— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.

— Не базікати, — долинуло з переднього сидіння.

Джек невідомо чому розслабився. Він був певен, що їм пощастить утекти. Він відкинувся на пластикове сидіння, тримаючи Вовка за руку, і милувався полями, що пролітали мимо.

— А ось і він, — крикнув Френкі Вільямс. — Ваш майбутній дім.

Джек побачив дві поєднані між собою стіни, що сюрреалістично виросли серед поля. Височенні (за ними нічого не можна було побачити) стіни «Дому Сонця» увінчувалися трьома рядами колючого дроту, а в цемент було встромлено уламки битого скла. Тепер машина їхала між порожніми полями, обмеженими огорожами, в яких чергувалися колючий і звичайний дроти.

— У них тут шістдесят акрів, — сказав Вільямс. — І скрізь стіни або огорожі — краще повірте. Хлопчики самі їх зводили.

Широка залізна брама, що переривала собою обшир стіни, вела на територію «Дому». Щойно авто повернуло на під’їзну доріжку, вона прочинилася, скорившись якомусь електронному сигналу.

— Камера, — пояснив коп. — Вони чекають на свіжу рибу.

Джек нахилився вперед і притиснувся обличчям до вікна. Хлопчики в джинсових піджаках працювали на довгих полях із обох боків. Копали, загрібали граблями, штовхали тачки.

— Ви, двоє гівнюків, щойно заробили мені двадцять баксів, — сказав Вільямс. — І ще двадцять судді Феєрчайлду. Хіба ж не чудово?

Дім виглядав так, наче його зробили з іграшкових дитячих кубиків. Джек подумав, що він розростався в довільному порядку, коли виникала потреба в додатковій площі. Тоді він помітив, що більшість вікон — заґратовані, і громіздка будівля стала миттєво скидатися на в’язницю, а не притулок.

Більшість хлопців на полях відклали свої інструменти, аби подивитися на прибуття поліційної машини.

Френкі Вільямс зупинився на широкому заокругленому завершенні під’їзної доріжки. Тільки-но він вимкнув двигун, як із вхідних дверей вийшов високий чоловік. Склавши руки перед собою, він стояв і дивився на них з горішньої сходинки. Обличчя, обрамлене довгим сивим хвилястим волоссям, здавалося неймовірно молодим — неначе ці різьблені чоловічі риси створювалися або принаймні коректувалися пластичним хірургом. Обличчя чоловіка, здатного продати будь-що, будь-кому і будь-де. Вбрання його було білим, як і волосся — білий костюм, білі черевики, біла сорочка і білий шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Коли Джек і Вовк вилізли з заднього сидіння, чоловік у білому витягнув з кишені костюма темно-зелені сонцезахисні окуляри, надягнув їх і з мить розглядав хлопців, перш ніж посміхнувся до них — довгі зморшки розрізали його щоки. Тоді він зняв окуляри і сховав назад у кишеню.

— Добре, — сказав він. — Добре, добре, добре. І де б ми всі були без вас, офіцере Вільямсе?

— Доброго дня, Превелебний Ґарднере, — сказав поліціянт.

— Усе як завжди чи ці двоє нахабних юнаків скоїли кримінальний злочин?

— Волоцюги, — відповів коп. Він поклав руки на стегна і, примружившись, дивився на Ґарднера. Здавалося, вся та білість била йому в очі. — Відмовилися назвати Феєрчайлду справжні імена. Ось цей, більший, — сказав він, показавши великим пальцем на Вовка, — узагалі нічого не сказав. Довелося стукнути його по голові, аби просто запхати в машину.

Ґарднер трагічно похитав головою.

— Чому б не привезти їх одразу сюди, щоб вони могли представитися? А про інші формальності вже ми потурбуємося. До речі, з якої причини ці двоє виглядають, скажімо так, «під шафе»?

— Просто я заїхав великому між вуха.

— Ум-м-ммм.

Ґарднер відступив назад, молитовно склавши руки перед грудьми. Вільямс заштовхнув хлопців по сходах на великий ґанок, Ґарднер нахилив голову, щоб роздивитися новоприбулих. Джек і Вовк піднялися на верхню сходинку й обережно рухалися ґанком. Френкі Вільямс витер чоло і пішов за ними. Ґарднер непевно всміхався, але його очі постійно ковзали туди-сюди між хлопцями.

За мить після того, як щось важке, холодне і знайоме вдарило Джекові в очі, Превелебний знову витягнув окуляри з кишені й надягнув їх. Посмішка досі лишалася непевною і делікатною. Але незважаючи на відчуття фальшивої безпеки, Джек закляк від того погляду — бо вже бачив його раніше.

