— Джеку, ти не розу…

— Справді, гадаю, не розумію. Я втомився, і ти дав мені місце для сну. Добре. Я зголоднів, і ти приніс мені трохи їжі. Чудово. Та понад усе мені було потрібно, щоб ти повірив мені. Я знав, що хочу від тебе забагато, але, чорт забирай! Ти знав типа, про якого я тобі розповідав! Ти знав, що він уже був у житті твого батька! Але ти сказав лише щось на кшталт «Старий добрий Джек забагато часу провів на сонечку на Сібрук-Айленді, і бла-бла-бла!» Господи, Річарде, я гадав, що наша з тобою дружба міцніша за це.

— Ти досі не розумієш.

— Що? Ти надто боявся побрехеньок Сібрук-Айленда, щоб хоч трохи повірити мені? — Джеків голос тремтів від утомленого обурення.

— Ні. Іншого я боявся значно більше.

— Та невже? — Джек зупинився і войовниче поглянув на бліде, нещасне обличчя Річарда. — І що ж може бути страшнішим для Раціонального Річарда?

— Я боявся, — абсолютно спокійно відповів Річард, — боявся, що якщо дізнаюся більше про ці таємниці… того чоловіка, Озмонда, чи про те, що тоді відбулося в шафі, то не зможу більше любити батька. І мав рацію.

Річард затулив обличчя тонкими брудними пальцями і розплакався.

Джек стояв, дивився, як Річард плаче, і проклинав себе, разів з двадцять називаючи дурнем. Байдуже, яким там був Морґан, він же все одно лишався батьком Річарда Слоута. Привид Морґан прозирав у формі Річардових рук і вилицях Річардового обличчя. Невже він забув про це все? Ні. Але на мить гірке розчарування в Річарді цілком охопило його. А нервування, котре щораз дужчало, тільки додалося. Тепер Талісман був дуже, дуже близько. Джек відчував його своїми нервовими кінцівками, як кінь, що здатен відчути воду в пустелі або займання сухої трави на рівнинах. І це нервування виходило назовні через різку дратівливість.

Так, звісно, от тільки цей хлопець — твій найкращий друг, Джекі, можеш, звісно, трохи покомизитися, але не розтоптуй Річарда. Хлопець хворий, це якщо раптом ти не помітив.

Він простягнув Річардові руку. Той спробував відштовхнути її. Але Джек на це не зважав. Вони так і стояли вдвох посеред покинутої колії, і Річард поклав голову Джекові на плече.

— Слухай, — незграбно мовив Джек. — Спробуй не дуже перейматися через… ну, ти знаєш… все… поки що, Річарде. Спробуй просто прийняти зміни, розумієш? — Боже, як же тупо це звучить. Це ніби казати комусь: «У тебе рак, але не хвилюйся, скоро ми покажемо “Зоряні війни” по відику, і це піднесе тобі настрій».

— Звісно, — відповів Річард і відсунувся від Джека. Від сліз на його брудному обличчі лишалися чисті мокрі сліди. Він витер рукою очі й спробував посміхнутися. — Все буде добре, добре…

— І навіки-віків добре, — приєднався Джек, і вони закінчили фразу разом. А тоді розсміялися, і знову все було гаразд.

— Добре, — сказав Річард. — Ходімо.

— Куди?

— Здобувати твій Талісман, — сказав Річард. — Те, про що ти кажеш, певно, має бути в Пойнт-Венуті. Це наступне містечко вздовж колії. Ходімо, Джеку, рушаймо. Але йди повільно — я ще не все розповів.

Джек зацікавлено глянув на нього, і вони пішли — але повільно.

Тепер, коли розірвалася заслона, Річард дозволив собі пригадувати багато різних речей — і виявився несподівано цікавим джерелом інформації. Джеку здавалося, ніби він складав мозаїку, навіть не підозрюючи, що йому бракує деяких найважливіших частин. І весь цей час ці елементи були в Річарда. По-перше, Річард уже відвідував цей табір виживання, і це найперший елемент. Цей табір належав його батькові.

— Ти певен, що це саме те місце, Річарде? — із сумнівом запитав Джек.

— Певен, — відповів Річард. — Навіть там, з того боку, воно видавалося мені трохи знайомим. А коли ми повернулися… повернулися сюди… я переконався.

Джек кивнув, не знаючи напевно, що ще мав би зробити.

