— Додаткові ресурси задіяно, — спокійно повідомив Капітан.

— Капітане! Сарасті знепритомнів! — я відштовхнувся від найближчої драбини, врізався в піхотинця й полетів уперед, за вампіром. — Бейтс не… Що мені робити?

— Навігацію вимкнено. Аферентні модулі по правому борту вимкнено.

Я зрозумів, що він розмовляє не зі мною. Може, це взагалі не Капітан. Тільки звичайний рефлекс: діалогове дерево, що поширює загальну інформацію. Може, «Тезея» вже лоботомували, а розмовляє лише стовбур його мозку.

Знову темрява. Миготіння вогнів.

Якщо Капітан загинув, нам кінець.

Я підштовхнув Сарасті вперед. Сирена продовжувала завивати. До барабана лишалося двадцять метрів. Біомедичний відсік був по той бік зачиненого люка. Я пам’ятаю, що раніше він був відчинений. Хтось зачинив його протягом останніх кількох хвилин. На щастя, на дверях «Тезея» не було замків.

Хіба що Банда забарикадувала його, перш ніж захопила місток…

— Люди, пристебніться! Ми забираємося звідси!

Хто в біса?..

Відкритий канал зв’язку з містком. Там кричала Сьюзан Джеймс. Чи хтось інший. Я не міг визначити, кому належить голос…

Десять метрів до барабана. «Тезей» знову смикнувся й сповільнив обертання, стабілізувався.

— Хто-небудь, запустіть цей клятий реактор! У мене тут тільки струменеве кермо!

— Сьюзан? Саша? — Я був біля люка. — Хто там?

Я протиснувся повз Сарасті і простягнув руку, щоб відчинити вхід.

Жодної відповіді.

З КонСенсусу також.

Я почув приглушене гудіння позаду, побачив моторошний рух тіней на переділці — але на мить пізніше, ніж було потрібно. Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як один з піхотинців піднімає над головою Сарасті шипастий вигнутий, як ятаган, відросток з голкою на кінці.

Повернувся вчасно, щоб побачити, як робот устромляє її в голову вампіра.

Я закляк. Металевий хоботок висунувся, темний і липкий. Латеральні максилопеди взялися підгризати основу черепа Сарасті. Тепер його понівечене тіло вже не смикалося; воно тільки тремтіло — лантух м’язів і рухових нервів, забитих статичними перешкодами.

Бейтс.

Її повстання тривало. Ні, їхнє повстання — Бейтс і Банди. Я ж знав. Я уявляв це. Я передбачав його.

А він мені не повірив.

Світло знову вимкнулося. Сирени змовкли. КонСенсус стиснувся до миготливої іконки на переділці й погас; останньої миті я щось там побачив, але відмовився це сприймати. Мені перехопило подих: я відчував, як крізь пітьму рухаються кістляві почвари. Щось спалахувало далеко попереду — яскраве стакато вогнів у безодні. Я побачив неймовірні силуети кутів і дуг, почув гудіння і тріск коротких замикань. Зовсім поруч зіштовхувалися невидимі металеві об’єкти.

Гофрований люк, що вів на барабан, прочинився. Коли я озирнувся, мені у вічі вдарив несподіваний промінь різкого хімічного світла й осяяв механічні лави позаду: роботи водночас від’єдналися від стін і рушили у вільне плавання. Їхні суглоби клацнули в унісон, наче то шикувалося військо.

— Кітон! — гукнула Бейтс, пропливаючи крізь люк. — З тобою все гаразд?

Хімічне світло лилося з ліхтарика на її лобі. Вона спрямувала його на хребет, що здавався контрастною мозаїкою блідих поверхонь і різких рухомих тіней. Світло впало на піхотинця, який вбив Сарасті: той відлетів у глибину хребта, а тоді враз загадково завмер. Промінь торкнувся тіла Сарасті, що повільно оберталося навколо своєї вісі. Сферичні багряні намистинки спадали з його голови, наче краплі води з дірявого вентиля. Вони розходилися широким вигнутим хвостом, підсвічені ліхтариком Бейтс: спіраль темних рубінових сонць.

Я відсахнувся.

— Ти…

Вона відштовхнула мене вбік.

— Відійди від люка, якщо не маєш наміру проходити всередину. — Її погляд зосередився на вишикуваних роботах. — Лінія оптичного прицілу.

Вервечки скляних очей витріщалися на нас із проходу, час від часу зникаючи в тіні.

— Ти вбила Сарасті!

— Ні.

