Це було ще однією проблемою, якою я перестав перейматися.

Тим часом гіпс на моїй руці розійшовся, наче розірваний молюск. Я ледь підкрутив світло, лише щоб оцінити роботу; моя залатана долоня чухалася й полискувала у пітьмі. Від зап’ястка тягнулася надто довга і надто глибока лінія долі. Потім я повернувся до порожнечі і до похмурої, непереконливої ілюзії безпеки.

Сарасті хотів, щоб я повірив. Чомусь він вважав, що мені в цьому допоможуть моє каліцтво і приниження. Він гадав, що зламаний і упосліджений, я перетворюся на порожню посудину, яку він зможе заповнити чим заманеться. Хіба ж не в цьому полягала класична техніка промивання мізків? Розчавити свою жертву, а тоді склеїти її докупи згідно з обраними тобою кресленнями і технічними характеристиками? Може, він сподівався, що в мені розвинеться щось на кшталт стокгольмського синдрому, або ж дотримувався якогось свого, незбагненного для звичайнісінького м’яса, плану.

Або він просто збожеволів.

Він зламав мене. А тоді навів власні аргументи. Я пройшов по його сліду з хлібних крихт через КонСенсус і через «Тезей». І тепер, усього за дев’ять днів до випускного, напевно знав лише одне: Сарасті помилявся. Авжеж, помилявся. Я досі не знав, у чому саме, але не було жодних сумнівів. Вампір помилявся.

З якоїсь незбагненної причини це стало єдиною проблемою, якою я переймався.

У хребті — нікого. Тільки Каннінґем бовванів у біомедичному відсіку. Він згорбився над оцифрованими зрізами, вдаючи, що марнує час. Я висів над ним, хапаючись залатаною рукою за горішню сходинку найближчої драбини. Разом з барабаном я повільно кружляв, виписуючи невеликі кола. Навіть згори я бачив напругу в плечах біолога: система застрягла в режимі очікування, довгими годинами гниючи зсередини, доки доля наближається до неї з усім часом світу.

Він підвів голову.

— О, живий.

Я здолав бажання відступити. Заради бога, це ж просто розмова. Спілкування двох людей. Зазвичай люди дають раду балаканині й без твоїх інструментів. Ти зможеш це зробити. Ти впораєшся.

Ну ж бо, спробуй.

Із зусиллям переставляючи ноги, я спускався сходинками, і щомиті на мене сильніше й сильніше тиснув тягар страху. Крізь імлу в очах я спробував прочитати Каннінґему топологію. Може, мені вдалося побачити лише фасад, заглибившись на кілька мікронів. Можливо, він зрадів би будь-кому, хто відволік би його, навіть якщо сам він у цьому й не зізнається.

Або мені просто все це привиділося.

— Як життя? — запитав він, коли я спустився на палубу.

Я знизав плечима.

— Бачу, рука вже загоїлася.

— Не завдяки тобі.

Я справді намагався не дозволити цим словам злетіти зі своїх вуст. Справді.

Каннінґем запалив цигарку.

— Ну, взагалі-то, саме я підлатав тебе.

— А ще ти сидів там і дивився, доки він розривав мене на шмаття.

— Мене там навіть не було, — а за мить додав: — Але, можливо, ти й маєш рацію. Я в будь-якому разі відсидівся б. Я чув, Аманда з Бандою спробували втрутитися й захистити тебе. Від цього нікому не стало краще.

— Тож ти б навіть і не спробував.

— А ти б спробував, якби опинився на моєму місці? Вийшов би беззбройним супроти вампіра?

Я промовчав. Каннінґем довго дивився на мене, пахкаючи цигаркою.

— Тобі добряче дісталося, так? — зрештою запитав він.

— Ти помиляєшся, — відповів я.

— Невже?

— Я не маніпулюю людьми.

— Гм… — схоже, він замислився. — А яке б слово ти вжив?

— Я спостерігаю.

— Ти справді цим займаєшся. Можна навіть сказати, стежиш.

— Я… Я читаю мову тіла.

Сподіваюся, він говорив саме про це.

— Це тільки питання інтенсивності, і ти сам про це добре знаєш. Навіть у натовпі сподіваєшся на певний ступінь приватності. Люди не готові до того, що їхні думки читають по кожному сіпанню очного яблука. — Він тицьнув у повітря цигаркою. — А ти! Ти ж шахрай. Показуєш кожному з нас різне обличчя, і я ладен битися об заклад, жодне з них не є справжнім. А справжній ти, якщо такий взагалі існує, лишається невидимим…

Щось стиснулося у мене під діафрагмою.

