— Коли повернувся твій зір? — запитав я.

— Щойно ми опинилися всередині.

— Раніше. Ти побачив батарейку.

— Та все одно не впіймав, — буркнув він. — Я ще той паралітик, навіть коли не сліпий, га? Бейтс! Ти там?

— Ти простягнув до неї руку й майже упіймав. Це не може бути сліпим випадком.

— Не сліпий випадок. Сліпобачення. Амандо? Відповідай будь ласка.

— Сліпобачення?

— З рецепторами все гаразд, — неуважливо мовив він. — Мозок обробляє зображення, але не має до нього доступу. Контроль перехопив стовбур мозку.

— Стовбур твого мозку бачить, а ти — ні?

— Щось таке. Заткнися і дай мені… Амандо, ти мене чуєш?

— Ні…

Той голос не належав нікому з тих, хто був у наметі. Ледь чутний, він з тремтінням ковзнув Шпінделевою рукою разом з іншими даними. Ззовні.

— Майоре Менді! — вигукнув Шпіндель. — Ти жива!

— Ні… — Шепіт, наче білий шум.

— Але ти говориш з нами, а отже, ти точно не мертва.

— Ні…

Ми зі Шпінделем перезирнулися.

— У чому проблема, майоре?

Тиша.

Банда легенько притулилася до стіни позаду нас. Усі її грані були тьмяними.

— Майоре Бейтс? Ти чуєш мене?

— Ні, — долинув мертвий голос — сонний, занурений в акваріум, переданий через кінцівки на тризначній швидкості в бодах. Але цей голос точно належав Бейтс.

— Майоре, ти мусиш залізти сюди, в намет, — сказав Шпіндель. — Можеш потрапити всередину?

— Ні…

— Ти поранена? Зачепилася за щось?

— Н-ні.

Можливо, і не її голос. Але точно її голосові зв’язки.

— Слухай, Амандо, там небезпечно. Там надто гаряче, розумієш? Ти…

— Я не тут, — відказав голос.

— А де ти?

— Ніде.

Я поглянув на Шпінделя, він — на мене. Мовчки.

Нарешті тихо заговорила Джеймс:

— А що ти, Амандо?

Мовчання.

— Ти «Роршах»?

Тут, у череві чудовиська, у таке можна легко повірити.

— Ні…

— Тоді що?

— Н… ніщо. — Плаский, механічний голос. — Я ніщо.

— Ти кажеш, що не існуєш? — повільно запитав Шпіндель.

— Так.

Намет навколо нас дихав.

— Як же ти тоді говориш? — запитала Сьюзан у голосу. — Якщо ти не існуєш, з ким ми говоримо?

— З чимось іншим. — Зітхання. Шамотіння перешкод. — Не зі мною.

— Лайно, — буркнув Шпіндель. Його грані спалахнули раптовим і рішучим осяянням. Він відірвав руку від стіни, мій дисплей різко потьмянів. — Її мозок смажиться. Потрібно затягнути її всередину.

Він простягнув руку до клапана. Я також…

— Пік…

— Уже минув, комісаре. Найгірше позаду.

— Вважаєш, що це безпечно?

— Ні, це смертельно небезпечно. Там завжди смертельно небезпечно, а вона — там, і вона може зазнати серйозних ушкоджень…

Щось ззовні ударило в намет. Схопило зовнішній клапан і потягнуло.

Наш прихисток розплющився, наче око. Крізь оглядову мембрану на нас дивилася Аманда Бейтс.

— Як бачу, вже три цілі вісім десятих. Терпимо, так?

Ніхто не ворухнувся.

— Ну ж бо, люди. Перерва закінчилася.

— Аман…. — витріщився на неї Шпіндель. — З тобою все гаразд?

— Тут? Дідька лисого. Але ми мусимо виконувати роботу.

— Ти… існуєш? — запитав я.

— Що це за дурні запитання? Шпінделю, як щодо напруги поля? Ми можемо тут працювати?

— Гм… — було чути, як він ковтнув. — Можливо, нам варто припинити, майоре. Той пік був…

— Згідно з моїми даними, пік уже позаду. І в нас лишається менше двох годин, щоб завершити приготування, здійснити виміри й забратися звідси. Впораємося без галюцинацій?

— Навряд чи нас припинить трусити, — визнав Шпіндель. — Але нам не потрібно перейматися через… побічні ефекти… доки не накотить нова хвиля.

— Гаразд.

— А це може статися будь-коли.

— У нас не було галюцинацій, — спокійно відповіла Джеймс.

