— Ти маєш перевірити мене, — сказав я. Мій голос був не настільки спокійним, як я сподівався.

— Визнання проблеми — це перший крок до її вирішення, — відповів Шпіндель. — Але не чекай від мене дива.

Він повернувся до Банди. Наразі тіло контролювала Джеймс. Умостившись в діагностичному кріслі, вона вивчала якийсь тестовий зразок, що миготів на кормовій переділці.

Я вхопився за край сходинки і спустився. Сила Коріоліса хитала мене з боку на бік, наче прапор на вітрі.

— Або в мене галюцинації, або на борту щось є.

— У тебе галюцинації.

— Я серйозно.

— Я також. Бери номерок і чекай на свою чергу.

Він не жартував. Коли я змусив себе заспокоїтися і зчитати його знаки, то зрозумів, що біолог навіть не здивувався.

— Підозрюю, ти добряче зголоднів після виснажливого лежання? — Шпіндель кивнув на кухню. — Перехопи чогось. Я займуся тобою за кілька хвилин.

Підкріпляючись, я змусив себе завершити останні нотатки, але ця робота зайняла тільки частину мого мозку; інша досі тремтіла, борсаючись у полоні інстинктивного вагання — чи то битися, чи то тікати. Тож я спробував відволіктися, підключившись до біомедичного відсіку.

— Воно було справжнім, — казала Джеймс. — Ми всі його бачили.

Ні. Це просто неможливо.

Шпіндель прочистив горло.

— Спробуй ось цей.

Канал показав мені, що бачила вона: маленький чорний трикутник на білому тлі. Наступної миті він розбився на дюжину ідентичних копій, а потім на дві. Трикутники, невпинно розмножуючись, кружляли в центрі екрана. Підвладні точній схемі геометричні фігури витанцьовували, наче на балу, і з вершини кожного зринали менші трикутники, фракталізуючись, обертаючись та перетворюючись на заплутану, нескінченну мозаїку…

«Альбом для замальовок», — збагнув я. Інтерактивна реконструкція візуального досвіду — і жодних слів. Система розпізнавання образів у мозку Сьюзан реагувала на те, що вона бачила — ні, їх було більше; ні, хибна орієнтація; так, воно, але більше, — а пристрій Шпінделя зчитував ці реакції просто з її мозку й виводив на дисплей в реальному часі. Це був величезний крок уперед порівняно з недоробленим рішенням під назвою «мова». Особливо вразливі люди могли б це назвати читанням думок.

Але це не зовсім так. Ішлося тільки про реакцію та кореляцію. Не потрібно бути телепатом, щоб перетворити один набір образів в інший. На щастя.

— Це воно! Воно! — вигукнула Сьюзан.

Трикутники канули у небуття. Тепер дисплей повнився переплетеними асиметричними пентаграмами, схожими на павутину з риб’ячої луски.

— І не кажи мені, що це випадкові перешкоди, — з тріумфом заявила вона.

— Ні, — сказав Шпіндель. — Це константа Клювера[77].

— Ко…

— Це галюцинація, Сьюз.

— Звісно. Але ж хтось запхав її у нашу голову, чи не так? І…

— Вона весь час була у твоїй голові. Була там з миті твого народження.

— Ні.

— Це артефакт глибинних структур мозку. Навіть сліпі від народження люди часом їх бачать.

— Ніхто з нас раніше їх не бачив. Ніколи.

— Вірю. Але у твоїх видіннях немає інформації. То не «Роршах» розмовляв, а просто… інтерференція. Як і все решта.

— Але воно було настільки яскравим! Не мерехтіння, помітне лише краєм ока, на яке ми всюди натикалися. І настільки щільним. Справжнішим за справжнє.

— Саме це і доводить, що його не існувало. Оскільки насправді ти його не бачила, роздільна здатність не обмежується нечіткою оптикою.

— Он як, — сказала Джеймс і тихо додала: — Лайно.

— Ага. Ну вибач, — а тоді: — Приходь будь-коли, як будеш готова.

Я підвів погляд: Шпіндель махнув мені рукою. Джеймс підвелася з крісла, Мішель сумовито обійняла його, а Саша з буркотінням пройшла повз мене до їхнього намету.

Доки я підходив до Шпінделя, біолог уже розклав крісло, надавши йому форми кушетки.

— Лягай.

Я так і зробив.

