Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Слоут підставив руки під потік води, а тоді, щоб уберегти ніс, крапнув кілька крапель вологи з великого та вказівного пальців собі в ніздрі. Витер руки та обличчя.

«Цей чарівний потяг, — дозволив він собі такі думки, — цей чарівний, чарівний потяг, закладаюся, я пишаюся ним більше, аніж власним сином».

Морґан Слоут насолоджувався, уявляючи свій безцінний потяг, однаковий в обох світах, перший залізобетонний прояв його давнього плану зі впровадження сучасних технологій на Території. Він думав про потяг, який прибуде в Пойнт-Венуті з таким корисним вантажем. Пойнт-Венуті! Слоут посміхався, а кокаїн прострілював його мозок наскрізь, розносячи звичне повідомлення, що все буде добре, все буде добре. Маленький Джек Сойєр стане неймовірним щасливчиком, тільки якщо йому поталанить вибратися з дивного маленького містечка Пойнт-Венуті. Насправді, йому всміхнеться доля, якщо він лишень дістанеться туди, зважаючи на те, що для цього йому доведеться перетнути Закляті Землі. Але наркотик нагадав Слоуту, що все ж таки було б непогано, якби Джек потрапив у небезпечний, спотворений Пойнт-Венуті, а ще краще, якби Джек витримав вплив Чорного Готелю, який насправді не просто суміш дощок і цвяхів, цегли та каменю, а щось живе… бо, можливо, хлопчина вийде звідти з Талісманом у своїх злодійкуватих руках. А якщо це станеться…

Так, якби ця чудова подія відбулася, все б і справді було добре.

І Джек Сойєр, і Талісман будуть розбиті навпіл. І він, Морґан Слоут, нарешті отримає полотно, на яке заслуговує його талант. На мить він побачив себе з розкинутими руками над зоряними обширами, над світами, які зливаються між собою, як коханці на ліжку, над тим, що захищає Талісман, над усім, чого він жадав, коли купував «Ейджинкурт» багато років тому. Джек міг принести йому все це. Насолоду. Славу.

Щоб відсвяткувати цю мрію, Слоут знову дістав із кишені флакончик, і більше не розмінюючись на ритуал із лезом та люстерком, зачерпнув маленькою ложечкою білий медичний порошок. Підніс його спершу до однієї ніздрі, а тоді й до другої. Насолода, так.

Шморгаючи носом, він повернувся до спальні. Лілі мала трохи жвавіший вигляд, але тепер у нього був настільки гарний настрій, що навіть факт її живучості не міг його зіпсувати. Її яскраві, але дивно порожні в западинах очниць очі стежили за ним.

— Дядечко Блоут має ще одну гидотну звичку, — сказала вона.

— А ти помираєш, — відповів він. — І що тобі більше подобається?

— Бавитимешся цією фігнею достатньо часто — також помреш.

Незважаючи на її ворожість, Слоут повернувся до благенького дерев’яного стільця.

— Заради Бога, Лілі, подорослішай. Усі зараз нюхають кокс. Ти відстала від моди — відстала від неї на багато років. Хочеш спробувати? Він дістав із кишені флакончик і погойдав його на ланцюжку, який закінчувався маленькою ложечкою.

— Забирайся звідси.

Слоут загойдав флакончиком ще ближче до її обличчя. Лілі сіла на ліжку, енергійно, наче змія в атаці, і плюнула Слоуту в обличчя.

— Суко! — Морґан відскочив і заходився шукати свій носовичок, аби стерти слину, що стікала по щоці.

— Якщо це гівно таке чудове, навіщо тобі ховатися в туалеті, щоб нюхнути його? Не відповідай, просто облиш мене. Слоуте, я більше не хочу тебе бачити. Забирай звідси свій товстий зад.

