— Всередину, юні друзі, — сказав Ґарднер і злегка вклонився, показуючи на відчинені двері.

— До речі, містере Паркер, — сказав Ґарднер, коли вони вже зайшли всередину, — може, ми зустрічалися раніше? Має ж бути якась причина, чому ти виглядаєш так знайомо, правда?

— Я не знаю, — відповів Джек, уважно роздивляючись дивний інтер’єр Біблійного Дому.

На трав’янисто-зеленому килимі біля стіни стояли довгі дивани, вкриті темно-синьою тканиною. Біля протилежної стіни розташувалися два масивні столи, обтягнені шкірою. За одним зі столів сидів прищавий підліток, що знуджено поглянув на них, а тоді повернувся до екрану, з якого телепроповідник віщав щось проти рок-н-ролу. Підліток, що рівно сидів за столом, агресивно зиркнув на Джека. Сам він був струнким і темноволосим, а вузьке обличчя виглядало розумним і злим. До кишені його білого гольфа було причеплено прямокутну табличку з іменем, на якій зазначалося: СІНҐЕР.

— І все ж, гадаю, ми вже зустрічалися раніше, чи не так, мій хлопчику? Запевняю тебе, так і було — я не забуваю, я фізично не здатен забути обличчя хлопчика, з яким зустрічався. Ти вже колись потрапляв у такі халепи, Джеку?

Джек відповів:

— Я ніколи не бачив вас раніше.

По той бік кімнати з синього дивана підвівся дебелий хлопчина, який стояв тепер, виструнчившись. Він також носив білий гольф і військову табличку з іменем. Його руки неспокійно совались з боку й до пояса, до кишені блакитних джинсів і знову до боків. Його зріст становив щонайменше шість футів три дюйми, а вага сягала трьох сотень фунтів. Щоки й лоб укривали прищі. Це, вочевидь, був Баст.

— Добре, я думаю, що пізніше згадаю про це, — сказав Сонячний Ґарднер. — Геку, йди сюди й допоможи нашим новоприбулим біля столу, гаразд?

Набурмосившись, Баст побрів уперед. Він сунув просто на Вовка, відступив останньої миті вбік і ще більше набурмосився. Якби Вовк розплющив очі (а він не зробив цього), то побачив би лише вкрите прищами чоло Баста і схожі на ведмежі підступні маленькі очиці, що позирали на нього з-під волохатих брів. Баст перевів погляд на Джека, пробурмотів: «Ідем», — і махнув рукою в напрямку столу.

— Зареєструйте, а тоді поведіть їх у пральню за одягом, — сказав Ґарднер безбарвним голосом. Блискучий глянц його посмішки сяйнув на Джека. — Джек Паркер, — м’яко сказав він. — Цікаво, хто ти насправді, Джеку Паркере. Басте, переконайся, що в них все повиймали з кишень.

Баст ощирився.

Сонячний Ґарднер перетнув кімнату в напрямку Френкі Вільямса, котрий, вочевидь, уже згорав від нетерпіння. Ґарднер ледаче дістав з внутрішньої кишені піджака довгий шкіряний гаманець. Джек бачив, як він відраховує гроші копові в руки.

— Дуй сюди, шмаркачу, — сказав хлопець за столом, і Джек повернувся, щоб побачити його. Хлопець грався олівцем. Його вищир демонстрував неймовірну огиду, що відображалася на його обличчі злістю — лють без упину кипіла глибоко всередині цього парубійка. — Він вміє писати?

— Чорт забирай, гадаю, що ні, — відповів Джек.

— Тоді тобі доведеться підписатися за нього. — Сінґер підштовхнув до нього два офіційних бланки. — Друковані літери — зверху, а підписи — знизу. Там, де стоять «Х». — Він знову вмостився на стілець, узяв у рот олівець і стиснув його кутиком вуст. Джеку спало на думку, що цю звичку він перейняв у дуже Превелебного Сонячного Ґарднера.

ДЖЕК ПАРКЕР, написав він друкованими літерами, а тоді надряпав щось подібне внизу аркуша. ФІЛІП ДЖЕК СОЙЄР. Ще одна карлючка, навіть менше схожа на його справжнє письмо.

— Тепер ви під опікою штату Індіана, і так буде наступні тридцять днів, якщо тільки не надумаєте лишитися довше. — Сінґер забрав папери назад собі. — Ви будете…

— Надумаємо? — перепитав Джек. — Що ти маєш на увазі — «надумаємо»?

Щоки Сінґера злегка почервоніли. Він різко смикнув голову вбік і спробував посміхнутися:

— Гадаю, ти не знаєш, що понад шістдесят відсотків дітей лишаються тут добровільно. Так, це можливо. Ви можете надумати лишитися тут.

Джек спробував зберегти байдужий вираз обличчя. Рот Сінґера різко смикнувся, наче його підчепили рибальським гачком.

