— Можеш пояснити, чому Сірі його не бачив? — запитав Сарасті.

— Ні, — визнав Каннінґем. — Це набагато ефектніше, ніж звичайне маскування. Але водночас «Роршах» змушує вас бачити те, чого там насправді немає. Можливо, з тієї самої причини ви й не бачите того, що там є.

— Ще одна галюцинація? — запитав я.

Втягуючи дим, Каннінґем знизав плечима.

— Існує багато способів надурити зорову систему людини. Цікаво, що ілюзія зникла, коли навколо стало багато свідків, але якщо ти хочеш дізнатися про конкретний механізм, мусиш дати мені щось більше, ніж ось це. — Він тицьнув рукою з цигаркою на підсмажені рештки.

— Але… — Джеймс глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. — Ми говоримо про щось… принаймні, високорозвинене. Щось дуже складне. З величезною обчислювальною потужністю.

Каннінґем знову кивнув.

— Я б сказав, що нервова тканина становить близько тридцяти відсотків маси тіла.

— Отже, воно розумне, — прошепотіла вона.

— Нітрохи.

— Але ж… тридцять відсотків…

— Тридцять відсотків моторних і сенсорних дротів. — Ще одна затяжка. — Наче у восьминога; неймовірна кількість нейронів, але половина з них використовується, щоб керувати присосками.

— Наскільки мені відомо, восьминоги доволі розумні, — сказала Джеймс.

— За стандартами молюсків — звісно. Але ти хоч розумієш, скільки додаткових дротів знадобилося б тобі, якби фоторецептори твоїх очей вкривали все тіло? Для початку тобі потрібно було б триста мільйонів подовжувачів від півміліметра до двох метрів завдовжки. А це означає, що всі сигнали твого тіла розсинхронізуються, і знадобляться мільярди додаткових логічних схем, щоб узгодити вхідні дані. І все це дасть тобі єдине статичне зображення — без фільтрування, інтерпретації чи хронологічно послідовної інтеграції. — Він здригнувся і зробив чергову затяжку. — А тепер помнож це на всі додаткові дротики, необхідні для того, щоб сфокусувати ці очки на предметі чи щоб передати всі дані окремим хроматофорам, а тоді ще додай обчислювальну потужність, потрібну для запускання всіх цих хроматофорів водночас. Тридцять відсотків здатні на таке, але я дуже сумніваюся, що тоді тобі щось би лишилося на філософію та науку. — Він махнув рукою в напрямку трюму. — Цей… цей…

— Шифратор, — запропонувала Джеймс.

Каннінґем розсмакував слово.

— Дуже добре. Цей шифратор — абсолютне диво еволюційної інженерії. А ще він тупий, як пень.

На мить запала тиша.

— Тоді що ж це? — нарешті запитала Джеймс. — Чиясь домашня тваринка?

— Канарка у вугільній шахті, — припустила Бейтс.

— Можливо, навіть не це, — відповів Каннінґем. — Можливо, це лише лейкоцит з маніпуляторами. Або робот-ремонтник. Керований дистанційно чи діючий інстинктивно. Але, люди, зараз ми забуваємо про набагато важливіші питання. Як узагалі може анаероб розвинути настільки складну багатоклітинну структуру, та ще й рухатися так швидко, як ця тварюка? Такий рівень активності спалює купу АТФ.

— Може, вони не використовують АТФ, — сказала Бейтс, доки я зазирав у підказку: аденозинтрифосфат. Джерело клітинної енергії.

— Він накачаний АТФ по вінця, — заперечив Каннінґем. — Це можна стверджувати, судячи навіть з решток. Питання в тому, як цій істоті вдається так швидко його синтезувати, щоб встигати за попитом. Суто анаеробних джерел не вистачило б.

Ніхто не висунув жодних припущень.

— У будь-якому разі, — підсумував біолог, — на цьому урок завершено. Якщо вам потрібні криваві подробиці, звертайтеся до КонСенсуса. — Він ворухнув пальцями вільної руки: спектральна модель зникла. — Я працюватиму й далі, але якщо вам потрібні ґрунтовні відповіді, принесіть мені живий екземпляр. — Він загасив цигарку об переділку і з викликом подивився на людей у барабані.