— А хто не шахрай? Хто не намагається вписатися, хто не хоче добре ладнати з людьми навколо? У цьому немає нічого злочинного. Заради бога, я синтезист! Я ніколи не маніпулюю змінними.

— Бачиш, у цьому й проблема. Ти маніпулюєш не змінними.

Між нами заклубочився дим.

— Але, підозрюю, ти й сам не можеш цього зрозуміти. — Він підвівся й махнув рукою. Біля нього відкрилося вікно КонСенсуса. — Це не твоя провина. Не можна звинувачувати когось за те, як вони запрограмовані.

— Блядь, відчепися вже від мене, — гаркнув я.

Його мертвотне обличчя залишалося безпристрасним.

Ці слова також зірвалися з мого язика, перш ніж я встиг його прикусити. А потім розлилася повінь:

— Чорт, ви так з ним носитеся, з цим своїм співчуттям. Може, я й ошуканець, але більшість людей ладні заприсягтися, що я зазирнув їм просто в душу. І не потрібно мені це ваше лайно — відчувати мотиви, щоб їх розуміти. Навіть краще, коли ти не можеш цього. Так легше лишатися…

— Неупередженим? — Каннінґем слабко усміхнувся.

— Може, ваше співчуття — лише заспокійлива брехня, ти про це не думав? Може, ви гадаєте, що знаєте, як почувається інша людина, але насправді знаєте лише, як почуваєтеся ви самі. Може, ви ще гірші за мене. Або ми всі просто вгадуємо. Може, єдина різниця полягає в тому, що я не брешу самому собі.

— Вони виглядають так, як ти й уявляв? — запитав він.

— Що? Про що ти взагалі?

— Шифратори. Багатосуглобисті мацаки, що ростуть з центрального вузла. Здається, дуже схоже.

Він нишпорив архівами Шпінделя.

— Я… Насправді ні, — відказав я. — Щупальці в житті гнучкіші. Сегментованіші. І насправді я ніколи не міг як слід розгледіти їхнього тулуба. А як це взагалі пов’язано з…

— А однак доволі близько, еге ж? Такий самий розмір, така сама будова тіла.

— То й що?

— Чому ти не доповів про це?

— Я доповів. Ісаак сказав, що це просто ТМС[98]. Від «Роршаха».

— Ти бачив їх і до «Роршаха». Або принаймні, — продовжив він, — ти побачив дещо, і це налякало тебе й змусило скинути маскування. Ще коли ти шпигував за Полом і Мішель.

Мій гнів випарувався, наче вранішній туман.

— Вони… вони знали?

— Думаю, тільки Ісаак. І він розповів про це лише журналам. Підозрюю, він не хотів втручатися у твої протоколи невтручання. Хоча готовий закластися, більше ти їх удвох не бачив, правда?

Я промовчав.

— Ти вважав, що офіційний спостерігач позбавлений нагляду? — невдовзі запитав Каннінґем.

— Ні, — тихо відповів я. — Думаю, ні.

Він кивнув.

— А відтоді ти їх бачив? Я кажу не про посередні магнітні галюцинації. Я про шифраторів. Чи були у тебе галюцинації після того, як ти побачив одного з них вживу, коли дізнався, як вони насправді виглядають?

Я замислився.

— Ні.

Він похитав головою, утвердившись у певній думці.

— А ти ще той фрукт, Кітоне. І це та людина, яка сама собі не бреше? Навіть зараз ти не знаєш всього того, про що тобі відомо.

— Про що ти взагалі говориш?

— Ти їх розкусив. Мабуть, з архітектури «Роршаха» — форма залежить від функції, так? Тобі якимось чином вдалося збагнути, як виглядають шифратори, ще до того, як хтось із нас їх побачив. Або, принаймні… — він затягнувся; його цигарка спалахнула, наче діод, — частина тебе збагнула. Якийсь набір підсвідомих модулів надривав заради тебе сраку. Але ж вони не можуть показати тобі результатів своєї праці, так? У тебе немає свідомого доступу на ці рівні. Тож одна звивина твого мозку намагається розказати щось іншій, як тільки може. Передає, так би мовити, записки під столом.

— Сліпобачення, — пробурмотів я. Ти просто відчуваєш, куди треба простягнути руку…

— Радше шизофренія. Хіба що ти бачив картинки, а не чув голоси. Ти бачив картинки. І все одно не зрозумів.