На порозі виник Річард. Двоє світлоголових хлопчиків поглянули на Джека, проходячи повз. У коридорі рок-музика грала гучніше.

— Де ти був цілий день? — запитав Джек.

— Знаєш, тут якась дивна історія, — сказав Річард. — Скасували всі вечірні уроки. Містер Дафрі навіть не дозволив учням повернутися до своїх шафок. А коли ми прийшли на баскетбольний майданчик, незрозумілого тільки побільшало.

— Хто такий містер Дафрі?

Річард поглянув на Джека так, наче той тільки вчора народився.

— Хто такий містер Дафрі? Він директор. Ти що, зовсім нічого не знаєш про цю школу?

— Ні, але в мене вже виникло кілька ідей, — відказав Джек. — Що ж було дивного на тренуванні?

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що тренер Фрейзер попросив якогось друга підмінити його сьогодні? І ще сказав, що змусить намотувати кола навколо стадіону тих, хто на це тренування не прийде. Я вирішив, що нас тренуватиме хтось на кшталт Ела Макґвайра[218], розумієш, якась зірка. У Школі Тайєра немає особливих спортивних традицій, але я гадав, що заміна буде особливою.

— Дай угадаю. Новий тренер виглядав так, наче не мав жодного стосунку до спорту?

Річард здивовано задер підборіддя.

— Не мав, — сказав він. — Жодного стосунку взагалі. — Річард задумливо подивився на Джека. — Він постійно палив. І тренерів із таким довгим брудним волоссям не буває. Насправді, він скидався на тих, кого тренери зазвичай зневажають. Навіть очі в нього були дивними. Закладаюся, він смалить травичку. — Річард посмикав светр. — Не думаю, що він знає хоч щось про баскетбол. Він навіть не наказав нам розіграти комбінації, які ми завжди робимо після розминки. Ми просто бігали і кидали м’яч у кільце, а він кричав на нас. Сміявся. Наче не бачив нічого кумеднішого за дітей, що грають у баскетбол. Ти коли-небудь зустрічав тренера, який думає, що спорт — це кумедно? І розминку він провів дивно. Сказав: «Окей, повіджимайтесь», — і закурив. Ані рахунку, ані темпу — кожен віджимався як хотів. А потім: «Окей, побігайте тепер». Він видавався… якимось диким. Гадаю, завтра я поскаржуся тренеру Фрейзеру.

— Я б не став скаржитися ні йому, ні директору, — похитав головою Джек.

— Гаразд, я тебе зрозумів. Містер Дафрі — один із них. Із тих, що живуть на Територіях.

— Або він на них працює.

— Хіба ти не бачиш, що можеш усе вбудувати в загальну картину? Усе, що йде не так? Божевільний мозок так і працює. Ти знаходиш зв’язки там, де їх нема.

— І бачу те, чого нема.

Річард знизав плечима, але незважаючи на відстороненість, яку показував цей рух, на його обличчі читався сум.

— Ти сам це сказав.

— Зажди хвильку. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про будинок, який завалився в Анголі штату Нью-Йорк?

— «Рейнбьорд Таверс».

— Оце так пам’ять. Я гадаю, той нещасний випадок — моя провина.

— Джеку, ти…

— Збожеволів, я сам знаю. Послухай, хтось мене здасть, якщо ми вийдемо і подивимося вечірній випуск новин?

— Сумніваюся, більшість зараз навчається. А що?

«Я хочу знати, що відбувається навколо. — Але думку цю Джек не озвучив. — Привабливі пожежки, чудові землетрусики — свідчення того, що вони перетинають межі реальностей. Щоб дістатися до мене. До нас».

— Хочеться вийти з чотирьох стін, друзяко Річарде. — І Джек пішов за Річардом у коридор зі світло-зеленими стінами.

Джек першим відчув зміну і збагнув, що трапилося. І трапилося це ще раніше; доки Річарда не було, він уже налаштувався на це.

Змовкла криклива геві-метал пісня «Вампірське тату» гурту «Блю Ойстер Калт». Телевізор у кімнаті відпочинку, де замість новин тріскотіла чергова серія «Героїв Гоґана»[219], вимкнувся.

Річард повернувся до Джека і розтулив рот, щоб щось сказати.

— Не до вподоби це мені, Ґрідлі, — першим висловився Джек. — Змовкли тамтами аборигенів. Надто вже спокійно[220].

— Ги-ги, — слабко відповів Річард.

— Річарде, можна я в тебе щось запитаю?

— Так, звісно.

— Тобі страшно?

На обличчі Річарда було написано, що понад усе на світі він би хотів відповісти: «Ні, звісно ж, ні — цієї вечірньої пори в околицях Нельсон-гауза завжди так спокійно». На жаль, Річард був у принципі не здатним збрехати. Старий добрий Річард. Джек відчув приплив ніжності.

— Так, — відповів Річард. — Мені трохи страшно.

— Можна я ще дещо запитаю?

— Гадаю, так.

— Чому ми обидва говоримо пошепки?

Річард довго дивився на нього і мовчав. А тоді рушив далі зеленим коридором. В іншому коридорі були і зачинені, і відчинені двері. Джек відчув знайомий запах, що сочився крізь прочинені двері кімнати № 4, і настіж відчинив двері напруженими пальцями.

— І хто з них нарик? — запитав Джек.

— Що? — невпевнено уточнив Річард.

Джек гучно потягнув носом повітря.

— Відчуваєш запах?

Річард відступив і оглянув кімнату. Обидві настільні лампи світилися. На одному зі столів лежав розгорнутий підручник з історії, а на іншому — випуск «Геві-метал». Стіни прикрашали постери: Коста-дель-Соль, Фродо й Сем, що лізуть крізь потріскані і задимлені рівнини Мордору до замку Саурона, Едді ван Гален. На розгорнутому номері «Геві-металу» лежали навушники, у яких тихо потріскувала музика.

— Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? — запитав Джек.

— Звісно ж, за таке виключають зі школи, — Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

— Нельсон-гауз порожній, — сказав Джек.

— Не будь смішним! — різко відповів Річард.

— І все ж так і є. — Джек жестом показав на коридор. — Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли — вони зникли.

— Певно, на Території.

— Не знаю, — сказав Джек. — Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

— Зачини двері, — різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

— Ти хочеш викинути…

— Не хочу навіть торкатися цього, — відповів Річард. — Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

— Ти справді це зробиш? — вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

— Ні… ймовірно, ні, — сказав він. — Але мені це не подобається.

— Не впорядковано, — сказав Джек.

— Так. — З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. — Я хочу дізнатися, що тут відбувається, — сказав він. — І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», — подумав Джек і рушив за товаришем.

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

— Вони палять! — люто закричав Річард. — Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

— Так, вони палять, — сказав він Річарду, — і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.