А тоді Шпіндель би запитав: «Коли? Де?»

А я б відповів: «Коли шпигував за твоїм особистим життям», — і це зведе нанівець усю технологію «безконтактного спостереження».

— Може, це й нічого не означає. Просто я… знервований останнім часом. Здалося, що я побачив щось дивне у хребті, ще до того, як ми висадилися на «Роршах». Лише на мить. І коли я на ньому зосередив свій погляд, воно зникло.

— Багатосуглобні руки, що відходять з центрального вузла?

— Господи, ні. Щось тільки мелькнуло. Якщо там і був якийсь предмет, то, швидше всього, літав гумовий м’ячик Аманди.

— Можливо. — Здається, Шпінделю було майже весело. — Але не зашкодить запустити перевірку екрана на протікання. Про всяк випадок. Нам же не потрібно, аби щось іще викликало у нас такі видіння.

Я похитав головою, пригадавши нічні жахіття.

— Як інші?

— Банда в порядку, але трохи розчарована. Майора я не бачив. — Він знизав плечима. — Може, вона мене уникає.

— Їй добряче дісталося.

— Не більше, ніж усім іншим, правду кажучи. Може, вона навіть не пам’ятає про те, що сталося.

— Як… Як вона взагалі могла повірити, що її не існує?

Шпіндель похитав головою.

— Вона не вірила, а знала. Напевне.

— Але як?..

— Пригадай індикатор заряду на приладовій панелі твого авта. Іноді контакти роз’їдає. Дисплей застрягає на нулі, тож ти вважаєш, що акумулятор сів. А що іще тобі думати? Ти ж не можеш проникнути всередину й перерахувати електрони.

— Хочеш сказати, у мозку є своєрідний індикатор існування?

— У мозку є багато різних індикаторів. Ти можеш знати, що сліпий, коли насправді лишаєшся видющим. Або можеш знати, що бачиш, коли насправді ти сліпий. І — так, ти можеш знати, що не існуєш, навіть якщо живий-здоровий. Перелік довгий, комісаре. Синдром Котара, Антона, дамаська хвороба. Це для початку.

Він не згадав про сліпобачення.

— На що це було схоже? — запитав я.

— Ти про що? — Шпіндель, звісно, чудово все розумів.

— Невже твоя рука рухалася сама по собі? Коли потягнулася до батареї?

— А, ні. Ти досі при тямі, просто… відчуваєш, ось і все. Відчуваєш, куди потягнутися. Одна половина мозку грається в ребуси з іншою. — Він вказав на кушетку. — Підводься. Я вже вдосталь надивився на твої бридкі кишки. І направ сюди Бейтс, якщо з’ясуєш, де вона ховається. Може, знову на фабриці, розбудовує армію.

Сумніви відсвічували на його обличчі, наче сонячні зайчики.

— У тебе з нею проблеми, — зауважив я.

Він почав було заперечувати, а тоді згадав, з ким розмовляє.

— Особисто з нею — ні. Просто… Вона — людський центр керування механічною піхотою. Електронні рефлекси, пришиті до м’язових рефлексів. А тепер скажи мені, де тут слабка ланка.

— Унизу, на «Роршаху», я б сказав, що всі ланки — достатньо слабкі.

— Я кажу не про «Роршах», — уточнив Шпіндель. — Ми спускаємося туди. Що забороняє їм піднятися сюди?

— Їм?

— Може, вони ще й не прибули, — визнав він. — Але коли прибудуть, то, закладаюся, ми матимемо справу з чимось більшим, ніж анаеробні мікроби. — Коли я нічого на те не сказав, він продовжив: — У будь-якому разі, ЦКП нічого не знав про «Роршаха». Вони гадали, що відряджають нас у місце, де всю важку роботу візьмуть на себе роботи. Але ж вони терпіти не можуть поступатися авторитетом. Ніколи не визнають, що рядові солдати розумніші за генералів. Тож з політичних міркувань наша обороноздатність суттєво обмежена — не те, щоб це було новиною, — але я хоч і не солдат, та усвідомлюю: кепська це стратегія.

Я пригадав Аманду Бейтс, присутню при народженні її військ. «Я радше запобіжник…»

— Аманда… — почав було я.

— Мені подобається Аманда. Мила тваринка. Але якщо ми вступаємо в бій, то мені б не хотілося, щоб мій зад прикривала мережа, керована найслабшою ланкою.

