Джек обома руками звів «Узі» і спрямував уперед коротку цівку кулемета. А тоді м’яко натиснув на спусковий гачок. Зброя затремтіла в руках, але менше, ніж першого разу. Кулі розліталися широкою дугою, і принаймні одна з них влучила в ціль, тому що чоловік нахилився вбік, ніби в нього щойно вдарилася вантажівка. Його ноги вилетіли зі снігоступів.

— Дай мені свій кулемет, — сказав Джек і взяв у Річарда другий «Узі».

Продовжуючи стояти навколішках, він випалив половину магазина в тінистий морок перед потягом і сподівався, що вбив істоту, яка чатувала там. Ще одна стріла врізалася в потяг, а друга гучно гупнула об стіну товарного вагона. Річард тремтів і кричав на дні кабіни.

— Заряди мій, — сказав Джек і тицьнув Річардові під ніс магазин із кишені.

Він оглядав долину в пошуках другого нападника. Менш ніж за хвилину стане надто темно, щоб роздивитися хоч щось, окрім гребеня пагорбів.

— Я бачу його, — вигукнув Річард. — Я бачив його — ось там!

Він показав на тінь, яка мовчки й поспіхом рухалася між горами, і Джек використав половину другого магазина «Узі», гучно стріляючи туди. Коли закінчилися набої, Річард забрав із його рук один кулемет і віддав другий.

— Гороші глопці, топрі глопці, — пролунав голос праворуч. Чи здалеку? Визначити було неможливо. — Ви зпинятизя зараз, я зпинятизя зараз, язно? Всьо зкінчено, дака угода. Ви гороші глопці, мозе, продазте мені дой ствол? Бачу, ви багато чого навбивати дак можете.

— Джеку! — гарячково шепотів Річард, намагаючись попередити Джека.

— Викинь лук і стріли! — заверещав Джек, що досі сидів біля Річарда.

— Джеку, ти не можеш! — шепотів Річард.

— Зараз я викидаю їх гедь, — звідкілясь попереду пролунав голос. Щось легке впало у пил. — Ви глопці зпинятизя, продати мені зброю, язно?

— Гаразд, — відповів Джек. — Підійди сюди, щоб ми могли тебе бачити.

— Язно, — відказав голос.

Джек потягнув назад важіль, спиняючи потяг.

— Коли я крикну, — прошепотів він Річарду, — зруш його вперед якомога швидше, добре?

— О, Господи, — видихнув Річард.

Джек переконався, що кулемет, який дав йому Річард, знято із запобіжника. Цівка поту стікала з лоба просто йому в праве око.

— Взе добре зараз, дак, — казав голос. — Глопці можуть зідати, дак, зідайте, глопці.

Проки-дайся, проки-дайся, про-шу, про-шу.

Потяг наближався до співрозмовника.

— Поклади руки на важіль, — прошепотів Джек. — Уже скоро.

Маленька рука Річарда тремтіла. І хоч вона видавалася надто дитячою, щоб здійснити хоча б щось важливе, усе одно лягла на важіль.

Джеку раптом ясно пригадався старий Андерс, що стояв перед ним навколішки на рипучій дерев’яній підлозі і запитував: «Чи будете ви в безпеці, Володарю?» Він відповів легковажно, не надто серйозно сприймаючи це запитання. Що таке Закляті Землі для хлопця, який витягував на своєму горбу барила для Смоукі Апдайка?

А тепер він куди більше боявся, що сам напудить у штани, ніж того, що Річард може виблювати свій обід на територіальну версію шерстяного пальто Майлса П. Кайґера.

У мóроці біля кабіни пролунав вибух сміху, і Джек підвівся, стискаючи в руках зброю. Він закричав саме тоді, коли важке тіло стукнулося об бік кабіни й причепилося до нього. Річард посунув важіль уперед, і потяг рушив.

Гола волохата рука схопилася за бік кабіни. «Це занадто навіть для Дикого Заходу», — подумав Джек, і раптом усе тіло нападника нависло над ним. Річард заверещав, а Джек ледь не висрав кишки в труси. Усе обличчя займали зуби, і була та фізіономія злою, як у гримучника, що оголює ікла. З одного з довгих закручених зубів упала крапля рідини. «Отрута», — зрозумів миттєво Джек. Якщо не зважати на маленький ніс, перед хлопцями постала людина з головою змії. В одній із перетинчастих рук істота стискала ніж. Джек панічно і безцільно натиснув на гачок.

