Десь за барабаном увімкнулася нова сирена. Несподіваний порив вітру відштовхнув мене назад, а за мить зник з далеким ляскотом.

Труп простягнув мені планшет, налаштований на введення тексту:

«Напд. Не мг кнтролвати».

Ми дісталися шлюзів із шатлами. Роботи-солдати пропустили нас, бо їхню увагу було зосереджено на чомусь іншому.

«Іди», — написав Капітан.

Здалеку долинув крик. Десь посередині хребта захряснувся люк барабана; я озирнувся й побачив, як двоє солдатів заварювали шов. Здавалося, зараз вони рухалися швидше, ніж будь-коли раніше. А може, то просто гра моєї уяви.

По правому борту прочинився люк шлюзової камери. Усередині «Харібди» увімкнулося світло, заливши коридор. На контрасті аварійне освітлення хребта здалося ще тьмянішим. Я зазирнув у двері. У кабіні практично не лишалося вільного місця — лише одна відчинена капсула, затиснута між баками з холодильним агентом і паливом та масивними модифікованими амортизаторами. «Харібду» було переобладнано для польотів на далекі відстані з високим прискоренням.

Для мене.

Труп Сарасті підштовхнув мене всередину. Я озирнувся і глянув на нього.

— Чи було це взагалі хоч колись ним? — запитав я.

«Іди».

— Скажи мені. Він коли-небудь говорив сам за себе? Вирішував щось самостійно? Чи виконували ми колись його накази, чи завжди все визначав ти?

Неживі очі Сарасті дивилися на мене скляним безтямним поглядом. Його пальці судомно вдарили по планшету.

«Ви н любте нказв вд мшин. Так спокйнше».

Я дозволив йому пристебнути мене й опустити кришку. Лежав у темряві й відчував, як мене бовтає й швиргає, коли шатл ковзнув у пускову шахту. Пережив раптову тишу, коли стикувальні затискачі послабилися, спазм від прискорення, коли корабель виплюнув мене у вакуум, і невпинний розгін, що тиснув мені на груди, наче м’яка гора. Шатл довкола мене тремтів від навантаження, яке набагато перевищувало закладене в технічних нормах.

Мої імплантати знову увімкнулися. Я несподівано отримав змогу визирнути назовні, якби захотів. Я міг би побачити, що відбувається позаду мене.

Однак вирішив не робити цього — і все одно глянув, попри всю свою рішучість і затятість.

До того часу «Тезей» уже зменшився навіть на тактичному дисплеї. Корабель опускався в гравітаційний колодязь на рандеву з ворогом, смикаючись, певно, навмисне — останній маневр, що мав на меті доставити заряд настільки близько до цілі, наскільки це можливо. «Роршах» піднімався йому назустріч, розпростерши покарлючені руки, неначе в очікуванні обіймів. Однак увагу привертало тло, а не суперники: екран заповнило буремне обличчя Великого Бена; рухома циклонічна завіса впала на вікно. Тугі магнітні смуги лягали на нього дивним візерунком. «Роршах» перетягував на себе всю магнітосферу Бена, вбираючись у неї, наче в яскраву мантію, зв’язуючи її в тугий вузол, що розростався, сяяв і надимався…

«Щось схоже на магнітний спалах карлика спектрального класу L, — сказав колись Сарасті, — але тоді ми мали б побачити щось достатньо велике, здатне спровокувати такий ефект, а небо в тому напрямку лишалося чистим. Міжнародний астрономічний союз назвав це статистичною похибкою».

У певному сенсі, так воно й було. Можливо, такий ефект викликало якесь зіткнення чи шалений, короткий сплеск якогось потужного джерела енергії, що перезапустилося через мільйони років сну. Як тепер: спалах на сонці, але без сонця. Магнітна гармата, в десять тисяч разів потужніша, ніж її могла б створити природа.

Обидві сторони схопилися за зброю. Не знаю, хто вистрелив першим, якщо це взагалі мало якесь значення: чи ж багато тонн антиматерії знадобиться, щоб дорівнятися до чогось, здатного вичавити енергію сонця з газової кульки, трішки більшої за Юпітер? Чи «Роршах» також змирився з поразкою і вирішив завдати самовбивчого удару по суперникові?

Не знаю. Великий Бен заступив краєвид за кілька хвилин до вибуху. Можливо, саме тому я й досі живий. Бен встав між мною і палючим світлом вибуху, схожий на монетку, що закрила сонце.

«Тезей» передавав усе, що міг, — до останньої мікросекунди. Кожну записану мить рукопашного бою, кожен зворотний відлік і кожен подих. Усі рухи й усі вектори. Вся телеметрія була у моєму розпорядженні. Я можу розкласти її на безліч контурів, постійних і дискретних. Я можу модифікувати топологію, аналізувати її, стискати й перекладати на всі діалекти, які тільки можуть зрозуміти союзники. Можливо, Сарасті й мав рацію: щось із цього справді важливо.

Однак я все одно не розумію, що воно означає.

— Бідолашний, — сказала Челсі, коли ми розлучалися. — Іноді мені здається, що тобі ніколи не буває самотньо.

Тоді я був немало здивований, що її голос звучав так сумно.

А зараз я понад усе хотів, аби вона мала рацію.

Знаю, ця оповідь не була гладенькою. Мені довелося розділити історію на окремі фрагменти й нанизувати їх на лінію смерті тривалістю в десятиріччя. Тепер я проживаю одну годину з кожних десяти тисяч. На жаль, цього не можна уникнути. Якби ж тільки я міг проспати всю дорогу додому й не зазнавати агонії цих короткочасних воскресінь!

Якби ж тільки можна було спробувати не помирати уві сні. Але живі тіла мерехтять від радіоізотопів, накопичених за все життя. Блискучі маленькі уламки псують клітинні механізми на молекулярному рівні. Зазвичай це не проблема. Живі клітини виправляють шкоду, щойно вона трапляється. От тільки мої немертві клітини накопичували ці збої протягом тривалого часу, а дорога додому триває значно довше, ніж сюди: я лежу в стазисі та іржавію. Тож бортові системи інколи будять мене, щоб дати тілу змогу зібрати себе докупи.

Іноді техніка розмовляє зі мною, повідомляє про стан системи й передає розмови із Землі. Але здебільшого вона лишає мене наодинці з моїми думками й механізмом, що цокає на місці лівої півкулі мозку. Тож я розмовляю сам із собою, жива півкуля надиктовує історію штучній; короткі яскраві миті свідомості; довгі роки забуття й розкладу між ними. Може, вся ця ідея марна із самого початку. Може, ніхто навіть не почує моєї історії…

Байдуже. Займаюся я саме цим.

І ось маєш: мемуари, надиктовані м’ясом машині. Історія, розказана самому собі, адже більше ніхто не виявляє до неї зацікавлення.

Кожен може розповісти таку, якщо у нього є бодай половина мозку.

Сьогодні я отримав від тата листа. Як зазначено, до запитання. Мабуть, тато так пожартував, зважаючи на те, що він не знає моєї адреси. Він просто кинув своє повідомлення в ефір навсібіч, сподіваючись, що воно потрапить до мене, хоч би де я був.

Минуло майже чотирнадцять років. Тут втрачаєш лік часу.

Гелен померла. Вочевидь, у Раю трапився якийсь збій. Чи саботаж. Можливо, реалісти таки знищили його. Однак сумніваюся. На татову думку, відповідальність несе хтось інший. Він не вдавався в деталі. Мабуть, сам їх не знав. Він стривожено говорив, що вдома наростає неспокій. Ймовірно, до когось просочилися мої повідомлення про «Роршах». А може, люди зробили очевидні висновки, коли перестали надходити наші повідомлення. Вони не знають, як закінчилася наша історія. Певно, ця невідомість доводить їх до сказу.

Але у мене виникло враження, що було щось іще. Щось, про що тато не наважився говорити вголос. Або я сам собі це науявляв. Здається, його трохи непокоїла новина, що знову росте рівень народжуваності, хоча це мало б викликати радість після поколінь його спаду. Якби моя «китайська кімната» досі була в робочому стані, я б зрозумів, зміг би проаналізувати все до коми. Але Сарасті розбив мої прилади, тож вони ледь-ледь функціонували. Тепер я сліпий, як звичайна людина. У мене тільки непевність і підозри, а також тваринний жах, що хоч мої найкращі інструменти і не працюють, я все зрозумів правильно.