Я кліпнув.

— Але як міг би я… Тобто…

— Ти що, подумав, що на «Тезеї» завелися привиди? Що шифратори телепатично спілкуються з тобою? Те, що ти робиш, важливо, Кітоне. Тобі сказали, що ти тільки стенографіст, у тебе вдовбали стільки шарів абсолютного невтручання, але тобі все одно довелося взяти ініціативу в свої руки, так? Довелося самостійно обмірковувати проблему. Єдине, чого ти не зміг, — це визнати усвідомлене. — Каннінґем похитав головою. — Сірі Кітоне. Поглянь, що вони з тобою зробили.

Він торкнувся свого обличчя.

— Поглянь, що вони зробили з усіма нами, — прошепотів він.

Я побачив Банду, яка кружляла посеред темної оглядової сфери. Коли я зазирнув туди, вона гойднулася вбік, щоб дати мені місце, і пристебнулася до стіни.

— Сьюзан? — запитав я. Я й справді не міг більше їх розрізнити.

— Я покличу її, — сказала Мішель.

— Ні, все гаразд. Я хотів би поговорити…

Але Мішель уже зникла. Розпливчаста постать хитнулася переді мною і сказала:

— Зараз їй хотілося б побути наодинці.

Я кивнув.

— А ти?

Джеймс знизала плечима.

— Я не проти поговорити. Хоча й здивована, що ти досі готуєш свої звіти після…

— Я… Зовсім ні. Це не для Землі.

Я роззирнувся. Не було на що дивитися. Потьмарюючи краєвид сірою плівкою, сферу ізсередини вистилала сітка Фарадея. Посеред неба чорною пухлиною нависав Бен. Я міг розгледіти з дюжину потьмянілих інверсійних слідів на тлі нечітких хмарних смуг, темно-червоних, аж чорних. Сонце моргнуло за плечем Джеймс — яскрава цятка, що розсіюється на численні веселки, варто лише повернути голову. Ось, власне, і все. Світло зірок не проникало крізь сітку, як і відблиски більших, темніших часток аккреційного пояса. А мільярди бляклих плямок широконосих механізмів і зовсім зникли.

Когось це може заспокоювати, подумалося мені.

— Гидкий краєвид, — зауважив я.

«Тезей» міг легко спроектувати чіткіше зображення на купол, і воно було б реальнішим від реального.

— Мішель подобається, — сказала Джеймс. — Почуття, які він викликає. А Дробарю подобаються дифракційні ефекти та інтерференційні візерунки.

Якийсь час, огорнуті тьмяним світлом, що сочилося з хребта, ми вдивлялися в порожнечу. На цьому тлі проступав нечіткий профіль Джеймс.

— Ти мене підставила, — зрештою сказав я.

Вона поглянула на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви ж обговорювали це все за моєю спиною, правда? Усі ви. Але не ввели мене в курс справи, доки я не пройшов… — як там вона казала? — попередньої підготовки. Усе було сплановано, щоб вивести мене з рівноваги. А потім Сарасті ні сіло ні впало накинувся на мене і…

— Ми не знали цього, доки не увімкнувся сигнал тривоги.

— Сигнал?

— Коли він змінив газову суміш. Ти ж мав почути її. Хіба ти не тому там опинився?

— Він викликав мене до свого намету. І наказав дивитися.

Вона похмуро глянула на мене.

— Ти не намагався спинити його?

Я не міг відбитися від звинувачень у її голосі.

— Я просто… спостерігав, — слабко відказав я.

— Я думала, що ти намагався спинити його, щоб… — вона похитала головою. — Думала, тому він на тебе накинувся.

— Хочеш сказати, що це не було підлаштовано? Що ти не брала в цьому участі?

Я не вірив їй. Але знав, що Джеймс не бреше.

— Я подумала, що ти намагався захистити їх, — Джеймс тихо, сумно засміялася з власної помилки й відвела погляд. — Я мала б здогадатися.

Мала. Вона мала б знати, що виконувати накази — це одна справа; а ось стати на чийсь бік означає не досягти нічого, окрім як поставити під сумнів мою об’єктивність.

І я вже мав би до цього звикнути.

Я вів далі:

— То був такий собі показовий урок. Тренування. Неможливо піддавати тортурам позбавлену свідомості істоту і… я чув тебе, Сьюзан. Це не було новиною для тебе. Це ні для кого не було новиною, окрім мене, і…

І ти приховала це від мене. Ви всі приховали. Ти, вся твоя банда, і Аманда теж. Ви перешіптувалися про це цілими днями і ретельно приховували все від мене.

Як же я це проґавив? Ну як?

— Юкка наказав не обговорювати з тобою цього питання, — зізналася Сьюзан.