— Обговоримо це згодом, — відповіла Бейтс. — Зараз…

— Там була певна послідовність, — наполягала Джеймс. — У магнітному полі. У моїй голові. «Роршах» розмовляв. Можливо, не з нами, але розмовляв.

— Добре, — Бейтс відсунулася назад, щоб ми могли пройти, — можливо, ми нарешті навчимося відповідати.

— Можливо, навчимося слухати, — зауважила Джеймс.

Ми втікали звідти, наче перелякані діти, що вдають сміливців. Залишили позаду базовий табір: «чортика», який, на диво, досі функціонував у тому вестибюлі; тунель, що вів до будинку з привидами; магнітометри, яких залишили помирати у слабкій надії, що ті таки виживуть. Грубі піранометри й термографи, старі захищені від радіації пристрої, що вимірювали світ крізь вигини металевих пластинок і викарбовували свої знахідки на рулонах плівки. Лампи, водолазні дзвони, зв’язки напрямних канатів. Усе це ми залишили позаду й пообіцяли повернутися за тридцять шість годин, якщо доживемо до того часу.

Усередині кожного з нас мікроскопічні рани перетворювали наші тканини в кашу. Клітинні мембрани протікали через незліченні розриви. Виснажені репаративні ферменти відчайдушно чіплялися за порвані гени і навряд чи могли відтягнути неминуче. Оболонка кишківника вирішила відшаруватися й залишити мене найпершою, щоб не створювати заторів, коли помиратиме решта тіла.

До того часу, коли ми повернулися на «Тезей», нас із Мішель уже нудило (на диво, решту Банди ні; гадки не маю, як таке можливо). Усі інші відчуватимуть те саме за кілька хвилин. Якщо не втрутитися, найближчі два дні ми вибльовуватимемо наші кишки. Тоді тіло вдасть, що одужало. Приблизно тиждень ми не відчуватимемо болю — й не матимемо жодних перспектив на майбутнє. Ми ходитимемо, розмовлятимемо і рухатимемося, мовби й справді живі, і, можливо, зрештою переконаємо себе, що безсмертні.

А потім просто складемося, згнивши зсередини. Наші очі, роти й задниці кривавитимуть, і якщо Бог виявиться милосердним, ми помремо до того, як луснемо, наче зогнилі плоди.

Але, звісно ж, «Тезей», наш заступник, врятує нас від такої долі. З шатла ми по черзі перемістилися до великої надувної кулі, яку Сарасті створив для зберігання особистих речей. Там ми скинули наші заражені скафандри та одяг і вийшли голими до хребта корабля. Перетнули барабан, наче гурт летючих мерців. Коли ми проходили повз Юкка Сарасті тримався від нас на відстані, а тоді підскочив і зник на кормі, щоб згодувати наше радіоактивне шмаття декомпілятору.

До саркофагу. Наші труни лежали відкритими в задньому відсіку. Ми з вдячністю мовчки пірнули в їхні обійми. Коли кришка опускалася, Бейтс уже кашляла кров’ю.

Мої кістки гули, коли Капітан вирубав мене. Я мав заснути мертвим сном. І тільки теорія і віра в дружні механізми давали мені певність у тому, що я відроджуся.

Повстань, Кітоне.

Я прокинувся смертельно голодним. З барабана долинали слабкі голоси. Кілька секунд я полежав у своїй капсулі із заплющеними очима, насолоджуючись відсутністю болю і нудоти. Не було жахливого підсвідомого відчуття, що твоє тіло поступово перетворюється на кашу. Якби не слабкість та голод, я почувався б чудово.

Я розплющив очі.

Щось схоже на руку. Сіру, блискучу та надто кістляву, щоб бути людською. Долоні немає. Забагато суглобів, ніби кінцівка перебита в дюжині місць. Вона простягалася від ледь помітного над краєм капсули тіла — натяку на темну масу, що неузгоджено рухає іншими кінцівками. Воно заклякло наді мною, неначе заскочене на гарячому.

Коли я набрав у груди достатньо повітря, щоб закричати, створіння зникло з поля зору.

Роззираючись навколо, я вискочив з капсули. Тепер я не бачив нічогісінько: порожній саркофаг з голим стенографістом. Дзеркальна переділка відбивала порожні капсули обабіч мене. Я викликав КонСенсус: усі системи в нормі.

«Воно не відображалося, — пригадав я. — Дзеркало його не відбивало».

Доки я йшов на корму, моє серце все ще гучно калатало. Проминув барабан і натрапив на Банду та Шпінделя, які тихо розмовляли. Шпіндель побачив мене і помахав на знак привітання тремтливою рукою.