Тоді почвара перемінилася і відхилилася назад, і Джеку вистачило й частки секунди, щоб побачити, що перетинчаста рука з ножем зникла. Істота простягнула вперед кривавий обрубок і лишила червону пляму на сорочці Джека. Тоді розум покинув хлопчика, а пальці самі націлили «Узі» просто нападнику в груди й натиснули на спусковий гачок.

Враз у великих поцяткованих грудях розверзлася велика червона діра. Зуби, з яких сочилася отрута, стиснулися. Джек не відпускав спусковий гачок, і цівка «Узі» сама підскочила і рознесла істоті голову на криваве місиво. А тоді все зникло. Тільки велика кривава пляма на боці кабіни і кривавий слід на Джековій сорочці свідчили про те, що хлопцям не примарилася ця зустріч.

— Будь обережним! — волав Річард.

— Я покінчив із ним, — видихнув Джек.

— Куди він пішов?

— Він упав, — відповів Джек. — Мертвий.

— Ти відстрелив йому руку, — прошепотів Річард. — Як ти це зробив?

Джек виставив перед собою руки і бачив, як вони тремтіли. Їх огортав сморід від пороху.

— Я удав влучного стрільця.

Він опустив руки й облизав губи.

Дванадцять годин по тому, коли сонце знову зійшло над Заклятими Землями, хлопці не спали. Вони провели всю ніч — суворі, як солдати, — стискаючи на колінах зброю і напружуючись від найменшого шереху. Знаючи, як багато зброї перевозить потяг, час від часу Джек випускав кілька набоїв у бік пагорбів. І за весь другий день люди та потвори, що мешкали у віддаленій точці Заклятих Земель, дали їм спокій. А це могло означати, як стомлено мізкував Джек, що вони знали про зброю. Або те, що тут, так близько від західного узбережжя, ніхто не хотів зачіпати потяг Морґана. Нічого цього він не розповідав Річарду, що сидів поруч із туманними, розфокусованими очима. Здається, більшу частину шляху його лихоманило.

Увечері того дня Джек почав відчувати запах солоної води в їдкому повітрі.

Цього вечора заграва стала ширшою — наближення до океану розмивало пейзаж — трохи краси поменшало. Джек зупинив потяг на вершині пагорба неокресленої форми і знову пішов до платформи. Він лазив там майже годину (похмурі кольори неба зблякли і на сході з’явився молодик) і приніс шість ящиків, на яких було написано «ЛІНЗИ».

— Відкрий їх, — сказав він Річарду. — Перелічи. Тебе призначено Охоронником лінз.

— Чудово, — втомленим голосом промовив Річард. — Я знав, що не просто так здобуваю освіту.

Джек знову повернувся на платформу і заходився піднімати кришку одного з ящиків із позначкою «ДЕТАЛІ». Раптом звідкілясь із пітьми пролунав грубий, охриплий крик, після чого хтось заволав від болю.

— Джеку? Джеку, ти там?

— Так! — відповів Джек.

Він вирішив, що це дуже тупо — перекрикуватися між собою, наче пралі через паркан, але, зважаючи на голос Річарда, той був на межі жаху.

— Ти скоро повернешся?

— Стій, де стоїш, — крикнув Джек, активніше працюючи цівкою «Узі».

Вони вже виїжджали із Заклятих Земель, але Джек усе одно не хотів затримуватися на стоянці. Простіше було б перенести ящик зі зброєю до кабіни потяга, але він був занадто важким.

«Це мої “Узі”, вони не важкі», — подумав Джек і загиготів у пітьмі.

— Джеку? — залунав пронизливо високий голос Річарда.

— Не гарячкуй, друзяко.

— Не називай мене друзякою.

Заскрипіли цвяхи, і кришка ящика достатньо піднялася, щоб Джек зміг відкинути її. Хлопчик схопив два змащених мастилом автомати і вже повертався, коли помітив іще один ящик — той був завбільшки з коробку з-під переносного телевізора. Раніше він був під брезентом.

Джек у прозорому сяйві місяця швидко пронісся дахом вагона, відчуваючи, як свіжий вітер обвіває його обличчя. Чистота — жодного гнилого смороду, жодного розкладання, тільки свіжа волога і стійкий аромат солі.