудовий час, — закінчив Річард. — Тільки він і я. Класно було.

Він роззирнувся, і очі його заблищали непролитими слізьми.

— У «Таборі Готовності» було коло для повороту, щоб розвертати потяг, — сказав він. — У ті дні. У давні дні.

Жахливе здушене ридання вирвалося з Річардового горла.

— Річарде…

Джек спробував доторкнутися до нього. Річард відкинув його руку і відступив, витираючи сльози на щоках тильним боком долонь.

— Тоді все було так не по-дорослому, — сказав він, усміхаючись. Намагаючись усміхнутися. — Тоді ніщо не було по-дорослому, правда, Джеку?

— Правда, — відповів Джек і відчув, що й сам плаче.

О, Річарде. Мій любий друже.

— Так, — сказав Річард, усміхаючись. Він роздивлявся ліси, що наповзли на рейки, і витирав сльози брудними руками. — Тоді ніщо не було так по-дорослому. У ті давні дні, коли ми були лише дітьми. Коли ми всі мешкали в Каліфорнії і ще ніхто не мешкав деінде.

Він поглянув на Джека, спробувавши всміхнутися.

— Джеку, допоможи мені, — сказав він. — Здається, моя нога потрапила в якусь дур-дурну пас-пас-тку і я… я…

Тоді Річард упав на коліна, і волосся упало на його втомлене обличчя. Джек сів біля нього і, певно, я можу сказати лише те, що вони втішали одне одного, як тільки могли, але ви, мабуть, знаєте з власного гіркого досвіду, що цього ніколи не буває достатньо.

— Тоді паркан був зовсім новеньким, — сказав Річард, коли знову відновив здатність розмовляти. Вони продовжували йти колією. На високому кремезному дубі виспівувала східна дрімлюга. Запах солі в повітрі ставав інтенсивнішим. — Я пам’ятаю це. І вивіску «ТАБІР ГОТОВНОСТІ» — ось що там було написано. Там була смуга перешкод, мотузки для лазіння, а також інші мотузки, за які ти чіплявся, а тоді гойдався над великими калюжами. Це скидалося на табір для новобранців у фільмі про моряків під час Другої світової війни. От тільки хлопці, що використовували ці снаряди, не дуже скидалися на моряків. Всі вони були товстими і однаково вбраними — у сірі спортивні костюми з написом на грудях «ТАБІР ГОТОВНОСТІ», що надрукований дрібними літерами, та червоним кантом на штанах. Вони всі мали такий вигляд, ніби щомиті в них може трапитися серцевий напад або удар. Або те й інше водночас. Часом ми лишалися на ніч. А декілька разів навіть зоставалися на весь вік-енд. Але не в залізному хліві — то було для типів, які платили за можливість набути форми.

— Якщо вони робили саме це.

— Ага, справді. Якщо вони робили саме це. Ну, а ми зупинялися у великому наметі і ночували в спальних мішках. Це було чудово. — І знову Річард сумно всміхнувся. — Але ти маєш рацію, Джеку. Не всі хлопці, що вешталися там, скидалися на бізнесменів, які прагнуть стати стрункішими. Інші…

— І як щодо інших? — спокійно запитав Джек.

— Дехто з них — більшість із них — походили на тих волохатих істот в іншому світі, — тихо відповів Річард, і Джекові довелося прислухатися, щоб почути його слова. — Во́вки. Тобто вони скидалися на звичайних людей, але не дуже. Вони здавалися… грубими. Розумієш?

Джек кивнув. Він розумів.

— Пригадую, що мені було трохи страшно зазирати їм у вічі. Час від часу в них виблискували дивні спалахи… ніби мозок горів. А деякі інші… — Осяяння читалося в Річардових очах. — Деякі інші мали вигляд заступника баскетбольного тренера, про якого я тобі розповідав. Того, що носив шкіряну куртку і палив.

— Річарде, чи далеко до Пойнт-Венуті?

— Я точно не знаю. Та ми діставалися туди за кілька годин, а потяг ніколи не їхав надто швидко. На технічній швидкості, але не більше. Загалом від «ТАБОРУ ГОТОВНОСТІ» — лише якихось двадцять миль. Можливо, трішки менше.

— Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

— Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

Річард першим побачив знак — просту, побілену вапном дерев’яну дошку, розмальовану чорними літерами. Вона стояла ліворуч від колії, і плющ обгортав її стовпи, немовби вона тут від давніх-давен. Повідомлення, однак, було досить сучасним.

Там було написано: «ХОРОШИМ ПТАШКАМ ЧАС ВІДЛІТАТИ, ПОГАНИМ ХЛОПЧИКАМ ЧАС ПОМИРАТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ІДИ ДОДОМУ».

— Ти можеш піти, Річі, — спокійно сказав Джек. — За мене не переймайся. Вони відпустять тебе, не сумнівайся. Це все зовсім не твоя справа.

— Гадаю, можливо, і моя, — відповів Річард.

— Я втягнув тебе в усе це.

— Ні, — заперечив Річард. — Батько втягнув мене у це все. Або доля втягнула мене в це. Або Бог. Або Джейсон. Хто б це не зробив, а я залишаюся.

Коли вони проходили повз табличку, Джек майстерним кунгфу-ударом ноги збив її.

— Так тримати, друзяко, — сказав Річард, злегка всміхнувшись.

— Дякую. Але не називай мене друзякою.

Попри те що Річард знову мав знесилений і втомлений вигляд, упродовж наступної години, доки вони йшли колією, він розповідав далі. Стійкий запах Тихого океану ставав чутнішим. Річард виливав із себе цілу повінь спогадів, які довгі роки, надійно закорковані, зберігалися в ньому. І хоча Джекові вдавалося не виказати емоцій, його огорнуло захоплення… і глибока, цілковита жалість до самотньої дитини, яка ладна була хапатися за останні уламки батьківської любові. І, свідомо чи несвідомо, Річард відкривав йому все.

Він глянув на Річардову блідість, виразки на щоках, чолі і навколо рота, прислухався до того обережного шепіткого голосу, який, однак, не тремтів і не вагався тепер, коли нарешті з’явився шанс усе розповісти… і знову зрадів, що Морґан Слоут ніколи не був його батьком.

Річард розповідав, що він добре пам’ятав усі орієнтири на цьому відрізку залізниці. В одному місці вони могли бачити над деревами дах складу, на якому простягалася вицвіла реклама «Честерфілд Кінґс».

— «Двадцять чудових цигарок — двадцять чудових затяжок», — сказав Річард, усміхаючись. — От тільки в ті дні склад був заповненим вщерть.

Він показав на велику сосну із роздвоєною кроною, а п’ятнадцять хвилин по тому повідомив Джекові:

— По той бік пагорба була скеля, дуже схожа на жабу. Ходімо глянемо, чи вона досі там.

Скеля була на місці, і Джек подумав, що вона справді схожа на жабу. Трішки. Якщо добре напружити уяву. Або для цього варто бути трирічним. Або чотирирічним. Або семирічним. Чи скільки там йому було.

Річард любив цю залізницю і вважав «Табір Готовності» класним місцем з усіма його біговими доріжками, стрибками через лінію перешкод і лазінням між мотузками. Але сам Пойнт-Венуті йому не дуже подобався. Трохи попорпавшись у собі, Річард навіть пригадав назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися під час перебування в цьому маленькому прибережному містечку. Мотель «Кінґсленд», сказав він… і Джек збагнув, що ця назва не дуже й здивувала його.

Мотель «Кінґсленд», як казав Річард, розташовувався неподалік від старого готелю, яким його батько завжди цікавився. Річард бачив той готель з вікна, але не дуже любив його. То була велика розлога будівля з баштами, фронтонами, мансардами, банями і вежами. На кожній із них оберталися мідні флюгери чудернацьких форм. Вони оберталися, навіть коли не було вітру, казав Річард, — він чітко пам’ятав, як стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як вони кружляють, кружляють і кружляють. Дивовижні мідні створіння, схожі на півмісяці, жуків-скарабеїв та китайські ієрогліфи, виблискували на сонці, доки океан пінився і ревів унизу.