— Наступного разу тут опиниться твій друг, — майже ніжно сказав Превелебний. — І з ним я не панькатимуся. Подумай про це, Джеку. До завтрашньої ночі.

Але наступної ночі, вирішив Джек, їх із Вовком тут не буде. Якщо йти доведеться лише на Території, що ж, хай будуть Території…

…якщо йому вдасться перенести їх туди.

Їм треба було переноситися із землі. Він зосередився на цьому більше, ніж на питанні, чи зможуть вони перенестися взагалі. З кімнати це було б зробити простіше, але жалюгідна камера, в якій вони з Вовком сиділи, була на третьому поверсі, за сорок футів від землі. Джек не знав напевно, як співвідносяться географія і топографія Територій з географією і топографією Індіани, і він не хотів, щоб вони зламали шию.

Він пояснив Вовкові, що вони робитимуть.

— Ти розумієш?

— Так, — байдуже відповів Вовк.

— У будь-якому разі, розкажи мені ще раз, друже.

— Після сніданку я зі спільної кімнати йду в туалет. Заходжу в першу кабінку. Якщо ніхто не бачитиме, як я зайшов, ти також зайдеш. І тоді ми повернемося на Території. Правильно, Джекі?

— Точно, — відповів хлопчик. Він поклав руку Вовку на плече і стиснув його. Вовк мляво усміхнувся. Джек на мить завагався, а тоді сказав: — Вибач, що вплутав тебе в це. Це все я винен.

— Ні, Джеку, — м’яко відповів Вовк. — Ми спробуємо. Можливо… — Короткий, сумний спалах надії забринів на мить у його очах.

— Так, — сказав Джек. — Можливо.

Джек був надто наляканим і схвильованим, щоб хотіти їсти, але він подумав, що може привернути небажану увагу, якщо відмовиться від сніданку. Джек заковтнув яйця і картоплю, що смакувала, як тирса, і навіть зміг запхати в себе жирний шматок бекону.

Нарешті розвиднилося. Минулої ночі вдарив мороз, тому каміння на Дальньому Полі скидатиметься на шматки жужелиці, встромленої у тверду пластмасу.

Тарілки віднесено на кухню.

Хлопцям дозволили повернутися в спільну кімнату, доки Сонні Сінґер, Гектор Баст та Енді Ворвік укладуть робочі списки.

Вони сіли по периметру кімнати і виглядали, як завжди, спустошеними. Педерсен тримав свіжий випуск журналу «Сонце Ісуса», що видавала Ґарднерова організація. Він ледаче перегортав сторінки, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на хлопців.

Вовк запитально глянув на Джека. Джек кивнув. Вовк підвівся і вийшов із кімнати. Педерсон зиркнув угору, побачив, як Вовк пішов через коридор у довгу, вузьку вбиральню, і повернувся до журналу.

Джек дорахував до шістдесяти, а тоді змусив себе ще раз дорахувати до шістдесяти. Це були найдовші дві хвилини у його житті. Він до смерті боявся, що Сонні й Гек повернуться до спільної кімнати й накажуть хлопцям іти до вантажівок, а він би хотів потрапити у туалет до того, як це трапиться. Але Педерсон не дурний. І якщо Джек піде за Вовком надто швидко, Педерсен може щось запідозрити.

Нарешті Джек підвівся і пройшов через кімнату до дверей. Здавалося, що вони недосяжно далеко, і його важкі ноги нітрохи не наближаються до мети. Ніби це оптична ілюзія. Педерсон підвів погляд.

— Куди йдеш, плюгавчику?

— До вбиральні, — відповів Джек.

Язик у нього пересох. Хлопчик чув, що іноді в людей від страху пересихає в роті, але щоб засох язик?

— Вони за хвилину піднімуться, — сказав Педерсон, кивнувши в кінець коридору, до сходів, що вели до каплиці, на студію і в кабінет Ґарднера. — Краще потерпи і полий Дальнє Поле.

— Мені треба покакати, — відчайдушно сказав Джек.

Ну звісно. А ще ти і твій великий дурний друг любите трохи посмикати одне одного за пісюни перед початком робочого дня. Просто щоб збадьоритися. Ану йди сідай.

— Ну гаразд, іди, — сердито сказав Педерсон. — Нічого стояти тут і пашталакати про це.