— Якщо тебе оточуватиме рій роботів-убивць, можливо…

— Ага, люди так і кажуть. Не можна довіряти машинам. Луддити люблять базікати про комп’ютерні збої і про те, скільки випадкових воєн ми уникли, тому що останнє слово було за людьми. Але ось що цікаво, комісаре: ніхто не каже про те, скільки навмисних воєн було розв'язано з цієї самої причини. Ти досі пишеш свої листівки у вічність?

Я кивнув і навіть подумки не скривився. Це ж Шпіндель.

— Ну тоді можеш додати цю розмову до однієї з них. Може, й буде від того яка користь.

Уяви собі, що ти в полоні.

Мусиш визнати — ти бачила, як це наближалося. Ти вісімнадцять місяців трощила техніку і сіяла біозолі; цього достатньо за будь-якими мірками. Кар’єра реаліста-саботажника зазвичай триває недовго. Рано чи пізно ловлять усіх.

Однак так було не завжди. Колись ти навіть мріяла тихомирно вийти на пенсію. Але потім вони повернули з плейстоцену вампірів — і баланс сил перевернувся догори дриґом, неначе води великого Ґанґу. Ці паскуди завжди на десять кроків попереду. Так і мало бути: зрештою, кровопивці еволюціонували, щоб полювати на людей.

Був один рядок у давньому підручнику з популяційної динаміки, старезному, можливо, ще з двадцятого століття. Різновид мантри — чи то пак молитви — для твоєї професії. Хижак біжить за обідом. Здобич біжить, щоб вижити. Мораль тут така: жертві вдається втекти від мисливців, тому що у неї краща мотивація.

Можливо, це й було правдою, коли все зводилося до питання, хто швидше бігає. Але такий принцип не завжди працює, коли стратегія включає тактичні передбачення та подвійну ментальну обробку. Вампіри перемагають завжди.

І ось тебе впіймали. Можливо, пастку справді налаштовували вампіри, але на спусковий гачок натиснули звичайнісінькі людські прототипи-манкурти. І ось уже шість годин ти висиш прив’язана до стіни якоїсь безіменної і невідомої підземної в’язниці та дивишся, як ті самі люди граються з твоїм хлопцем і соратником. Це зовсім не схоже на звичні ігри. Тут ідуть в хід щипці, розпечені дроти й частини тіла, які не призначені для відділяння від тулуба. І ти вже мрієш, щоб твій коханець помер, як двоє інших у твоїй камері, частини яких розкидані по підлозі. Але вони не дозволять, щоб таке сталося. Їм же так весело.

До цього все і зводиться. Це не допит; є набагато менш інвазивні способи добути правдиві відповіді. Це просто кілька покидьків-садистів, наділених владою, що вбивають час та інших людей. Ти можеш лише плакати і міцно заплющувати очі, а також вити, як тварина, хоч вони ще й пальцем тебе не торкнулися. Тобі лишається тільки сподіватися, що вони не приберегли тебе на закуску, бо ти знаєш, що це означає.

Але раптом садисти припиняють свої ігри й схиляють голови, наче дослухаючись до якогось колективного внутрішнього голосу. Вочевидь, він наказує їм зняти тебе зі стіни, перенести в іншу кімнату й посадити на одне з двох крісел з гелевими подушками, що стоять по різні боки розумного столу, бо саме це вони й роблять — і набагато обережніше, ніж ти сподівалася, а тоді йдуть геть. Також ти доходиш висновку, що хай би хто віддав ці накази, він могутній і невдоволений, адже за час, що вимірюється одним ударом серця, вся садистська пиха випарувалася з їхніх облич.

Ти сидиш і чекаєш. Стіл мерехтить м’якими таємничими символами, які не становили б для тебе інтересу, навіть якби містили головний секрет вампірів. Крихітна частинка тебе запитує, чи можна вважати останні зміни обнадійливими, а інша частина навіть не сміє сподіватися. Ти ненавидиш себе за те, що переймаєшся власним виживанням, коли по той бік стіни ще не встигли охолонути шматки тіл твоїх друзів і союзників.

До тебе у кімнату заходить кремезна американська індіанка у військовій формі без знаків розрізнення. У неї дуже коротко підстрижене волосся, власне — майже наголо, а горло помережане дрібною сіткою підшкірних антен. Стовбур твого мозку стверджує, буцімто вона десять метрів заввишки, хоча вперта желеподібна речовина навколо нього наполягає, що військова — середнього зросту.