Думаю, він попереджає, щоб я не поспішав повертатися.

А ще він сказав, що любить мене. Сказав, що сумує за Гелен і що вона дуже шкодувала про щось, скоєне ще до мого народження, — якась примха чи недогляд, що спровокували проблеми розвитку. Він затинався. Не знаю, про що саме він говорив. Якою ж владою мав тепер володіти батько, щоб отримати дозвіл на таку трансляцію, — і витратити її здебільшого на почуття.

О Боже, як же я ціную її! Я ціную кожне слово.

Я падаю по нескінченній марній параболі, скоряючись лише силі інерції та гравітації. «Харібді» не вдалося вийти на потік антиматерії; «Ікар» або збився з курсу, або взагалі вимкнувся. Мабуть, можна було б вийти на зв’язок і запитати, але я не поспішаю. Мені ще довго летіти. Минуть роки, перш ніж я залишу позаду комети.

Окрім того, не певен, що хочу, аби хтось знав, де саме я перебуваю.

«Харібда» не переймається ухильними маневрами. У цьому не було б сенсу, навіть якби лишалося багато зайвого палива чи якби ворог зачаївся десь поблизу. Неначе він не знає, де Земля.

Але я майже впевнений, що шифратори розлетілися на шмаття разом з моїми одноплеменцями. Вони добре грали, чесно це визнаю. Або їм просто щастило. Випадковий глюк змусив піхотинця Бейтс вистрелити у беззбройного шифратора; кілька тижнів по тому П’ятірня і Кулак скористалися його тілом, щоб врятуватися втечею. Електрика й магнітне поле порушили випадковий набір нейронів у голові Сьюзан, а невдовзі там виникає зовсім нова особистість, що захоплює контроль над кораблем і відправляє «Тезея» в палкі обійми «Роршаха». Безглузда, сліпа випадковість. Може, саме так усе й було.

Проте я так не вважаю. Надто вже багато щасливих збігів. Гадаю, «Роршах» сам кував свій талан, підсадивши й виростивши у нас під носом надійно сховану особистість — тільки незначне підвищення рівня окситоцину видавало зміну — під усіма метастазами й пухлинами в голові Сьюзан. Підозрюю, він усе розрахував наперед і визначив, як можна використати підсадну качку; гадаю, він пожертвував маленькою частинкою себе заради перемоги й замаскував це під випадковість. Може й сліпа, але не удача. Далекоглядність. Чудові, виважені ходи.

Звісно, більшість з нас так і не дізналися правил гри. Насправді ми в ній були тільки пішаками. Сарасті і Капітан — хай би який гібридний інтелект вони разом утворювали — ось хто був справжніми гравцями. Озираючись назад, я можу простежити й кілька їхніх ходів. Я бачу, як «Тезей» дослухається до перестукування шифраторів у клітках, чую, як він посилює звук у каналі Банди, щоб Сьюзан почула його і вважала це відкриття своїм. Якщо я добре постараюся, то роздивлюся, як «Тезей» приносить нас у жертву, навмисне провокуючи «Роршах» на удар у відповідь фінальним маневром наближення. Сарасті завжди захоплювався даними, особливо такими, що мають тактичне значення. А як можна краще оцінити ворога, ніж побачивши його в бою?

Звісно, нам вони ніколи нічого не розповідали. Так було спокійніше. Нам не подобалося виконувати накази машин. Хоча й накази, отримані від вампіра, ми виконували без усякого захвату.

А тепер гра скінчилася. На спаленій дошці стоїть єдиний пішак — і в нього людське обличчя. Якщо шифратори дотримуються правил, які розробили для них кілька поколінь адептів теорії ігор, то вони не повернуться. А якщо й повернуться, підозрюю, це вже не матиме жодного значення.

Тому що до того часу не лишиться причин для конфлікту.

Під час короткочасних пробуджень я слухаю радіо. Минули покоління, відколи ми поховали добу радіо під оптоволокном і спрямованими променями, але ми так ніколи й не припинили посилати в небеса електромагнітні хвилі. Земля, Марс і Місяць мільйонами голосів ведуть міжпланетарний полілог. Кожен корабель, що мчить крізь безодню, посилає сигнали у всіх напрямках. О’Ніли й астероїди не припинили співати. Якби вони змовкли, може, Світляки нас би ніколи й не знайшли.

Пісні, які я чую, з часом змінюються — швидкісний політ у забуття. Тепер сигнали здебільшого складаються з навігаційних даних і телеметрії. Інколи прориваються звуки живих, сповнених напруги, голосів, — найчастіше це крик на межі відчайдушної паніки: галас переслідування, корабель, що стрибає в далекий космос, інші кораблі, що вперто переслідують його. Втікачам ніколи не вдавалося зайти так далеко, перш ніж їхній сигнал уривався.