— Але чому? Я тут саме заради цього!

— Він сказав, що ти… чинитимеш опір. Якщо обрати неправильний метод.

— Метод… Сьюзан, та він напав на мене! Ти ж бачила, що він…

— Ми не знали, що він наважиться на таке. Ніхто з нас не знав.

— І навіщо він це зробив? Щоб виграти суперечку?

— Він каже, що саме тому.

— І ти йому віриш?

— Можливо. — Вона знизала плечима. — Хто знає? Він же вампір. Він… загадковий.

— Але його особова справа… Він же ніколи раніше не вдавався до відвертого насильства…

Вона похитала головою.

— А навіщо б йому це робити? Йому не потрібно ні в чому переконувати нас, решту. Ми й так мусимо беззастережно виконувати його накази.

— Я також, — нагадав я їй.

— Він не тебе намагався переконати, Сірі.

Он як.

Зрештою, я ж тільки провідник. Сарасті влаштував виставу не для мене, я був лише засобом, і…

…і він готувався до другого раунду. Але навіщо вдаватися до таких крайнощів, якщо Земля ніяк не могла вплинути на наші дії? Сарасті не вірив, що гра закінчиться тут. Він сподівався, що у світлі його бачення Земля зможе вжити певних заходів.

— Але яка тепер різниця? — вголос подумав я.

Вона поглянула на мене.

— Навіть якщо він має рацію, що це змінює? Як ось це… — я підняв підлатану руку — щось змінює? Шифратори розумні, байдуже, є у них свідомість чи ні. Вони в будь-якому разі становлять потенційну загрозу. Ми досі не знаємо про них нічого певного. Тож яка різниця? Навіщо він зробив це зі мною? Яке це має значення?

Сьюзан повернулася до Великого Бена й промовчала.

З її обличчя до мене звернулася Саша.

— Велике значення, — відповіла вона. — Бо це означає, що ми напали на них ще до відльоту «Тезея». Навіть до Вогнепаду.

— Ми напали на…

— Ти досі не розумієш, так? Не розумієш, — Саша тихенько пирхнула. — Бляха, це ж найкумедніша річ, яку я чула у своєму короткому житті.

Вона нахилилася вперед. Її очі палали.

— Уяви, що ти шифратор і вперше натрапляєш на людський радіосигнал.

Погляд Саші став майже хижим. Я стримав бажання відсахнутися.

— Це має бути легко для тебе, Кітоне. Найпростіший викрутас, до якого ти вдавався. Хіба ж ти не користувацький інтерфейс, не «китайська кімната»? Хіба тобі не потрібно зазирати всередину, не потрібно влазити в чиюсь шкуру, бо ти розгадуєш кожного, спираючись на його грані?

Вона дивилася на темне тління диску Бена.

— Ось воно, побачення твоєї мрії. Ціла раса, в якої немає нічого, крім граней. Немає середини, куди б доводилося зазирати. Усі правила заздалегідь відомі. Тож до роботи, Сірі Кітоне. Дай нам привід пишатися тобою.

У голосі Саші не було ні глуму, ні зневаги. І гніву не було — ні в її голосі, ні в очах.

Тільки благання. І сльози.

— Уяви, що ти шифратор, — прошепотіла вона. Сльозинки кружляли навколо її обличчя, наче крихітні намистинки.

Уяви, що ти шифратор.

Уяви, що маєш розум, але не маєш розуміння, маєш завдання, але не маєш свідомості. Твої мікросхеми дзеленчать від розумних, гнучких і навіть технологічних стратегій виживання й самозбереження — але немає жодної системи, яка б наглядала за ними. Ти можеш думати про будь-що, але нічого не усвідомлюєш.

Не можеш уявити такої істоти, так? Здається, навіть поняття «істота» тут використовувати недоречно, хоча в глобальному сенсі ти й сам не розумієш чому.

Спробуй.

Уяви, що ти натрапляєш на сигнал. Він структурований і насичений інформацією. Відповідає всім критеріям розумного повідомлення. Еволюція й досвід пропонують безліч шляхів і точок розгалуження блок-схеми для поводження з такими вхідними даними. Іноді ці сигнали надсилають одноплеменці, що діляться корисною інформацією, чиї життя ти захищатимеш згідно з правилами родинного відбору. Часом вони йдуть від конкурентів, хижаків або інших ворожих організмів, яких потрібно уникати чи знищувати. У такому разі інформація може становити тактичну цінність. Певні сигнали можуть надходити також від істот, які хоч і не є родичами, але здатні стати союзниками чи симбіонтами у досягненні взаємовигідних цілей. Ти можеш дати адекватну відповідь на такі й багато інших сигналів. Ти розшифровуєш сигнал — і бентежишся: