Це стосувалося не лише Сарасті. Вони всі ховалися від нас, навіть коли посідали панівне становище. Вони завжди лишалися потойбіч міфу.

Усе почалося, як і завжди: вампіри не першими оцінили переваги збереження енергії. Землерийки та колібрі, наділені крихітними тілами й прискореним метаболізмом, помирали б за ніч від голоду, якби не ціпеніли на заході сонця. Коматозні морські слони лежали, не дихаючи, на дні моря, прокидаючись, тільки коли неподалік пропливала здобич або коли рівень лактату сягав критичної межі. Ведмеді та бурундуки економлять енергію, засинаючи на голодні зимові місяці, а дводишна риба — девонський чемпіон з мистецтва засинання — чекаючи на дощі, могла зібгатися й померти на кілька років.

З вампірами все інакше. Їм не бракувало повітря, не дошкуляв прискорений метаболізм чи якась снігова ковдра, яка щозими перекриває їм доступ до запасів їжі. Проблема полягала не стільки в браку здобичі, скільки в надто незначній відмінності від неї. Вампіри ще зовсім недавно відділилися від своїх предків, тож їхні темпи розмноження збігалися. Не було класичної лісової динаміки між риссю та зайцями, коли здобичі в сто разів більше, ніж хижаків. Вампіри ж годувалися видом, який розмножувався не набагато швидше, ніж вони самі. Вони б миттєво виїли власні запаси їжі, якби не навчилися затягувати паски.

До моменту вимирання вони могли вимикатися на десятиріччя.

Такий підхід мав подвійний сенс. Він не тільки сприяв скороченню потреб метаболізму, дозволяючи здобичі розмножуватися до рівня, коли на неї можна полювати, а й давав нам час забути, що ми — здобич. У добу плейстоцену ми були вже доволі розумними — настільки розумними, що могли дозволити собі скептицизм. Якщо за всі роки в савані ти не бачив нічних демонів, то чому ти мусив вірити старечому бурмотінню біля багаття, давній легенді, що передається з покоління у покоління?

То було смертю для наших предків, нехай навіть ці самі ворожі гени — привласнені зараз — непогано послужили нам, коли ми вилетіли за межі Сонячної системи півмільйона років по тому. Але мене тішила думка, що Сарасті відчував тягар власних генів і відразу до тривалого перебування у зоні видимості, сформовану поколіннями у процесі природного відбору. Можливо, щомиті, коли він перебував у нашому товаристві, йому доводилося боротися з голосами, які кричали: «Сховайся, сховайся, дай їм забути про тебе». Можливо, він ішов геть, коли ті голоси ставали надто гучними, можливо, йому в нашій присутності ставало так само тривожно, як і нам з ним.

Завжди можна на це сподіватися.

Наша остаточна орбіта однаковою мірою поєднувала потаємність і браваду.

«Роршах» описував бездоганні кола по екватору Великого Бена на відстані 87900 кілометрів від центру тяжіння. Сарасті не хотів випускати його з поля зору, і не потрібно бути вампіром, щоб не довіряти супутникам-ретрансляторам у радіоактивній бурі з каміння й механізмів. Узгодження орбіти стало очевидною альтернативою.

Водночас уже не мали сенсу всі дискусії щодо того, що мав на увазі «Роршах» — і чи взагалі розумів, що казав, — коли нам погрожував. У будь-якому разі, ми могли наразитися на заходи безпеки, а довгочасне зближення тільки збільшувало ризик. Сарасті прорахував оптимальний компроміс — помірно ексцентрична орбіта, що практично торкалася артефакту в перигеї, але решту часу трималася на відстані. Траєкторія виявилася довшою, ніж у «Роршаха», і вищою — довелося йти на тязі по нисхідній дузі, щоб синхронізуватися, — але в результаті ми досягли того, що ні на мить не випускали об’єкт з поля зору, а на дистанції ураження перебували лише три години до і після нижньої точки.

Нашій дистанції ураження, звісно ж. З того, що ми знали, «Роршах» міг простягнути руку і скинути нас із неба ще до того, як ми залишили межі Сонячної системи.

Сарасті роздавав накази зі свого намету. Коли «Тезей» проходив апогей, КонСенсус переніс його голос на барабан:

— Зараз.

