Прощальний постріл «Роршаха» продірявив корпус в основі хребта. Він дивом не зачепив Бассардову лійку. Може, він би й нашу фабрику знищив, якби не витратив так багато джоулів, щоб пропалити обшивку. Якщо не зважати на скороминущі ефекти, всі життєво важливі системи залишалися в робочому стані. Все, що йому вдалося, — це достатньо ослабити хребет «Тезея», щоб він просто розламався навпіл, якби ми надумали зійти з орбіти. Корабель зможе виправити пошкодження, але не так швидко.

Якщо це означало мати талан, то «Роршаху» неймовірно пощастило.

Тепер, паралізувавши ворога, він зник. Він отримав від нас усе, що хотів. Він здобув інформацію: увесь досвід і здогади, зашифровані у перехоплених шматках мучеників-шпигунів. Якщо гамбіт П’ятірні-чи-Кулака був успішним, у них тепер є навіть власний зразок для досліджень — навряд чи після всього, що сталося, їх можна у цьому звинувачувати. І тепер невидимий «Роршах» пірнув у глибину. Щоб відпочити й перезарядитися.

Але він повернеться.

Перед останнім раундом «Тезей» скинув вагу. Ми вимкнули барабан у символічній спробі зменшити кількість вразливих рухомих частин. Банда Чотирьох — безвладна і непотрібна, адже знищено саме осердя її існування — замкнулася в якомусь внутрішньому діалозі, де співрозмовники іншої плоті не віталися. Вона гойдалася в обсерваторії, міцно стуливши повіки, наче опустивши на ілюмінатори свинцеві штори. Я не міг визначати, хто зараз там головний.

Спробував здогадатися.

— Мішель?

— Сірі… — відповіла Сьюзан. — Просто йди.

Бейтс кружляла біля підлоги барабана, порозгортавши вікна на переділці й столі для засідань.

— Чим я можу допомогти? — запитав я.

Вона не підвела очей.

— Нічим.

Тож я просто спостерігав. В одному вікні Бейтс рахувала скіммерів — вагу, інерцію, ще десятки різних змінних, які мають підказати, наскільки нам загрожує якась із цих тупорилих ракет. Тепер вони нас помітили. Їхній хаотичний електронний таксон змінювався, сотні тисяч колосальних кувалд переплітали свої траєкторії в моторошному динамічному візерунку, який досі не викристалізувався достатньо чітко, щоб ми могли передбачити наслідки.

В іншому вікні без упину прокручувалося зникнення «Роршаха»: радіолокаційне зображення, що тоне в глибині виру, розтає під тератоннами газоподібних радіоперешкод. Він досі лишався на певній орбіті. Судячи з останньої видимої траєкторії, «Роршах» зараз міг кружляти довкола ядра Бена, пронизуючи стиснуті тяжінням шари метану й монооксиду, які б розчавили «Тезей» на порох. Може, він на цьому не спиниться. Цілком імовірно, що «Роршах» міг пройти неушкодженим і крізь обширні ділянки ще більшого тиску, від якого текли водою залізо і кисень.

Ми нічого не знали. Окрім того, що за дві години він повернеться, якщо збереже теперішню траєкторію й переживе глибини. А він, звісно ж, переживе. Неможливо вбити монстра під ліжком. Можна лише прикрити його ковдрою.

Та й то ненадовго.

Мою увагу привернув кольоровий спалах на мініатюрній вкладці. За моїм наказом він розвернувся до рухомої недоречно прекрасної мильної бульбашки — мерехтливої блакитної веселки з видутого скла. Я навіть не одразу збагнув, що це: Великий Бен, розфарбований у якісь призматичні фальшиві кольори, яких я ніколи раніше не бачив. Я тихенько гмикнув.

Бейтс підвела голову.

— О! Прекрасно, чи не так?

— Що це за спектр?

— Довгі хвилі. Видимий червоний, інфра та трохи нижче.

Зручно відстежувати теплові сліди.

— Видимий червоний? — нічого червоного я там не бачив: здебільшого фрактали холодної плазми в сотнях відтінків нефриту й сапфіру.

— Квадрохроматична палітра, — пояснила Бейтс. — Як у кота. Або вампіра. — Вона байдуже махнула рукою в бік веселкової бульбашки. — Сарасті бачить щось таке щоразу, коли визирає назовні. Якщо, звісно, взагалі визирає.

