— Воно не може. Якби «Рошарх» закачав у себе трохи більше енергії, ми помітили б зміну в температурі й мікроалометрії. — Між нами кружляв краєвид з неприродних барв, широта якого відміряла час, довгота — зміну маси. Кілотонни зринали на екрані, наче піки червоних гір. — Гм. Нижче рівня шуму…

Сарасті перервав її.

— Роберте. Сьюзан. ПКД.

Джеймс сполотніла.

— Що? — крикнув Каннінґем.

— Лабораторний модуль ось-ось вдариться об корабель, — пояснив вампір. — Рятуйте зразки. — Він вимкнув канал зв’язку до того, як хтось встиг що-небудь заперечити.

Але Каннінґем не збирався нічого заперечувати. Йому щойно скасували смертний вирок: чому б то Сарасті мав перейматися порятунком зразків біопсії, якби не вважав, що у нас є шанс утекти разом з ними? Біолог опанував себе й кинувся до переднього люка.

— Уже лечу, — кинув він і помчав на ніс.

Я мусив визнати: Сарасті став більше тямити у психології.

Однак це не спрацювало з Джеймс чи Мішель чи… Я не міг напевно сказати, хто з них зараз головний.

— Я не можу піти туди, Сірі. Це… Я не можу піти туди…

Просто спостерігати. Не втручатися.

Тріснутий модуль безсило вдарився об правий борт і розпластався на корпусі. Ми нічого не відчули. Далеко і водночас аж надто близько легіони на поверхні «Роршаха» ставали все мізернішими. Вони зникали у пащеках, що брижилися, розкривалися, а тоді магічним чином знову закривалися на шкірі артефакту. Наші гармати пристрасно гатили по тих, що лишилися.

Спостерігати.

Налякана до смерті Банда Чотирьох тупцяла біля мене.

Не втручатися.

— Гаразд, — відказав я. — Я піду.

Відчинений шлюз скидався на западину серед безмежних скель.

Звідти я визирнув у прірву.

Цим боком «Тезей» відвернувся від Великого Бена, від ворога. Але краєвид все одно був тривожним: нескінченна просторінь далеких зірок — колючих, холодних і незмигних. Тільки одна з них видавалася трохи яскравішою та жовтаво сяяла — далеко-далеко. Проте навіть та слабка втіха, яку міг подарувати її вигляд, розвіялася, коли сонце на мить зникло — мабуть, сховалося за мандрівний метеорит. Або за один із широконосих супутників «Роршаха».

Один хибний крок — і на мене чекає нескінченне падіння.

Але я його не зробив, а тому не впав. Я натиснув на спусковий гачок і обережно вилетів крізь вихід. Розвернувся. Навсібіч від мене вигинався корпус «Тезея». На носі бронзовою зорею здіймався запечатаний оглядовий блістер. Далі на кормі бовванів розірваний сніговий замет: край розгромленої лабораторії.

І зовсім поруч, настільки близько, що, здавалося, можна доторкнутися, клубочилися нескінченні хмари Великого Бена: грандіозна буремна стіна, що простягається до далекого плаского небокраю, який я навіть подумки не міг осягнути. Зосередившись, я розрізнив у мороці лише безконечні відтінки сірого — але варто було відвести погляд, як мій зір дражнив тьмяний похмурий багрянець.

— Роберте? — я вивів на внутрішній екран телеметрію зі скафандра Каннінґема — крута, нерухома крижана скеля, контрастно підсвічена шоломним ліхтарем. Інтерференція магнітосфери «Роршаха» хвилями розмивала зображення. — Ти там?

Клацання і тріск. Шум дихання й бурмотіння в електричному гулі.

— Чотири крапка три. Чотири крапка нуль. Три крапка вісім…

— Роберте?

— Три крапка… лайно. Що… Що ти тут робиш, Кітоне? Де Банда?

— Я замість неї. — Я ще раз натиснув на спусковий гачок і підплив до снігових заметів. Випуклий корпус «Тезея» плив зовсім поруч, хоч руку простягни. — Допомогти тобі.

— Тоді потягли його, ага? — Він пролазив через розколину — нерівний вигорілий розрив у тканині, що згорталася від його дотику. Розпори, зламані панелі, мертві маніпулятори громадилися всередині крижаної печери льодовими наносами; їхні контури мерехтіли через статичні перешкоди. Тіні стрибали й перепліталися, як живі, у світлі його ліхтарика. — Я майже…

І тут ворухнулося щось не схоже на статичну перешкоду. Щось розгорнулося на самому краю екрана.

