— …Морґан, Володар…

— Лорд Орріса…

— Морґан… Морґан… Морґан…

Звук матерії, що рветься, зростав і зростав. Вóвки попадали в пилюку. Озмонд танцював хвацьку джигу, його чорні чоботи топтали сирицеві пасма батога із залізними наконечниками.

— Поганий хлопчисько! Бридкий хлопчисько! Зараз ти за все заплатиш! Морґан іде! Морґан іде!

Повітря за двадцять футів праворуч від Озмонда почало тремтіти і каламутитися, наче над увімкненим сміттєспалювачем. Джек роззирнувся, помітив Річарда, що скрутився калачиком на постілці посеред автоматів, магазинів та гранат, як маленький хлопчик, що заснув, граючись у війну. От тільки Річард не спав, Джек знав, що це була гра, і якщо Річард побачить, як батько проходить крізь розрив між світами — Джек дуже боявся цього — то він збожеволіє.

Джек упав біля друга і міцно обхопив його руками. Тріск матерії, яку роздирали на шмаття, зростав, і раптом почувся голос Морґана, що ревів, скаженіючи від люті.

— Що потяг робить тут ЗАРАЗ, телепні?

Джек почув вереск Озмонда.

— Самозваний виродок убив мого сина!

— Ну ось і все, Річі! — прошепотів Джек і ще міцніше обхопив худе тіло Річарда. — Час стрибати з корабля.

Джек заплющив очі, зосередився… і в мить, коли вони переносилися, відчув різке запаморочення.

У Джека виникло відчуття, ніби він котився кудись убік, а потім униз. Неначе між двома світами був короткий виїзд. З туманної порожнечі долинав глухий крик Озмонда:

— Погані! Усі хлопці. Аксіома! Усі хлопці! Брудні! Брудні!

На мить вони зависли в розрідженому повітрі. Річард закричав. Джек приземлився на одне плече. Голова Річарда підскочила в нього на грудях. Джек не розплющував очі, а просто лежав на землі, обіймаючи Річарда. Слухав і вдихав.

Тиша. Не абсолютна і безумовна, але простора — її обшир визначався співами двох чи трьох пташок. Повітря було свіжим і прозорим… І пахло добре… але не так добре, як світ міг би пахнути на Територіях. Навіть тут — де б це тут не було — Джек відчував слабкий, але всюдисущий запах. Таким чином запах машинного мастила в’їдається в бетонну підлогу гаражів на автозаправках. То був запах юрби, що заводила величезну кількість двигунів і забруднила всю атмосферу. Його нюх набув особливої чутливості, тому Джек міг відчувати цей сморід навіть тут, де і близько не було машин.

— Джеку? З нами все гаразд?

— Так, — відповів Джек, а тоді розплющив очі, щоб переконатися, що каже правду.

Перше, що він побачив, налякало його: може, через гарячкову потребу вирватися звідти, втекти до Морґанового прибуття, він переніс їх не на Американські Території, а просто перекинув вперед у часі. Здавалося, ніби це саме місце, але старіше й покинуте. Ніби минуло століття чи два. Потяг досі стояв на коліях, і вигляд у нього не змінився. От тільки змінилося все решта. Колії, що перетинали порослий бур’янами двір і прямували бозна-куди, постаріли і заіржавіли. Шпали зносилися і погнили, а між ними поросли розкішні бур’яни.

Він міцніше схопився за Річарда. Друг тихо скрикнув від болю і розплющив очі.

— Де ми? — запитав він у Джека, роззираючись навкруги.

На місці ряду бараків стояв довгий залізний хлів із брижатим і заіржавілим дахом. Чітко бачили вони тільки дах — решта потонула у витких вербах і диких будяках. Перед будівлею височіло кілька стовпів, які, вочевидь, колись підтримували вивіску. Якщо і так, то було це дуже давно.

— Я не знаю, — сказав Джек, а тоді, зиркнувши туди, де була смуга перешкод — тепер там залишилася тільки ледь помітна борозна, що поросла дикими флоксами і золотушником, — він озвучив свій найгірший страх: — Можливо, я переніс нас у майбутнє.

На диво, Річард зареготав.

— Приємно знати, що в майбутньому не багато що зміниться, — сказав він і показав на аркуш паперу, прибитий до одного зі стовпів перед хлівом/бараком. Напис вигорів від сонця, але лишався абсолютно читабельним:

СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!

За наказом управління шерифа округу Мендосіно

За наказом федеральної поліції Каліфорнії

ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО!

— Ну, якщо ти знав, де ми, — сказав Джек, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, — то навіщо запитував?

— Я побачив це щойно, — відповів Річард.

І все Джекове бажання взяти Річарда на кпини розвіялося за вітром. Річард мав жахливий вигляд — неначе підхопив якусь дивну форму туберкульозу, що впливала на його мозок, а не на легені. І справа тут не лише в божевільному турне на Території і назад — насправді, до цього він уже почав звикати. Але тепер Річард знав дещо ще. Проблему становила не реальність, яка радикально відрізнялася від його ретельно розроблених концепцій — до цього він міг би адаптуватися, якби світ дав йому трішки часу. А ось те, що твій тато належить до «поганих хлопців», — навряд чи одне з найприємніших у житті відкриттів, подумав Джек.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись звучати жваво, — він і справді почувався трохи жвавіше. Втеча від такої почвари, як Руель, могла б трішки підбадьорити навіть дитину, що помирає від останньої стадії раку, подумав Джек. — Підводься, Річі, час вставати, ми слово маємо тримати. Не скоро у постіль ляжем спати, а ти, смердюк, став сачкувати[248].

Річард скривився.

— Того, хто сказав, буцімто ти маєш почуття гумору, застрелити мало, друже.

— Поцілуй муа в гузно́, mon ami[249].

— Куди ми йдемо?

— Не знаю, — відповів Джек, — але це десь тут. Я відчуваю. Мене наче тягне за рибальський гачок, зачеплений за свідомість.

— У Пойнт-Венуті?

Джек повернув голову і довго дивився на Річарда. Вираз утомлених Річардових очей було неможливо зрозуміти.

— А чому ти запитуєш, друже?

— Ми йдемо саме туди?

Джека пересмикнуло. Можливо. А може, й ні.

Тоді вони рушили вздовж порослого будяками плацу, і Річард узявся за старе.

— Це все було насправді?

Вони підійшли до подвійних іржавих воріт. Над зеленню височів обшир потьмянілого синього неба.

— Чи було хоча б щось насправді?

— Ми провели кілька днів на електричному потязі, що їхав зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, щонайбільше — тридцять, — сказав Джек. — і якимось чином ми дісталися зі Спрінгфілда, штат Іллінойс, до північної Каліфорнії біля узбережжя. Тепер ти скажи мені, чи було це насправді.

— Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

— Укуси, — сказав Джек. — Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

— Вибач, що сказав таке, — промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. — Це було надто жорстоко.

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.