Превелебний Ґарднер спустив окуляри нижче від перенісся і грайливо зиркнув понад оправою.

— Імена? Імена? Чи могли б ці двоє джентльменів назвати імена?

— Я — Джек, — сказав хлопчик, а тоді замовк: йому не хотілося казати ні слова більше, доки не було в цьому потреби. Здавалося, що реальність згиналася і брижилася навколо Джека у ту мить: він відчув, що знову опинився на Територіях, от тільки Території тепер були злими і загрозливими, а повітря повнилося брудним димом, спалахами полум’я і криками катованих тіл.

Сильна рука стиснула його лікоть і втримала від падіння. Замість бруду і диму Джек відчув важкий запах солодкого одеколону — Ґарднер пахтився ним надто сильно. Меланхолійні сірі очі вдивлялися в його власні.

— Ти був поганим хлопчиком, Джеку? Ти був дуже поганим хлопчиком?

— Ні, ми лишень голосували, і…

— Гадаю, ти трішки обдовбаний, — сказав превелебний Ґарднер. — Треба приділити тобі особливу увагу, чи не так? — Рука відпустила його лікоть. Ґарднер трішки відступив і знову надягнув окуляри. — Як на мене, у тебе й прізвище є.

— Паркер.

— Та-а-ак. — Ґарднер зняв з очей окуляри й, пританцьовуючи, повернувся до Вовка, уважно розглядаючи його.

Було незрозуміло, чи повірив він Джеку, чи ні.

— Овва, — сказав він. — А ти здоровань, чи не так? Вочевидь, богатир. Ми, слава Богу, достоту знайдемо тут роботу для такого великого сильного хлопця. Чи міг би я попросити тебе побити рекорд містера Джека Паркера і назвати мені своє ім’я?

Джек із тривогою зиркнув на Вовка. Він схилив голову і важко дихав. Блискуча цівка слини стікала з кутика рота до підборіддя. Чорна пляма чи то від бруду, чи то від мастила замурзала крадений реглан «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ». Вовк похитав головою, але в цей жест не вкладалося жодного значення — перевертень міг просто відганяти муху.

— Ім’я, синку? Ім’я? Ім’я? Тебе звати Біллом? Полом? Артом? Семмі? Ні, щось неймовірно просте, я певен. Може, Джордж?

— Вовк, — відповів Вовк.

— О, це вже добре. — Ґарднер посміхнувся їм обом. — Містер Паркер і містер Вовк. Офіцере Вільямсе, чи не провели б ви їх усередину? І чи ж не щастя, що містер Баст уже прибув? Присутність містера Гектора Баста, одного з наших помічників, між іншим, означає, що ми, можливо, зможемо одягнути містера Вовка. — Він зиркнув на хлопчиків поверх оправи. — Тут, у Біблійному Домі, ми віримо, що солдати Господні крокують краще, коли вони крокують у формі. А Гек Баст майже такий самий великий, як і твій друг Вовк, юний Джеку Паркере. Тож з точки зору як дисципліни, так і одягу вас забезпечено всім найкращим. Зручно, правда?

— Джеку, — сказав Вовк тихо.

— Так.

— У мене голова болить, Джеку. Дуже болить.

— Твоя маленька голівка болить, містере Вовк? — Превелебний Сонячний Ґарднер пританцьовував навколо Вовка і м’яко поплескав його по руці. Вовк відсмикнув руку, а його обличчя викривила цілковита огида. Джек розумів, справа в одеколоні — той важкий нав’язливий аромат був як аміак для чутливих Вовкових ніздрів.

— Не зважай, синку, — сказав Ґарднер, наче й не зачеплений тим, що Вовк відсахнувся від нього. — Містер Баст або містер Сінґер, інший наш помічник, потурбуються про це всередині. Френку, я ж наче сказав тобі провести їх у «Дім».

Офіцер Вільямс зреагував так, наче його вкололи в спину шпилькою. Його обличчя стало лютішим і він перетягнув свою тушу через ґанок до вхідних дверей.

Сонячний Ґарднер ще раз підморгнув Джекові, і хлопчик зрозумів, що весь цей чепуристий вигляд — лишень безрезультатний спосіб розважитися: чоловік у білому — холодний і божевільний. Важкий золотий ланцюг із дзенькотом випав із рукава Ґарднера і завис на його великому пальці. Джек почув, як удар батога розриває повітря, і цього разу впізнав темно-сірі очі Ґарднера. Ґарднер був Двійником Озмонда.