— Як він дістав вам фальшивий паспорт?
Вона похитала головою.
— Не знаю... Я не запитувала. То ви позичите мені гроші?
— Я ніколи не позичаю таких грошей.
— Якщо це щось змінить, ми можемо подорожувати разом, — вона вимушено всміхнулась, і мені раптом здалося, що Стелла налякана. — Ви ж розумієте, що я маю на увазі... натомість грошей.
— Хочу випити, — мовив я. — Ви будете?
Жінка сіла прямо, широко розплющивши очі.
— Не впускайте сюди нікого, — сказала вона, голос її ставав наполегливим. — Не хочу, аби хтось знав, що я тут.
— Коридорний знає. Це він впустив вас, правда ж?
— Ні. Я дізналася номер і сама взяла ключ із полиці. Там було два ключі. Він не знає, що я тут.
Я хотів, щоб у мене нарешті перестала боліти голова.
— Чого ви боїтеся?
Розслабившись, вона сперлася на спинку крісла і мовила, не дивлячись на мене:
— Я не боюся. Просто хочу поїхати звідси. Хочу додому.
— А з чим пов'язана така раптова невідкладність?
— Навіщо ставити так багато запитань? Ви позичите мені гроші? Я пересплю з вами зараз, якщо ви пообіцяєте дати мені гроші.
— Я дам їх вам, якщо ви розкажете усе, що знаєте про Гаррі Енрайта.
Стелла завагалась, а тоді мовила:
— Насправді мені відомо про нього дуже мало. Він просто гульвіса, який любить гарно проводити час.
Я надто стомився, аби бути терплячим.
— Що ж, якщо це все, що ви знаєте, то я прибережу свої гроші, — сказав я і, підвівшись, підійшов до телефону. — Замовлю собі випити, а тоді ляжу спати... сам. Вам краще піти, перш ніж прийде офіціант.
— Ні... зачекайте.
Зателефонувавши в кімнату обслуговування номерів, я замовив пляшку шотландського віскі та лід. Коли поклав слухавку, Стелла підвелася.
— Ви справді дасте мені гроші, якщо я розкажу, що мені відомо про нього?
— Саме це я й сказав.
— Мені здається, що він займається контрабандою наркотиків, — мовила вона, стискаючи і розтискаючи долоні.
— Чому ви так гадаєте?
— Люди приходять зустрітися з ним уночі. Коли ми були у Сінгапурі, він ходив до доків і зустрічався з моряками. Одного разу поліція здійснила облаву на наше бунгало й обшукала його, але нічого не знайшла. Тут до нас також приходять нічні відвідувачі. Це завжди китайці. А рано-вранці він на своєму катері виходить у море.
— Джефферсон таки мешкав на тій віллі до вашого приїзду?
— Так. Гаррі наказав не розповідати про це вам. Коли Джефферсона вбили, Гаррі скерували сюди із Сінґапуру замінити його. Ця вілла має дуже зручне розташування для переховування наркотиків.
Хтось легенько постукав у двері.
— Це офіціант, — сказав я. — Ідіть у ванну і поводьтеся тихо.
Щойно Стелла зайшла у ванну й зачинила двері, я перетнув кімнату, аби впустити офіціанта.
Одразу ж за дверима, всміхаючись, стояв Гаррі Енрайт. У руці в нього був пістолет тридцять восьмого калібру, який він наставив на мене.
— Не роби різких рухів, друже, — сказав він. — Просто повертайся назад у номер і тримай руки нерухомо.
Я відійшов назад, не ворушачи руками.
— Не дивись із такою надією на двері, — мовив Енрайт, зачиняючи їх. — Я сказав офіціантові, що ти передумав... він уже пішов.
— Чи можна мені сісти? — запитав я. — Щось цих хвилювань стає занадто багато для мене.
Я сів, тримаючи руки на колінах, і почав вивчати його. Посмішка була незмінною. Холодний, стальний вираз його очей застерігав мене бути обережним. Він твердо тримав у руці пістолет, приціл якого був спрямований на цятку прямо у мене між очима.
— А ти кмітливий, — сказав Енрайт. — Ти навіть не знаєш, який ти до біса кмітливий. Ти зробив дещо, що мені не вдавалося зробити останні три тижні.
— І що ж це було? — запитав я.
— Ти знайшов Джефферсона. Я весь час розшукував цього сучого сина, навіть уже почав думати, що збожеволію. Тільки подумати, тебе мало не вбили за моїм наказом! А тобі вдалося врятуватись і знайти його...
— Я не вистежував вас, — сказав я. — Ви обов'язково мусите цілитись у мене своїм пістолетом? У мене і без того був до біса важкий день.