— Ти помиратимеш на самоті, Лілі. — У голосі Морґана відчувалася збочена, холодна, жорстка насолода. — Ти помиратимеш на самоті, і це кумедне маленьке містечко організує тобі жебрацький похорон. А сина твого вб’ють, бо він не впорається з тим, що на нього чекає, і ніхто більше не почує ні про тебе, ні про нього. — Він ощирився до неї. Його пухкі руки стислися у волохаті кулаки. — Пам’ятаєш Ашера Дондорфа, Лілі? Нашого клієнта? Другорядна роль у серіалі «Фленеґен і Фленеґен»? Кілька тижнів тому я читав про нього в «Голлівудському репортері». Застрелився у власній вітальні. От тільки цілився паршиво, і замість того, щоб розбризкати мізки по стіні, потрапив у піднебіння і впав у кому. Я чув, що, можливо, він проживе ще кілька років. Гнитиме собі та й по всьому, — він нахилився до Лілі, зморщивши лоба. — Мені здається, у вас з Ашером багато спільного.

Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом — у другій.

— Мій син урятує моє життя, — сказала вона. — Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.

— Що ж, побачимо, — відповів Слоут. — Побачимо.

Розділ тридцять п’ятий

Закляті землі

1

— Але ви будете в безпеці, Володарю? — запитав Андерс, ставши перед Джеком на коліна. Його біло-червоний кілт розгорнувся навколо нього, як спідниця.

— Джеку? — запитав Річард плаксивим пронизливим голосом

— А ти б сам був у безпеці? — запитав Джек.

Андерс повернув сиву голову вбік і спідлоба зиркнув на Джека, ніби той загадав йому загадку. Він скидався на великого збентеженого пса.

— Тобто я буду в такій же безпеці, як і ти сам був би. Ось і все, що я маю на увазі.

— Але Володарю…

— Джеку? — знову пролунав буркотливий Річардів голос. — Я заснув і зараз мав би прокинутися, але ми досі перебуваємо в тому дивному місці, отже, я досі марю… але я хочу прокинутися, Джеку. Я не хочу більше бачити цей сон. Ні. Я не хочу.

«І саме тому ти розтрощив свої кляті окуляри», — мовив Джек сам до себе. А вголос сказав:

— Це не сон, друже Річі. Ми скоро вирушимо в дорогу. Ми покатаємося на поїзді.

— Га? — перепитав Річард, сідаючи і розтираючи обличчя. Якщо Андерс скидався на великого білого пса у спідниці, то Річард мав вигляд немовляти, яке щойно прокинулося.

— Мій Володарю Джейсоне, — примовляв Андерс. Здавалося, ніби він зараз розплачеться — цього разу від полегшення, подумав Джек. — Ви справді бажаєте цього? Ви бажаєте провести цю диявольську машину через Закляті Землі?

— Саме так, — відповів Джек.

— Де ми? — скиглив далі Річард. — Ти певен, що вони не женуться за нами?

Джек повернувся до нього. Річард сидів на нерівній жовтій підлозі й тупо моргав. Його досі трусило від жаху.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я відповім на твоє запитання. Ми на ділянці Територій, що називається Елліс-Брікс…

— У мене болить голова, — сказав Річард. Він заплющив очі.

— І, — вів далі Джек, — ми поїдемо на потязі цього чоловіка через Закляті Землі до Чорного Готелю або принаймні якнайближче до нього. Ось так, Річарде, хочеш вір, а хочеш ні. І чим швидше ми зробимо це, тим швидше втечемо від усього, що намагається нас знайти.

— Етерідж, — прошепотів Річард. — Містер Дафрі. — Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. — Знаєш, це пухлина в мозку, — мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. — Тому в мене і болить голова.

— Володарю Джейсоне, — казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. — Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… — Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.

— У досить задавненій стадії, скажу тобі, — втрутився Річард.

— Андерсе, будь ласка, підведися, — сказав Джек, відступаючи назад, — підводься, ну ж бо, годі вже. — Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. — ПІДВОДЬСЯ! — заволав Джек.

Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.

— Так, Володарю, — він повільно підвівся.

— Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, — сказав Джек. — Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.

129
{"b":"848181","o":1}