Не пам’ятаю, коли востаннє чув музику, але часом зринає щось схоже, моторошне й різноголосе, сповнене знайомих уривчастих клацань. Стовбуру мого мозку таке не до вподоби — він лякається до смерті.

Пригадую, як ціле покоління відмовилося від реального світу заради саморобного Посмертя. І ще пригадую, як хтось казав, що вампіри не потрапляють на небеса — вони бачать пікселі. Часом я замислююся, як би почувався я сам, якби мене вирвали з могильного спокою, щоб працювати на втіху тупуватих створінь, які колись були тільки джерелом білка. Як би я почувався, якби мою слабкість використовували як уздечку, позбавивши законного місця у світі.

А потім запитую себе: як воно — нічого не відчувати? Бути надзвичайно раціональним хижаком, навколо якого м’ясо спокійно вкладається спати…

Я не сумую за Юккою Сарасті. Бог свідок, я намагаюся, щоразу, як приходжу до тями. Він урятував мені життя. Зробив мене людиною. Я завжди буду вдячним йому за це, доки живу; і так само доки живу, завжди ненавидітиму його з тієї самої причини. Якимось дивним сюрреалістичним чином у мене було більше спільного із Сарасті, ніж з будь-якою людиною.

Однак я не можу тужити. Він був хижаком, а я здобиччю, і протиприродно вівці оплакувати вовка. І хоча він помер за наші гріхи, я не можу сумувати за Юккою Сарасті.

Проте я можу йому поспівчувати. Ну ось, нарешті я можу поспівчувати і Сарасті, і всьому його вимерлому виду. Тому що не ми, люди, мали успадкувати Землю. Це судилося вампірам. Очевидно, якоюсь мірою вони були розумними, але їхній напівбезтямний сон виглядав рудиментом на тлі нашого власного егоцентризму. Вони вже позбувалися його. То був тільки етап. Вони рухалися вперед.

Штука в тому, що люди можуть дивитися на хрести і не корчитися в судомах. Ось тобі еволюція: одна дурна зчеплена мутація — і весь порядок речей розпадається, інтелект і самосвідомість на півмільйона років застрягли в контрпродуктивній системі. Здається, я знаю, що зараз відбувається на Землі. Хтось би міг назвати це геноцидом, але насправді все геть інакше. Ми самі в усьому винні. Не можна звинувачувати хижаків у тому, що вони хижаки. Зрештою, ми ж самі їх воскресили. То чому б їм тепер не вимагати того, що їм належить за правом первородства?

Не геноцид. Просто виправлення давньої помилки.

Я намагався знайти у цьому якусь втіху. Не надто вдало. Іноді здається, що все моє життя — це лише боротьба за право віднайти і возз’єднатися з тим, що зникло, коли мої батьки вбили свого єдиного сина. Там, в Оорті, я нарешті переміг у цьому бою. Завдяки вампіру, кораблю почвар й інопланетній орді я знову став людиною. Можливо, останньою людиною. А до часу, коли дістануся додому, я, можливо, лишуся останньою свідомою істотою у всесвіті.

Якщо бодай це буде мені до снаги. Бо я не знаю, чи існує взагалі такий звір, як «надійний оповідач». А Каннінґем казав, що зомбі вміють дуже вправно прикидатися.

Тож, так чи інакше, а я нічого не можу тобі розповісти.

Тепер тобі самому доведеться уявити, що ти — Сірі Кітон.

«Сліпобачення» — моя перша вилазка романних масштабів у глибокий космос — галузь, в якій я, мушу зізнатися, маю доволі обмежену освіту. У цьому моя книжка недалеко відійшла від ранніх романів: і хоча мої знання в питаннях глибоководної екології також доволі обмежені, більшість з вас знає про неї ще менше. Докторська ступінь з морської біології, принаймні, дозволила мені якось виплисти в трилогії про рифтерів. Натомість «Сліпобачення» прокладає свій курс крізь зовсім інший тип невагомості, тож потреба в надійному провідникові тільки зросла. Отже, передовсім я висловлюю подяку професорові Джеймі Метьюзу з Університету Британської Колумбії — астрономові, любителю вечірок і надзвичайно важливому фільтру для всіх ідей, якими я його закидав. Хочу також подякувати Дональду Сіммонсу, авіаінженеру й приємному співтрапезнику, який переглядав усі технічні характеристики «Тезея» (особливо те, що стосувалося двигуна й барабана), а також трохи просвітив мене щодо радіації і способів захисту від неї. Вони обидва терпляче виловлювали мої найганебніші хиби. (Не кажу, що в книжці їх зовсім не лишилося, але це вже через мою недбалість, а не їхню. Або тому, що їх вимагав сюжет.)