— Це дуже хороше місце, і якщо я почую, як ти лаєш його, то виб’ю з тебе все лайно. Я певен, це найкраще місце з усіх, де ти бував. Скажу тобі ще одну річ: у тебе нема вибору. Ти маєш поважати «Дім Сонця».

Джек кивнув головою.

— А як щодо нього? Він зрозумів?

Джек глянув на Вовка, який повільно кліпав і дихав через рот.

— Гадаю, так.

— Добре. Ви двоє спатимете на двоповерховому ліжку. День починається о п’ятій ранку, коли ми йдемо до церкви. Робота в полі — до сьомої, а тоді сніданок у їдальні. Потім знову в поле до півдня, згодом — ланч і читання Біблії. Кожному потрібно робити це, тож краще подумай заздалегідь, що ти читатимеш. І жодної порнухи з Пісні Пісень, якщо, звісно, не хочеш дізнатися, що таке справжня дисципліна. Після ланчу — знову робота.

Він гостро зиркнув на Джека.

— Гей, і не думай, що в «Домі Сонця» ти працюєш безкоштовно. Частина нашої угоди зі штатом полягає в тому, що кожен отримує чесну погодинну платню, з якої вираховуватиметься ваше утримання тут — одяг, їжа, електрика, тепло й таке інше. Вам платитимуть п’ятдесят центів за годину. Тобто за робочий день ви отримуєте п’ять доларів, а за тиждень — тридцять. Неділі минатимуть у «Сонячній Каплиці», за винятком години, коли ми слухатимемо Проповідь Сонячного Ґарднера.

Червоні плями знову вигулькнули на поверхню його шкіри, і Джек кивнув, розуміючи, що від нього очікують саме цього.

— Якщо ти поводитимешся добре і зможеш заговорити по-людськи — на що більшість людей не здатні, — тебе можуть відібрати до ЗШ — Зовнішнього Штату. У нас є два загони ЗШ: один працює на вулицях, продаючи аркуші з гімнами, квіти й брошури Превелебного Ґарднера, а інший чатує в аеропорту. У будь-якому разі, ми маємо тридцять днів, щоб навернути вас, покручів, і показати, якими огидними, брудними і заразними були ваші мерзенні життя до того, як ви потрапили сюди. І почнемо ми просто зараз.

Сінґер підвівся, і його обличчя набуло барви яскравого осіннього листка. Підліток м’яко поклав кінчики пальців на стіл.

— Спорожніть кишені. Просто зараз.

— Просто тут і зараз, — пробурмотів Вовк, ніби заведений.

— ВИВЕРНІТЬ ЇХ! — заволав Сінґер. — Я ХОЧУ БАЧИТИ ВСЕ!

Баст підступив до Вовка. Превелебний Ґарднер, побачивши, як Френкі Вільямс сів у свою машину, враз опинився біля Джека.

— Ми з’ясували, що особисті речі надто прив’язують наших хлопчиків до минулого, — промуркотів Ґарднер Джекові на вухо. — А це погано. Тож ми вважаємо таку практику дуже ефективним методом.

— ВИВЕРНІТЬ КИШЕНІ! — репетував Сінґер, казячись від люті.

Джек витягнув з кишені випадкові свідчення часу, проведеного в дорозі. Червона носова хусточка дружини Елберта Паламаунтіна, яку вона дала йому, коли побачила, що хлопчик витирає ніс рукавом. Два пакетики сірників, кілька доларів і розсипаний дріб’язок (залишки його грошей — шість доларів і сорок два центи. Ключ від 407-го номера готелю «Сади Альгамбри». Він стиснув пальцями три речі, які мав намір зберегти). — Гадаю, вам потрібен і мій рюкзак.

— Звісно, жалюгідний маленький пердуне, — продекламував Сінґер. — Звісно, ми хочемо твій бридкий рюкзак, але спершу нам потрібне те, що ти намагаєшся заховати. Витягуй — просто зараз.

Джек знехотя дістав з кишені медіатор Спіді, мармурову кульку і великий срібний долар, а тоді поклав їх на носову хусточку.

— Вони просто приносять мені удачу.

Сінґер схопив медіатор.

— Гей, що це? Що це таке?

— Медіатор.

— Ага, точно. — Сінґер повернув його в пальцях, понюхав. Якби він ще й укусив його, то Джек справді дав би наглядачеві в пику. — Медіатор. Ти кажеш правду?

— Його дав мені друг, — відповів Джек, і одразу відчув себе таким самотнім і покинутим, як ніколи за всі довгі тижні подорожі. Він подумав про Сніжка біля торговельного центру, який дивився на нього очима Спіді і який незрозумілим для Джека чином і був Спіді Паркером, чиє прізвище він зараз узяв за своє.