Він повернувся до журналу. Джек пройшов коридором і зайшов у туалет.

Вовк обрав неправильну кабінку. Він стояв посеред ряду, і його великі незграбні робочі черевики стирчали з-під дверей. Помилитися було неможливо. Джек зайшов усередину. Вони двоє зайняли всю кабінку, і Джек відчув сильний тваринний запах Вовка.

— Добре, — сказав Джек. — Спробуймо.

— Джеку, мені страшно.

Джек тремтливо засміявся.

— Мені також.

— Як же ми…

— Не знаю. Дай мені руки.

Це здавалося непоганим початком. Вовк поклав волохаті руки — практично лапи — у Джекові долоні, і хлопчик відчув, як надприродна сила переходить із Вовкових рук у його власні. Зрештою, не вся Вовкова сила зникла. Вона просто сховалася в глибині, наче джерело, що ховається під землю надто спекотної пори. Джек заплющив очі.

— Хочу повернутися, — сказав він. — Хочу повернутися, Вовку, Допоможи мені!

— Обов’язково, — видихнув Вовк. — Зроблю все, що зможу. Вовк!

— Просто тут і зараз.

— Просто тут і зараз!

Джек сильніше стиснув Вовкові руки-лапи. Він відчував запах лізолу[195]. Чув, як їде машина. Дзеленчить телефон. Він подумав: «Я п’ю магічний сік. Подумки я п’ю його, просто тут і зараз п’ю його, відчуваю його запах, такий бузковий, густий і незвичний, відчуваю його смак. Від нього стискається горло…»

Коли смак заполонив рот, світ навколо них і під ними захитався. Вовк вигукнув:

— Джекі, працює!

Цей вигук послабив напружену зосередженість хлопчика, і на секунду Джек усвідомив, що це всього-на-всього трюк. Це як намагатися заснути, рахуючи овець. І тоді світ знову набув чітких обрисів. Запах лізолу повернувся. Краєм вуха він почув, як хтось роздратовано відповідає по телефону:

— Так, алло, хто це?

Не зважай, це не трюк, зовсім не трюк — це магія. Це магія, і вона мені вдавалася раніше, коли я був маленьким, і тепер я знову володію нею. Спіді казав так, і сліпий співак також казав так. МАГІЧНИЙ СІК У МОЇЙ ГОЛОВІ…

Він полинув туди, зібравши всю силу волі… і легкість, із якою вони перенеслися, вразила Джека. Ніби ти спрямував удар кулака на шматок граніту, який насправді виявився вправно розмальованим пап’є-маше. Ти гадав, що цей удар розтрощить кісточки твоїх пальців, а натомість — не зустрічаєш жодного спротиву…

Джек міцно заплющив очі, і йому здалося, що підлога під ногами розсипалася… а тоді зовсім зникла.

«От лайно, ми таки точно впадемо», — понуро подумав він.

Але насправді то було не падіння, а тільки легке сповзання. Уже за мить вони з Вовком міцно стояли, і не на кахлях туалету, а на землі.

Усюди тхнуло сіркою і смерділо так, наче тут розлилися стічні води. Запах був жахливим, і Джек подумав, що це кінець усім надіям.

— Джейсоне! Що за сморід? — стогнав Вовк. — О Джейсоне, цей сморід, не можу лишатися тут, Джекі, не можу лишатися…

Джек розплющив очі. Тієї ж миті Вовк відпустив його руки і навмання побрів уперед із міцно заплющеними очима. Джек побачив, як недоладні Вовкові чіноси й картата сорочка змінилися на комбінезон «Ошкош». Вовкулака носив саме його, коли Джек уперше зустрівся з великим чабаном. Окуляри Джона Леннона зникли. І…

…і Вовк рухався до краю прірви, що була менш ніж за чотири фути від нього.

— Вовку! — кинувся вперед Джек і обійняв Вовка за талію. — Вовку, ні!

— Джекі, не можу залишатися, — простогнав Вовк. — Це Копальня, одна з Копалень. Морґан створив це місце, ох, я чув, що Морґан створив його, я відчуваю запах…

— Вовку, тут урвище, ти впадеш!

Вовк розплющив очі. Щелепа перевертня відвисла, коли він побачив задимлене провалля просто під їхніми ногами. У найглибших захмарних глибинах червоне полум’я блимало, наче запалені очі.