— Міг би й сказати, — пробурмотів я. Голографічний орнамент був прекрасним. Якщо дивитися крізь таку призму, навіть «Роршах» може здатися витвором мистецтва…

— Не думаю, що вони сприймають світ, як ми, — Бейтс відкрила інше вікно. Зі столу виросли звичні графіки й ізолінії. — Як я чула, вони ж навіть у Рай не йдуть. З ними не спрацьовує віртуальна реальність — вони бачать лише пікселі чи щось таке.

— А що, як він має рацію? — запитав я.

Я переконував себе, що просто цікавлюся тактичною оцінкою ситуації, офіційною думкою для офіційного звіту. Але голос мій прозвучав налякано і невпевнено.

Бейтс мовчала. На мить я подумав, що, може, і їй остобісіло моє товариство. Але вона тільки підвела очі і подивилася кудись в далечину.

— А що, як він має рацію, — повторила вона, замислившись над запитанням, що лежало глибше: що ж нам робити? — Мабуть, ми могли б навмисне повернутися до несвідомого стану. Це збільшило б наші шанси в довгостроковій перспективі. — Вона поглянула на мене, скрушно всміхнувшись кутиком вуст. — Але, здається, не така це вже й перемога, правда? Яка різниця: бути мертвим чи не знати, що ти живий?

Нарешті я зрозумів.

Чи багато часу потрібно стратегам ворога, щоб розпізнати характер Бейтс за діями її солдатів на полі бою? Чи багато часу потрібно, щоб побачити очевидну логіку? У будь-якому бою ця жінка природним чином викликала на себе найбільше ворожого вогню: відрубай голову — і тіло помре. Але Аманда Бейтс не просто була головою і контролювала свою армію: вона радше була таким собі горлечком пляшки, що стримувало цю армію, тож тіло не дуже постраждає від обезголовлення. Її смерть тільки спустить солдатів з ланцюга. Наскільки смертоноснішими стануть дії піхотинців, коли кожен бойовий рефлекс не муситиме ставати в чергу, щоб отримати дозвіл бюрократа!

Шпіндель усе переплутав. Аманда Бейтс не була подачкою політикам, що мала демонструвати необхідність людського нагляду. Її роль взагалі заперечувала таку необхідність.

Вона була гарматним м’ясом ще більшою мірою, ніж я. Так було завжди. І я мусив визнати: після того, як покоління генералів жили заради слави грибоподібної хмари, це була доволі ефективна стратегія утримання мілітаристів від безцільної жорстокості. В армії Аманди Бейтс рватися в бій означало стояти серед поля з мішенню на грудях.

Тож не дивно, що вона так прикипіла до мирних альтернатив.

— Мені шкода, — тихо сказав я.

Вона знизала плечима:

— Це ще не кінець. Тільки перший раунд. — Майор глибоко, протяжливо зітхнула, а тоді повернулася до вивчення механіки гравітаційних ефектів. — «Роршах» би не намагався попервах так старанно відігнати нас, якби ми не могли його дістати, правда?

Я ковтнув.

— Так.

— А отже, досі є шанс, — кивнула вона сама до себе. — Досі є шанс.

Демон розставив фігури для вирішальної гри. Їх лишилося небагато. Солдата він поставив на місток. Застарілих лінгвістів і дипломатів запакував назад у труну, щоб не метушилися перед очима й не заважали.

Жаргонавта викликав до своїх апартаментів — і хоча це мала бути перша зустріч після його нападу, в тоні наказу не було й тіні сумніву, що я прийду. Я підкорився. Прийшов, як було велено, і побачив, що вампіра оточують обличчя.

І кожне з них кричало.

Звуку не було. Безтілесні голограми мовчазними рядами плавали вздовж стін сфери, викривлені різними гримасами болю. Ці обличчя піддавалися тортурам: півдюжини справжніх національностей і вдвічі більше вигаданих. Колір шкіри варіював від вугільного до білосніжного, лоби — високі й низькі, носи — плескаті й гачкуваті, щелепи — зрізані або прогнатичні. Сарасті оточив себе цілим деревом гомінідів, які вражали різноманітністю рис і лякали спільністю виразу обличчя.

Море закатованих облич кружляло повільними орбітами навколо мого командира-вампіра.

— Господи, що це таке?

— Статистика, — Сарасті зосередився на вительбушеній азійській дитині. — Алометрія зростання «Роршаха» за двотижневий період.

— Ці обличчя…