— Ми зупинялися в Пойнт-Венуті. Ми завжди зупинялися там, перш ніж потрапити сюди. Потяг був великою розвагою. Тобто чи багато татів мають власний потяг?

— Не багато, — відповів Джек. — Гадаю, у Діамантового Джима Брейді[251] та інших подібних типів були власні потяги, але я не певен, що вони були татами.

— О, мій тато до них достоту не належав, — сміючись сказав Річард, а Джек подумав: «Річарде, гадаю, ти здивуєшся».

— Ми брали напрокат машину і приїжджали в Пойнт-Венуті з Лос-Анджелеса. Там був мотель, у якому ми зупинялися. Тільки ми вдвох. — Річард замовк. Його погляд оповило любов’ю і спогадами. — Потім ми трохи гуляли там, а тоді сідали на татів потяг до «Табору Готовності». Просто маленький потяг. — Він вражено глянув на Джека. — Гадаю, саме такий, на якому ми прибули.

— «Табір Готовності»?

Але Річард, здавалося, навіть не почув його. Він дивився на заіржавілу колію. Тут вона досі була цілою, однак він, певно, пригадував перекручений зморщений метал, який вони проминули раніше. У кількох місцях кінці рейок загнулися вгору, немов обірвані струни гітари. А на Територіях, мабуть, ця колія в чудовому стані й ретельно та з любов’ю доглянута.

— Знаєш, тут колись пролягала трамвайна лінія, — сказав Річард. — Батько казав, що це було давно, ще в тридцятих. Червона лінія округу Мендосіно. От тільки вона належала не округу, а приватній компанії, яка збанкрутувала, бо в Каліфорнії, сам розумієш…

Джек кивнув. У Каліфорнії всі їздили на машинах.

— Річарде, чому ти ніколи нічого не розповідав мені про це місце?

— Це єдина річ, про яку тато наказав ніколи тобі не розповідати. Ти і твої батьки знали, що ми часом їздимо відпочивати в північну Каліфорнію, і він казав, що це нормально, але я не повинен був розповідати тобі ні про потяг, ні про «Табір Готовності». Він казав, що коли я прохоплюся, то Філ розсердиться, бо це таємниця.

Річард змовк на хвильку.

— Він казав, що коли я прохоплюся, то ніколи більше не візьме мене сюди. Я думав, що це через те, що вони партнери. Але, гадаю, тут щось більше. Трамвайна лінія збанкрутувала через машини та автостради. — Він замислено замовк. — У тому місці, куди ти мене привів, Джеку, була одна особливість. Хай би як дивно це не звучало, а там зовсім не смерділо нафтопродуктами. Мене це зацікавило.

Джек знову мовчки кивнув.

— Зрештою, трамвайна компанія продала всю лінію — дідусеве застереження і все таке — будівельній компанії. Вони також гадали, що люди почнуть рухатися всередину материка. От тільки цього не трапилося.

— Тоді твій батько викупив її.

— Так, гадаю, так і було. Насправді я не знаю. Ми ніколи багато не говорили про те, як він купив цю лінію… чи як він замінив трамвайну колію на залізничну.

«Довелося виконати багато роботи», — подумав Джек. А тоді подумав про копальні й нескінченні запаси рабської сили Морґана з Орріса.

— Я знаю, що він замінив їх, але тільки через те, що в мене була книжка про залізницю. Саме там я прочитав про різницю в ширині. Трамваї їздять десятидюймовими коліями, а тут — шістнадцятидюймова.

Джек став навколішки і справді побачив тоненькі подвійні жолобки всередині залізничної колії — там колись пролягали трамвайні рейки.

— У нього був маленький потяг, — замріяно казав Річард. — Лише локомотив і два вагони. Він їздив на дизельному пальному. Він сміявся з цього й казав, що єдине, що відрізняє чоловіків від хлопчиків, — ціна їхніх іграшок. На пагорбі над Пойнт-Венуті розташувалася стара трамвайна станція. Ми піднімалися туди на взятій напрокат машині, паркувалися й заходили всередину. Я пам’ятаю запах тієї станції — старий, але приємний… сповнений давнього сонячного світла. І потяг стояв там. А мій тато… він казав: «Річарде, завершується посадка до “Табору Готовності”! Ти маєш квиток?». І там був лимонад… або холодний чай… ми сідали в кабіну… часом він брав із собою речі… харчі… і клав їх позаду. А ми сідали попереду… і… і…