«О так, лікарю, тепер я все пригадую», — подумав Джек.

— Він був порожнім? — запитав Джек.

— Так. Виставлявся на продаж.

— Як він називається?

— «Ейджинкурт». — Річард змовк, а тоді додав дуже дитячу характеристику — ту, про яку більшість малюків хотіли б забути. — Він був чорним. Насправді, його зроблено з дерева, але те дерево скидалося на камінь. Старий чорний камінь. Саме так батько і його друзі називали ту будівлю. Чорний Готель.

Щоб трохи розважити Річарда (але не лише для цього), Джек запитав:

— Твій батько купив той готель? Як і «Табір Готовності»?

Джек ненадовго задумався, а тоді кивнув.

— Так, — мовив він. — Гадаю, купив. Через певний час. Коли ми тільки почали приїжджати туди, на брамі перед готелем висіла табличка «Продається», та одного разу, коли ми туди прийшли, вона просто зникла.

— Але ви ніколи не зупинялися там?

— Боже, ні! — Річард здригнувся. — Єдиний спосіб запхати мене всередину — це закувати ланцюгами і волочити… але навіть тоді я, певно, не піду.

— Ніколи не заходив досередини?

— Ні. Ніколи не заходив і ніколи не зайду.

Ох, друже Річі, ніхто не вчив тебе ніколи не казати «ніколи»?

— І твій батько так само? Він ніколи не заходив усередину?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Річард професорським тоном. Він підвів указівний палець до носа, ніби щоб поправити окуляри, яких там не було. — Але я ладен закластися, що він також ніколи не заходив. Він боявся тієї будівлі не менше за мене. От тільки щодо мене, я просто… боявся. А ось батько, у нього було дещо ще… Він був…

— Був яким?

Річард знехотя відповів:

— Одержимим тим місцем, як на мене.

Річард змовк, пере його очима зринули спогади.

— Він підходив до нього і стояв перед входом щодня, коли ми бували в Пойнт-Венуті. Тобто не на кілька хвилин, а щось на кшталт того: він міг простояти перед готелем зо три години. Іноді більше. Найчастіше він там бував сам. Але не завжди. У нього були… дивні друзі.

— Вóвки?

— Гадаю, так, — злісно відповів Річард. — Ага. Гадаю, частина з тих типів могла бути Во́вками чи як ти їх там називаєш. Здавалося, ніби їм незручно в їхньому одязі — вони постійно чухалися, ще й у таких місцях, у яких вихованим людям чухатися не варто. А інші скидалися на заступника тренера. Жорсткі й підступні. Частину з тих типів я також бачив у «Таборі Готовності». Скажу тобі дещо, Джеку: вони боялися готелю навіть більше, ніж мій батько. Вони аж корчилися, коли проходили повз нього.

— Сонячний Ґарднер? Чи бував він тут?

— Угу, — відповів Річард. — Але в Пойнт-Венуті він більше скидався на чоловіка, якого ми бачили там…

— На Озмонда.

— Так. Але ті люди приходили нечасто. Найчастіше тут бував мій батько, на самоті. Часом він ходив у ресторан нашого мотелю, брав собі кілька сандвічів, сідав на лавку на алеї та поїдав свій обід, дивлячись на готель. Я стояв біля вікна в холі «Кінґсленда» і дивився на батька, котрий споглядав на готель. У такі миті мені не подобався вираз його обличчя. Він здавався наляканим і водночас… ніби пожадливим.

— Пожадливим, — замислився Джек.

— Часом він запитував мене, чи не хочу я піти з ним, але я завжди відмовлявся. Він кивав і одного разу, пригадую, сказав таке: «Настане час. Ти все зрозумієш, Річ… свого часу». Пам’ятаю, я тоді подумав, що коли це стосується Чорного Готелю, то я не хочу нічого розуміти.

— Якось, — вів далі Річард, — коли він напився, то сказав, що всередині щось є. Він сказав, що воно вже давно там лежить. Пригадую, ми лежали у ліжках. Вітер був потужним тієї ночі. Я чув, як хвилі б’ються об берег і як пискляво обертаються флюгери на вершечках «ейджинкуртських» веж. Той звук мене лякав. Я розмірковував про ту будівлю, про її кімнати, зовсім порожні…

— Якщо не брати до уваги привидів, — пробурмотів Джек.

Йому здалося, ніби він почув кроки, тому хлопчик швидко озирнувся. Куди сягало око, залізниця була пустинною.

— Справді, якщо не брати до уваги привидів, — погодився Річард. — Тож я запитую: «Ця річ — цінна, татку?»

— Ця річ — найцінніша за всі, — відповів він.

— Але ж тоді якийсь нарик може вдертися всередину і вкрасти її, — сказав я. Не те щоб — якби так сказати? — я хотів розвивати тему, але мені не хотілося, щоб він засинав. Не тоді, коли надворі так сильно дме вітер і флюгери пищать у нічній темряві.

Батько засміявся, і я почув дзенькіт: він налив собі ще трішки «бурбону» з пляшки на підлозі.

— Річ, ніхто не збирається її красти, — сказав він. — І якщо якийсь нарик потрапить в «Ейджинкурт», то побачить таке, чого ніколи раніше не бачив. — Він випив свій келих, і я зрозумів, що його знемагає сон. — До тієї речі може доторкнутися тільки одна людина у всьому світі, і вона ніколи не наблизиться до нього, Річ. Можу це гарантувати. От тільки мені цікаво, як же їй вдається лишатися тут такою, як там. Вона не змінюється — принаймні, як я бачу, вона не змінюється. Я б хотів її мати, але навіть не намагатимуся. Принаймні не зараз, а може, й ніколи. Я можу використовувати її — будь певен! — але загалом, гадаю, буде найкраще, якщо все лишатиметься на своїх місцях.

Я вже й сам засинав, але все ж запитав у нього, що ж це за «річ» про яку він весь час говорить.

— І що ж він сказав? — запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

— Він назвав це… — Річард завагався, насупившись від спогадів, — він назвав це — «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

— І як же?

— Це розлютить тебе.

— Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

— Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів — і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман — осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

— Це більше ніж Двійники, — тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

— Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

— Я гадки не маю, про що ти говориш, — слухняно мовив Річард. «Але я певен, ти все одно правитимеш своє далі, — казав той слухняний тон, — від нісенітниць і до абсолютного божевілля. Посадку до Сібрук-Айленду завершено!»

— Він не може зайти всередину. Саме так, Морґан з Каліфорнії не може — і знаєш чому? Бо Морґан з Орріса не може. А Морґан з Орріса не може, бо не може Морґан з Каліфорнії. Якщо котрийсь із них не може потрапити у свою версію Чорного Готелю, то ніхто не може. Розумієш?

— Ні.

Джек, вражений власним відкриттям, узагалі не чув того, що сказав Річард.

— Двоє Морґанів чи дюжина — це байдуже. Дві Лілі чи дюжина, дюжина королев у дюжині світів, Річарде, тільки уяви! Як це змінює твою свідомість? Дюжини Чорних Готелів — от тільки в якомусь зі світів — це чорний парк розваг… в іншому — чорне трейлерне містечко… чи ще там щось. Але, Річарде…

Він зупинився, розвернув Річарда, узявши за плечі, й витріщився на нього. Його очі палали. На мить Річард спробував відійти від нього, але потім зупинився, вражений полум’яною красою Джекового обличчя. Раптом, на мить, Річард повірив, що можливо все. Раптом, на мить, він відчув себе зціленим.