— Я говорив не про «Роршах». Я казав про тут. Я дещо бачив просто зараз. Коли прокинувся.

— Підніми ліву руку, — сказав він, а тоді додав: — Лише ліву, добре?

Я опустив правицю і скривився від уколу.

— Це трохи примітивно.

Він поглянув на краплю крові в пробірці, яку стискав між великим і вказівним пальцями. Тремтлива рубінова сльоза розміром з ніготь.

— Для певних аналізів найкраще підходять свіжі зразки.

— А хіба капсули не мали цього зробити?

Шпіндель кивнув.

— Назвемо це перевіркою якості. Щоб тримати корабель у тонусі. — Він капнув зразок на найближчу робочу поверхню. Крапля розтеклася і вибухнула: поверхня всмоктала мою кров, наче страждала від спраги. Шпіндель цмакнув язиком. — Підвищений рівень інгібіторів холінестерази в ретикулумі. Ням-ням.

Не здивуюся, якщо мої аналізи крові насправді смакували біологу. Шпіндель ніколи не задовольнявся звичайним зчитуванням результатів: він відчував їх, нюхав, розглядав і перевіряв усі дані кінчиком язика, наче цитрусові льодяники. Увесь біомедичний відсік — частина Шпінделевих протезів: розширене тіло з дюжинами органів чуття, змушене співіснувати з мозком, який знав їх лише п’ять.

Не дивно, що він зв’язався з Мішель. Він сам був практично синестезистом.

— Ти провів у капсулі більше часу, ніж решта з нас, — зауважив він.

— Це важливо?

Він смикнувся і знизав плечима.

— Можливо, твої органи підсмажилися трохи більше, ніж наші. Або в тебе просто слаба конституція. Капсула виловила все, що потребувало, скажімо так, негайного втручання.

— Що?

— Деякі клітини у твоєму черепі пожвавилися. Трохи більше — в сечовому міхурі та нирках.

— Пухлини?

— А ти як думав? «Роршах» — не курорт.

— Але ж капсула…

Шпіндель скривився (хоча, певно, він вважав що підбадьорливо всміхається).

— Звісно, капсула виловлює 99,9 відсотка уражень. А коли вона доходить до останньої десятої відсотка, її ефективність знижується. Вони маленькі, комісаре. Імовірно, твоє тіло само дасть їм раду. А якщо ні, ми знаємо, де їх шукати.

— А ті, що живуть у моєму мозку… Чи можуть вони бути причиною?..

— Навряд чи. — Він закусив нижню губу. — Щоправда, рак — не єдине, чим нас нагородила та штука.

— Те, що я бачив, у саркофазі. Центральний вузол з багатосуглобними руками. Зростом, мабуть, як людина.

Шпіндель кивнув.

— Звикай.

— Інші бачать те саме?

— Сумніваюся. У кожного своя реакція на… — у посмикуванні його обличчя читалося: «Не побоюся цього слова», — плями «Роршаха».

— Я припускав, що під час вилазки можливі галюцинації, — визнав я. — Але тут?

— Побічні ефекти транскраніальної магнітної стимуляції, — він клацнув пальцями. — Чіпкі, правда? Нейронам доводиться входити в певний стан, тож щоб повернутися, знадобиться трохи часу. Ти ніколи не проходив ТПК? Такий добре відлагоджений хлопчик, як ти?

— Раз чи двічі, — відказав я. — По-моєму.

— Принцип той самий.

— Отже, я і далі бачитиму цю дурню.

— Згідно з офіційною версією, з часом вони тьмяніють. Потрібен тиждень чи два, щоб повернутися до норми. Але тут, біля цієї штуки… — Він знизав плечима. — Забагато змінних. І не остання з них полягає у тому, що, підозрюю, ми повертатимемося туди доти, доки Сарасті не скаже «годі».

— По суті, це просто вплив магнітного поля.

— Можливо. Але що стосується цієї фігні, я не можу бути ні в чому певен.

— А чи може щось інше провокувати видіння? — запитав я. — Щось на цьому кораблі?

— Наприклад?

— Не знаю. Може, витік в магнітному екрані «Тезея».

— Теоретично, ні. Звісно, у кожного з нас у голову імплантовано цілу мережу. У тебе он взагалі півкуля протезів. Хто може сказати, які побічні ефекти ти отримаєш. А що? «Роршах» — недостатня причина для тебе?

«Я бачив їх раніше», — міг би відповісти я.