Передавач здох.

Раптом Бейтс і Сарасті почали кричати у моєму шоломі. Я намагався загальмувати. Мої дурні непотрібні ноги товкли вакуум, скоряючись давньому переконанню, що засіло в стовбурі мозку з тих часів, коли всі почвари були прикуті до землі. Але доки я пригадав, що потрібно натиснути на спусковий гачок, лабораторія вже була переді мною. Неподалік від неї, здавалося — зовсім поруч, нависав «Роршах», величезний і зловісний. Тьмяна зелена аура клубочилася навколо його покрученої поверхні, наче сяйво блискавки. Його пащі розкривалися і закривалися — гидотні, наче пухирі грязьового вулкана. І кожна з них була такою гігантською, що могла легко проковтнути всього «Тезея». Я ледь помітив рух переді мною — нечутний викид темної матерії зі зламаного модуля. Коли в поле мого зору потрапив Каннінґем, він уже летів геть, видимий на тлі пекельного мертвотного сяйва, що мерехтіло на шкірі «Роршаха».

Мені здалося, що він махає мені рукою, але я помилився. То шифратор обкрутився довкола його тіла, наче відчайдушний коханець, і вимахував своїм мацаком туди-сюди, щоб змусити спрацювати пістолет, прикріплений до зап’ястя біолога. «Бувай-бувай, — немов казав той мацак. — І пішов ти на хер, Кітоне».

Здавалося, я спостерігав цілу вічність, але більше жодних рухів не побачив.

Голоси, крики — накази повертатися назад. Я ледь міг їх розчути. Я надто заплутався в банальній арифметиці, намагаючись дати раду звичайному відніманню.

Двоє шифраторів. П’ятірня і Кулак. Обох знищили: пошматували у мене на очах.

— Кітоне, ти чуєш? Повертайся! Підтверджуй!

— Я… Це неможливо, — почув я власний голос. — Було ж тільки двоє…

— Негайно повертайся на корабель! Підтверджуй!

— Я… Підтверджую.

Пащі «Роршаха» враз захряснулися, ніби для того, щоб затамувати подих. Артефакт почав важко повертатися — неначе континент, що змінює курс. Він відступав: спершу повільно, потім набираючи швидкість, потім вже й зовсім кинувся навтьоки. «Як дивно, — подумав я. — Може, він боїться ще більше, ніж ми…»

А тоді «Роршах» послав нам прощальний поцілунок. Я бачив, як він, розпечений до білого жару, спалахнув у глибині чужинного лісу, розітнув небеса й розбився об куприк «Тезея», виставляючи Аманду Бейтс абсолютною, безнадійною дурепою. Корпус нашого корабля потік і розкрився, наче рот, що закляк від німотному замороженому крику.

Гадки не маю, чи вдалося шифратору повернутися додому із так важко здобутим призом. Йому потрібно було здолати чималу відстань, навіть якщо наші гармати не рознесли його по дорозі. У пістолеті Каннінґема могло закінчитися пальне. А хто знає, чи довго ці істоти здатні жити у вакуумі? Може, надії на успіх і зовсім не було, може, шифратор помер ще тієї миті, коли вирішив залишитися. Я так ніколи цього й не дізнався. Він зменшився і зник з мого поля зору задовго до того, як «Роршах» пірнув у хмари і теж, своєю чергою, розчинився.

Звісно, їх завжди було троє. П’ятірня, Кулак і напівзабуті підсмажені мікрохвилями останки шифратора, вбитого нахабним піхотинцем. Його зберігали в холодильнику неподалік від ще живих побратимів, у зоні доступу Каннінґемових маніпуляторів. Я спробував виловити з пам’яті побачені подробиці: чи обидва втікачі мали сферичну форму, чи один із них був приплюснутим? Чи обоє вони борсалися й вимахували кінцівками, наче налякана людина, в якої земля пішла з-під ніг? А чи один, можливо, плив поруч мертвим баластом, доки наші гармати не знищили доказів?

Тепер це вже не мало значення. Мало значення лише те, що, зрештою, ми всі опинилися в рівних умовах. Кров пролито, війну оголошено.

І «Тезея» паралізовано нижче пояса.