Решта ніяк не зреагували. Їхні грані досі виблискували від одкровень, що зійшли на них кілька хвилин тому. Можливо, для загальної картини заморочки Каннінґема були важливішими; або ж у редукціоністському всесвіті біохімічні основи завжди мають пріоритет над тоншими нюансами позаземного розуму чи міжвидового етикету. Але, перетравлюючи попередні відкриття, Банда та Бейтс відстали від часу. Не просто перетравлюючи, а загрузнувши в них. Вони вчепилися за Каннінґемові знахідки, наче смертники, що дізналися про можливість помилування через допущену судову помилку.

Сумніву не було: у нас на руках мертвий шифратор. Але він не іншопланетянин, зовсім ні. Він не розумний. Просто лейкоцит з маніпуляторами. І тупий як пень.

А з думкою про зіпсуте чуже майно значно легше жити, ніж звинувачуючи себе у вбивстві.

Це Роберт Паґліно познайомив мене з Челсі. Тож він, певно, відчув свою відповідальність, коли наші стосунки скотилися з рейок. Чи, може, його попросила втрутитися Челсі, міс «я все полагоджу», якою вона завжди була. Хай там як, але щойно ми сіли за свій столик в «КуБіті», мені стало зрозуміло, що він запросив мене не просто так.

Роберт замовив собі нейротропний коктейль на льоду. Я зупинив свій вибір на «Рікарді».

— Досі старомодний, — сказав Паґ.

— Досі обожнюєш прелюдії, — зазначив я.

— Невже все так очевидно? — він пригубив коктейль. — Що ж, це відучить мене від спроб намагатися знайти делікатний підхід до професійного жаргонавта.

— Жаргонавти тут ні до чого. Ти й бордер-коллі не надуриш.

Правду кажучи, топологія Паґа ніколи не розповідала мені більше від того, що я і так знав. Те, що я розумів його, не давало мені жодних переваг. Можливо, ми просто надто добре знали один одного.

— Колися.

— Та нема про що розповідати. Просто вона познайомилася зі мною справжнім.

— Погано.

— Що вона тобі сказала?

— Мені? По суті, нічого.

Я глянув на Паґа поверх склянки.

Той зітхнув.

— Вона знає, що ти їй зраджуєш.

— Я — що?

— Зраджуєш. З моделлю.

— Яка базується на ній!

— Але не є нею.

— Ні, не є. Вона не пукає, не свариться і не скандалить щоразу, коли я не хочу плентатися на зустріч з її родиною. Я її ніжно кохаю, але досить про це. Краще скажи, коли ти востаннє трахався вживу?

— У сімдесят четвертому.

— Жартуєш? Я думав, що ніколи.

— У перервах між контрактами працював у медичній місії в країнах третього світу. У Техасі досі люблять перетрах, — Паґ сьорбнув свій троп. — Насправді мені навіть сподобалося.

— Усе нове з часом набридає.

— Так і є.

— До того ж, Паґу, я не роблю нічого незвичайного. Це у неї вибрики. І річ не лише в сексі. Вона продовжує мене розпитувати. Повсякчас хоче щось вивідати.

— Наприклад?

— Усілякі неважливі речі. Про те, яким я був у дитинстві. Про родину. Про те, що нікого, бляха, не стосується.

— Вона просто цікавиться тобою. Знаєш, не всі вважають дитячі спогади забороненою темою.

— Спасибі, що просвітив.

Таке враження, що раніше люди мною не цікавилися. Наче Гелен не цікавилася мною, коли порпалася у моїх речах, фільтрувала мою пошту та ходила за мною по п’ятах з кімнати в кімнату, розпитуючи фіранки і меблі, чому я такий відлюдькуватий і похмурий. Вона виявляла таку цікавість, що не випускала мене з дому без сповіді. Коли мені було дванадцять, я мав дурість здатися на її ласку. Мамо, це особисте. Я просто не хочу про це говорити. Потім я став надовго зачинятися у ванній, а вона все хотіла знати, чи є у мене проблеми у мережі, у школі, з дівчиною, а може, з хлопцем. З чим у мене неприємності та чому я не хочу довіритися власній матері. Хіба я не знаю, що можу на неї у всьому покластися? Я перечікував її наполегливий стукіт у двері, вимогливий, стурбований голос, запалу неприємну тишу. Я чекав, аж доки не був повністю певен, що вона пішла. Я чекав п’ять довбаних годин, перш ніж вийти, а вона все ще стояла у коридорі зі схрещеними на грудях руками та очима, повними докору і розчарування. Того вечора вона зняла замки з дверей ванної кімнати, бо члени родини не повинні замикатися одне від одного. Їй було дуже цікаво.