«Чортик» звів над собою купол — пухир, приклеєний до корпуса «Роршаха» і надутий у вакуумі одним легеньким видихом азоту. Тепер він навів лазери на ціль і почав свердлити; якщо ми правильно інтерпретували вібрації, то глибина ґрунту під його ногами не мала перевищувати тридцяти-сорока сантиметрів. Попри шестиміліметровий захисний шар, промені раз у раз затиналися.

— От сучий син, — пробурмотів Шпіндель. — Працює ж.

Ми пропалювали діру в щільному волокнистому епідермісі та ізоляційних венах, зроблених з чогось на кшталт керованого азбесту. Ми проникали крізь почергові шари надпровідної сітки, розділені розшарованим вуглецем.

Нарешті ми пропалили наскрізну діру.

Лазери одразу ж згасли. За кілька секунд кишкові гази «Роршаха» натягнули купол до краю. Чорна кіптява кружляла і витанцьовувала в неочікувано густій атмосфері.

Ніхто у нас не стріляв. Не було взагалі жодної реакції. В КонСенсусі почала накопичуватися інформація про парціальні тиски: метан, аміак, водень. Багато водяної пари, яка замерзала, щойно її виявляли.

Шпіндель буркнув:

— Відновлювальне середовище. До-сніжкова стадія, — його голос звучав розчаровано.

— Може, вони ще не завершили роботи, — припустила Джеймс. — Як і над структурою загалом.

— Можливо.

«Чортик» висунув язика — гігантський механічний сперматозоїд з м’язово-оптичним хвостом. Його голівка була товстошкірим ромбом, половину поперечного перерізу якого становила керамічна броня; у його серцевині ховалися крихітні рудиментарні сенсори — достатньо дрібні, щоб увесь комплекс міг пройти крізь тоненький, як олівець, отвір, прорізаний лазером. Зонд проліз туди, облизуючи нову дірку на тілі «Роршаха».

— А там темно, — зауважила Джеймс.

— Зате тепло, — відказала Бейтс.

281°К. Вище за температуру замерзання.[70]

Ендоскоп опинився у темряві. В інфрачервоному світлі проступила зерниста сірість чогось схожого на тунель, наповненого пітьмою і дивовижними гірськими породами. Стіни вигиналися, наче медові стільники, наче нутрощі закам’янілого кишківника. У тунелі траплялися тупики і відгалуження. Базовим субстратом було щільне листкове тісто з вуглецевого полотна. Іноді проміжки між шарами були не товщими за ніготь, а інші виявлялися достатньо широкими, щоб запхати туди чиєсь тіло.

— Пані та панове, — тихо сказав Шпіндель. — Диявольська пахлава.

Я міг би заприсягнутися, що побачив, як щось ворухнулося. Міг би заприсягнутися, що це щось знайоме.

Камера згасла.

Я не зміг попрощатися з батьком. Навіть не знав, де він був на той час.

А прощатися з Гелен не хотів. Мені не хотілося туди повертатися. Але заковика була в тому, що нікуди й не треба було їхати. Не залишилося у світі місця, де б гора не могла піднятися й піти до Магомета. Рай був просто околицею глобального села[71], тож у мене не лишалося вибору.

Я під’єднався зі своєї квартири. Нові імплантати — налаштовані для місії та встановлені мені в голову лише тиждень тому — привіталися з ноосферою та постукали у Перлові ворота[72]. Якийсь ручний дух, не такий ефемерний, хоча настільки ж вірогідний, як і Святий Петро, прийняв повідомлення і зник.

І ось я опинився всередині.

Там не було ані передпокою, ані вітальні. Рай не був пристосованим для випадкових відвідувачів; будь-який рай, де істоти з плоті та крові почувалися б як удома, видався б нестерпно прозаїчним для безтілесних душ, які мешкали тут. Звісно, зовсім не обов’язково, щоб гість та господар бачили перед собою однаковий краєвид. Я міг взяти з полиці який завгодно пейзаж і облаштувати це місце так, як мені того бажалося. Виняток становили самі Вознесенні. Одна з переваг життя після життя: тільки вони могли обирати обличчя, які ми бачимо.