Джека відкинуло до стіни, і він ударився об неї головою. Незважаючи на глибокий пульсуючий біль у плечах і передпліччях, хлопчик схопився за медіатор. Обладунок скреготав, мов опудало з бляшанок. Джек устиг побачити, як він надимається, тому підвів руки, щоб захистити очі. Обладунок самознищився. Ні, він не розлетівся врізнобіч на друзки, а просто розпався. Джек подумав, що якби він побачив таке не в підвалі тісного коридору смердючого готелю з кров’ю під пахвами, а в кіно, то розсміявся б. Схожий на пташину голову відполірований сталевий шолом із приглушеним гуком упав на підлогу. Вигнутий горжет, що мав захищати горло лицаря від ворожого леза чи списа, гупнувся біля нього із дзенькотом щільно з’єднаних металевих кілець. Панцир упав, як погнута етажерка. Нагомілковий панцир від’єднався. За дві секунди метал висипався на цвілий килим, і від нього лишилася лише купка сміття.

Джек кинувся до стіни, широко розплющивши очі — ніби боявся, що обладунок раптом знову збереться докупи. Насправді він гадав, що буде саме так. Але, коли нічого не сталося, повернув ліворуч, до вестибюля… і побачив, як іще три обладунки повільно рухаються до нього. Один із них тримав смердючий, цвілий стяг, і Джек упізнав зображений на ньому символ: він бачив його на прапорах, які тримали солдати Морґана з Орріса, коли супроводжували Зовнішньою Дорогою його диліжанс, що прямував до павільйону королеви Лаури. Морґанів знак — от тільки самі потвори не належали до Морґанового почту, Джек підсвідомо розумів це. Цей стяг — різновид жахного жарту, який вони застосували, щоб посміятися над переляканим непрошеним гостем, котрий хотів викрасти єдиний сенс їхнього буття.

— Годі, — хрипло прошептав Джек.

Медіатор тремтів у його руках. З ним щось трапилося; певно, він трохи зламався, коли хлопчик скористався ним, щоб розбити обладунок, який вийшов із Бару «Чапля». Слонова кістка, яка раніше була забарвлена у колір свіжих вершків, суттєво пожовкла. Тепер вона мала тонкі тріщини. Обладунки, подзенькуючи, наближалися до нього. Один повільно витягнув небезпечний меч sз роздвоєним лезом.

— Годі, — простогнав Джек. — О Боже, будь ласка, годі, я втомився, я не можу, будь ласка, годі, годі…

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек…

— Спіді, я не можу! — заволав він.

Сльози котилися його брудним обличчям. Обладунки наближалися з невблаганністю сталевих автозапчастин на конвеєрній лінії. Він чув, як у їхній холодній. чорній порожнечі завиває арктичний вітер.

…у Каліфорнію прийшов ти, щоб назад його нести.

— Будь ласка, Спіді, годі!

Вони наближалися до нього — механічні обличчя з чорного металу, іржаві нагомілники, залізо, вкрите плямами моху й плісняви.

— Маєш робити все, що зможеш, Джеку-Мандрівнику, — виснажено прошепотів Спіді, а тоді зник, і Джек лишився сам, щоб вистояти або впасти.

«Ви припустилися помилки», — пролунав у Джековій голові химерний голос, поки він стояв біля бару «Чапля», спостерігаючи, як до нього повзли лицарські обладунки. Широко розплющивши очі, він побачив у своїй свідомості образ розлюченого чоловіка — чоловіка, який не надто відрізнявся від хлопчика-переростка, — що йде повз камеру вулицею кіно-вестерна, застібаючи спершу один ремінь з револьвером, потім другий, щоб вони схрестилися в нього на грудях. «Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Елліс!»