Усе ще тримаючи мене на прицілі, Енрайт пройшов далі в кімнату і сів у те саме крісло, у якому сиділа Стелла менше десяти хвилин тому.
— Не переживай за пістолет, — сказав він. — Доки не робитимеш різких рухів, доти не отримаєш кулі в голову. Що ти сказав копам?
— Чому ви гадаєте, що я узагалі їм що-небудь сказав?
— У тебе на хвості була моя людина з того моменту, як ти почав цікавитися віллою. Я запримітив тебе ще на катамарані. З тієї миті ми не спускали з тебе очей.
— Ми? Ви маєте на увазі цю організацію з торгівлі наркотиками?
— Саме так, приятелю. Це велика справа... надто велика для тебе. Я вкриваюся потом від думки, що ті двоє могли тебе вбити. Це була моя помилка. Треба було залишити тебе у спокої, та я не знав, що ти шукаєш Джефферсона.
— Я й не шукав... гадав, що він мертвий.
— Ми теж так вважали. Він ледь не обдурив нас. Ми розшукували Беллінґа, а тоді з'явився ти і привів нас прямісінько до Джефферсона.
— Тож ви його знайшли, — сказав я, замислившись, що ж робить Стелла, зачинена у ванній.
— Так, ми його знайшли, — його посмішка стала зміїною. — Вонґа ми також знайшли.
— А хто такий цей Вонґ?
— Він був членом нашої групи, але зробив помилку, зв'язавшись із Джефферсоном. Саме цієї миті вони отримують те, на що заслужили, а тоді те, що від них залишиться, скинуть у море.
— І що ж вони вам зробили?
— Саме так ми чинимо зі злодіями та зрадниками, — відповів Енрайт. — Це — єдиний спосіб боротьби з ними. То що ти повідав копам?
— Нічого, що не було б їм і так уже відомо.
Він певний час дивився на мене, а тоді підвівся.
— Зараз ми з тобою трішки пройдемось, а тоді прокатаємось. За дверима є четверо моїх людей. Один неправильний рух, і він буде твоїм останнім. У моїх хлопців є ножі, якими вони можуть убити з відстані у сорок футів. Поки хтось дізнається, що ти мертвий, вони опиняться уже за милі від тебе, тож будь обережний. Ходімо!
— А що буде після прогулянки та поїздки? — запитав я.
Він усміхнувся.
— Дізнаєшся. Підводься, приятелю, і будь обережний.
Я встав, коли Енрайт рушив до дверей. Він відчинив їх та відійшов убік.
— Коридорний тобі не допоможе. Він працює на мене, тож не роби дурниць, — сказав Гаррі. — Ми зійдемо сходами вниз. Ще один мій хлопець у фойє. Тож просто продовжуй іти, якщо хочеш залишитися живим.
Ми вийшли у коридор. Енрайт засунув пістолет у кишеню, і далі стискаючи його в руці. Коридорний всміхнувся до мене, коли ми підійшли до сходів.
— Спускайся, — наказав Гаррі. — Я відразу позаду тебе.
Важкою ходою я спустився чотирма маршами сходів й увійшов у велике фойє.
Воно було навдивовижу безлюдним: тільки двоє чоловіків сиділи у кріслах. Одним із них був сержант Геміш. На іншому просто з ніг до голови було написано, що він коп. Його я раніше не бачив. Я лише раз зиркнув на них, а тоді швидко розпластався долілиць на плюшевому килимі за частку секунди до того, як позаду мене прогарчав пістолет. Лежав там, і моє серце вискакувало з грудей, поки наді мною продовжувалась перестрілка.
Через деякий час мене штурхнули черевиком.
— Ви можете підвестися, — сказав Геміш.
Я перекинувся і глянув на нього, а тоді повільно підвівся. Енрайт лежав навзнак, з рани на його обличчі текла кров, а куртка диміла. Поглянувши на нього ще раз, я зрозумів, що він мертвий.
— Ви мусили його вбивати? — запитав я.
— Якби я цього не зробив, він убив би вас, — байдуже сказав Геміш. — Можливо, він би вбив навіть мене.
— Є ще інші, і коридорний на четвертому поверсі — один із них.
Поки коп ішов до ліфта, Геміш сказав:
— Ми пов'язали інших. Хто була та жінка, яка зателефонувала нам?
Я безтямно поглянув на нього:
— Яка жінка?
— А як би ми в дідька опинилися в цьому готелі, якби вона не сказала нам, що тут відбувається? — роздратовано запитав Геміш. — Телефонувала жінка. Хто вона?