— Але…

— Кітоне, а хто, по-твоєму, відключив робота? Сучий син вийшов з-під контролю. Я ледь змогла змусити його запустити самознищення. — Її погляд ненадовго став глибокофокусним; уздовж хребта всі живі роботи пішли в хитромудрий бойовий танок — їх було ледь помітно у світлі рухомого конуса її ліхтарика.

— Отак краще, — мовила Бейтс. — Так вони залишаться в строю. Якщо, звісно, нас не вдарить щось значно сильніше.

— А що нас б’є?

— Блискавки. Електромагнітні імпульси. — Роботи ковзнули до фабрики й шатлів і зайняли стратегічні позиції вздовж тунелю. — «Роршах» накопичив неймовірний заряд, і стріляє щоразу, коли повз нас проходить один зі скіммерів.

— Що, на такій відстані? Я думав, що ми… запуск двигуна….

— Нас відправили в хибному напрямку. Ми падаємо.

Троє піхотинців пропливли так близько, що можна було торкнутися рукою. Вони націлилися на відкритий люк барабана.

— Вона казала, що намагалася втекти… — пригадав я.

— Вона облажалася.

— Не настільки ж. Вона не могла. — Ми всі вчилися ручному керуванню. Про всяк випадок.

— Не Банда, — уточнила Бейтс.

— Але…

— Думаю, зараз там хтось новенький. Купка субмодулів сплелися докупи і якось прокинулися. Я не знаю. Але хай би хто там зараз командував, він, мабуть, просто запанікував.

Звідусіль — уривчасте миготіння. Лампи на хребті блимнули й загорілися рівним світлом, але тьмяно, навіть вполовину не так яскраво, як раніше.

«Тезей» викашляв статичні перешкоди й промовив:

— КонСенсус офлайн. Реак…

Голос замовк.

«КонСенсус», — пригадалося мені, коли Бейтс повернулася, щоб рушити вгору.

— Я дещо бачив, — сказав я. — Перш ніж КонСенсус вимкнувся.

— Ага.

— Це було…

Вона зупинилася біля люка.

— Саме так.

Я бачив шифраторів. Сотні. Вони летіли крізь порожнечу, широко розкинувши свої мацаки.

Принаймні, частину мацаків.

— Вони несли…

Бейтс кивнула.

— Зброю, — її погляд на мить зосередився на недоступній зору далечині.

— Перша хвиля націлилася на ніс. Оглядовий блістер і передній шлюз, здається. Друга хвиля — на палубу. — Вона похитала головою. — Я б зробила навпаки.

— Далеко?

— Чи далеко? — слабко всміхнулася Бейтс. — Вони вже на борту, Сірі. Ми б’ємося.

— Що мені робити? Що я маю робити?

Вона глянула повз мене, і її очі розширилися. Вона відкрила рота.

Позаду рука поплескала мене по плечу й розвернула.

Сарасті. Його очі дивилися з розколотого, наче кавун, черепа. Краплі загуслої крові приклеїлися до волосся й шкіри, наче набряклі кліщі.

— Іди з ним, — сказала Бейтс.

Сарасті буркнув і клацнув. Слів не було.

— Що… — почав було я.

— Зараз. Це наказ, — Бейтс знову повернулася до люка. — Ми прикриємо тебе.

До шатла.

— І ти також.

— Ні.

— Чому? Ти ж сама казала, що без тебе вони воюють краще! То навіщо ж?..

— Не можна лишати собі шлях для відступу, Кітоне. Це знищує мотивацію. — Вона подарувала мені легеньку, сумну усмішку. — Вони вже пробилися. Іди.

Вона зникла, і навздогін їй завили сирени. Далеко у носовому відсіку корабля було чути, як з брязкотом зачиняються аварійні переділки.

Немертвий труп Сарасті щось булькнув і штовхнув мене вниз по хребту. Ще чотири піхотинці легко пропливли повз і зайняли позиції за нами. Я озирнувся через плече й помітив, як вампір знімає зі стіни планшет. Але, звісно, то був не Сарасті, а Капітан — точніше, те, що лишилося від Капітана в ході битви, — і він використав для своїх потреб периферійний пристрій. Оптичний порт стирчав з потилиці Сарасті — там, де раніше вставлявся кабель. Я пригадав, як ворушилися жвали робота.

Позаду нас гуркотіли постріли і рикошети.

Доки ми просувалися вперед, труп щось набирав однією рукою на планшеті. Я подумав, чому б йому просто не заговорити зі мною, а тоді кинув погляд на шип, вбитий у мозок вампіра: вочевидь, мовленнєві центри Сарасті пошматовано.

— Навіщо ти його вбив? — запитав я.