З усіх фільмів його матері Джек завжди найбільше любив «Останній потяг до Генґтауна», який зняли 1960 року і випустили 1961. Зняли його на студії «Ворнер Бразерс», і головні ролі — як здебільшого у низькобюджетних фільмах «Ворнерів» того часу — виконували актори, що підробляли в телесеріалах цієї студії. В «Останньому потязі» знімалися: Джек Келлі з «Маверіка» (Ґречний Картелюга), Ендрю Дуґґан із «Патруля на Бурбон-стрит» (Злий Барон Скотарства), у ролі Рафа Елліса (Колишній Шериф, Який Має Взяти Револьвер У Руки Востаннє) — Клінт Волкер, котрий грав у серіалах персонажа на ім’я Шаєнський Сміливець, Інґер Стівенс мала грати Танцівницю З Умілими Руками і Золотим Серцем, але вона саме злягла з важкою формою бронхіту, тому її замінила Лілі Кавано. Такі ролі вона могла грати, навіть перебуваючи в комі. Якось, коли батьки думали, що він спить і спокійно балакали собі у вітальні на першому поверсі, Джек босоніж пішов до ванної кімнати набрати склянку води і почув, як мама сказала дещо вражаюче… настільки вражаюче, що Джек так цього ніколи й не забув. «Усі жінки, яких я грала, вміли трахатися, але жодна не вміла пердіти», — сказала вона Філу.

Вілл Гатчінс, котрий працював в іншому проекті «Ворнер Бразерс» (тому, що називався «Солоденький»), також грав у цьому фільмі. Насправді, «Останній потяг до Генґтауна» був улюбленим Джековим фільмом саме через персонажа Гатчінса. Саме цей персонаж — його звали Енді Елліс — прийшов у зморену, нестійку, перенапружену свідомість Джека, поки він спостерігав, як темним коридором сунуть до нього обладунки.

Енді Елліс був Боягузливим Братчиком, Який Злітає З Котушок Наприкінці. Після того як він цілий фільм підкрадався і нітився, Енді вийшов сам на сам проти Дуґґанових посіпак після того, як Головний Посіпака (його зіграв похмурий, щетинистий, кам’яноокий Джек Елам, який в усіх кіно-і телепостановках «Ворнерів» грав Головних Посіпак) застрелив Рейфа в спину.

Гатчінс ішов широкою курною вулицею, застібаючи неповороткими пальцями братові ремені, й кричав: «Виходьте! Виходьте, я готовий! Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Еллісів!»

Вілл Гатчінс був не найкращим актором усіх часів, але тієї миті він досягнув — принаймні в Джекових очах — абсолютної щирості справжнього генія. Відчувалося, що хлопець іде на смерть, і він знає про це, але все одно збирається йти вперед, зневажаючи решту. Попри страх, він ішов назустріч долі без найменших вагань; крок його був упевненим. Чоловік достоту знав, що має робити, навіть попри те, що він раз за разом намагався намацати пряжки ременів.

Лицарські обладунки рухалися вперед, скорочували дистанцію, хиталися з боку в бік, наче іграшкові роботи. «У них зі спини має стирчати ключик», — подумав Джек.

Хлопчик повернувся до супротивників обличчям, затиснув жовтий медіатор між великим і вказівним пальцями правої руки, наче хотів вдарити по струнах.

Відчувши його відважність, обладунки начебто завагалися. Сам готель начебто раптом завагався, чи нарешті побачив небезпеку, що виявилася значно серйознішою, ніж йому спершу здалося. Підлога застогнала дошками, кілька дверей затраснулися одні за одними, а на дахах миттю перестали обертатися мідні флюгери.

А тоді обладунки знову забрязкали вперед. Вони утворили єдину рухливу стіну із кольчуг, броні, шоломів і блискучих горжетів. Один тримав у руці шпичасту залізну кулю з дерев’яним руків’ям, інший — martel de fer[267], і центральний — двобічний меч.

Джек несподівано рушив на них. Його очі спалахнули; перед себе він тримав руку з медіатором. Його обличчя наповнилося сяйвом Джейсона. Він

миттю

перенісся на Території і став Джейсоном; акулячий зуб, що раніше був медіатором, здавалося, горів. Коли Джейсон наблизився до трьох лицарів, один із них зняв шолом, демонструючи ще одне старе бліде обличчя — товсте, щелепи та шия якого трималися на жовтих складках жиру, що нагадували розтоплений віск. Лицар швиргонув свій шолом. Джейсон легко відбив його

і

перенісся назад,

став Джеком саме тієї миті, коли шолом врізався в стіну за його спиною. Перед ним тепер стояв безголовий обладунок.