Я поглянув на фотографію й відчув, як моїм хребтом поповзло вгору якесь дивне відчуття жаху. Це була та сама фотографія, яку дала мені Джанет Вест: суворе бандитське обличчя, котре, за її словами, належало Германові Джефферсону.

— Ви впевнені, що це Беллінґ? — запитав я.

МакКарті безтямно витріщився на мене.

— То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.

— Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.

МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.

— Тоді з ким же ви розмовляли?

— Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?

— Так... а що?

— У вас є його фотографія?

— Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?

— А можете його описати?

— Худий, із гострими рисами обличчя та рідкуватим волоссям кольору піску, — швидко сказав МакКарті.

— Схоже на чоловіка, з яким я розмовляв... на того, котрий назвався Френком Беллінґом.

Настала довга пауза, тоді МакКарті сказав упевненим голосом:

— Джефферсон мертвий. Він загинув в автокатастрофі, а його тіло відправили літаком в Америку.

— Джефферсон живий... у будь-якому разі, він був живий дві години тому, — відрубав я. — Той, кого я бачив, відповідає вашому описові.

— Тіло в машині за розміром підходило Джефферсону, — сказав МакКарті, наче намагаючись переконати самого себе. — Воно настільки обгоріло, що упізнати його було неможливо, але дружина ідентифікувала тіло за перснем на пальці та портсигаром, який він завжди носив при собі. У нас не було і досі нема жодних причин вважати, що то був хтось інший, а не Джефферсон.

— Якщо це був не Джефферсон, а я, дідько забирай, упевнений, що то був таки не він, то хто ж це був? — запитав я.

— А чому ви мене запитуєте? — сказав МакКарті. — Я й досі не маю причин вважати, що Джефферсон живий.

— Високий худий чоловік із блідо-зеленими очима, рідким волоссям піщаного кольору і тонкими губами, — описав я. На мить замислившись, продовжив: — У нього викривлений мізинець на правій руці, схоже, що він колись був зламаний, а тоді погано зрісся.

— Це Джефферсон, — підтвердив Геміш. То були його перші слова після того, як я увійшов до кабінету. — Пам'ятаю цей викривлений палець. То справді Джефферсон.

МакКарті подув на люльку.

— Кого ж тоді поховали? — запитав він стривожено. — Чиє тіло відправили назад в Америку?

— Припускаю, що це було тіло Френка Беллінґа, — сказав я. — З якоїсь причини Джефферсон намагався надурити мене, що він — це Беллінґ.

— Навіщо це йому?

— Не знаю, — торкнувшись ґулі на голові, я скривився. — Якщо ви, головний інспекторе, не проти, то я піду спати. Почуваюся так, наче мене волочив за собою тигр.

— Ви саме так і виглядаєте, — відповів він. — Та спершу опишіть нам Вонґа.

— Мені він здається таким, як усі китайці. Присадкуватий, товстий, із золотими зубами.

— Так-так, — сказав МакКарті, стримуючи позіхання. — Вони усі здаються нам схожими, точнісінько так, як ми здаємося схожими для них, — він повернувся до Геміша: — Візьми стільки людей, скільки тобі треба, і пройдіться через обгороджене місто. Спробуйте розшукати Джефферсона. Ви його не знайдете, та ми повинні спробувати, — тоді повернувся до мене: — Гаразд, Раяне, а ви йдіть спати. Можете залишити це нам.

Я відповів, що з радістю зроблю це, і вийшов із кабінету разом із Гемішем.

— Шукати Джефферсона в обгородженому стіною місті — це наче шукати людину-невидимку, — процідив Геміш люто. — Ніхто нічого не знає. Усі всіх прикривають. Джефферсон може бути просто біля мене, а я цього навіть не знатиму.

— Не падайте духом, — байдуже сказав я. — Матимете чим зайнятися.

Залишивши його лаятись, я взяв «паккард» і поїхав ним назад у готель «Ріпалс-бей». Я почувався старим, стомленим і виснаженим.

Я вийшов із ліфта на четвертому поверсі, де був мій номер. Коридорний китаєць, який повсякчас всміхався та кланявся, одягнутий у білий строєвий піджак та чорні штани, ще раз уклонився, подаючи мені ключ. Я подякував йому та пішов у свій номер. Відімкнувши двері, увійшов у вітальню. Більшість номерів у готелі мали вітальню. Спальня була за опущеною завісою, що розділяла ці дві кімнати. Я увімкнув світло й стягнув із себе піджак. Завдяки кондиціонерові тут панувала приємна прохолода.

Моєю єдиною думкою було прийняти холодний душ і піти спати, але цьому так і не судилося здійснитися. Коли я розсунув завісу й увійшов до спальні, то побачив, що біля мого ліжка світиться лампа.

На ліжку лежала жінка. Я упізнав Стеллу Енрайт. На ній була чорно-золота коктейльна сукня. Жінка скинула із себе туфлі, що тепер лежали біля ліжка.

Я був шокований, побачивши її тут. На мить подумав, що вона мертва, та потім побачив, що її груди піднімаються й опускаються, а отже, вона дихає. Я стояв, пильно дивлячись на неї, усвідомлюючи біль у моїй голові й бажаючи знати, що в дідька вона тут робить та як увійшла. А тоді пригадав коридорного, який так усміхався, і здогадався, що Стелла просто підкупила його, щоб увійти в мій номер.

Поки я дивився на неї, Стелла повільно розплющила очі й поглянула на мене, а тоді підняла голову й сіла, спустивши довгі ноги з ліжка.

— Пробачте, — сказала вона і всміхнулась. — Я не хотіла заснути. Мені просто набридло чекати на вас.

— Ви довго чекали? — запитав я більше для того, аби сказати хоч щось. Сівши у м'яке крісло, я спостерігав, як її ноги ковзнули в туфлі. Стелла поправила волосся, а тоді встала і перейшла у вітальню.

— Я тут із десятої години, — відповіла Стелла. — Хвилювалася за вас. Сподіваюсь, ви не проти, що я прийшла сюди, — і перш ніж я встиг що-небудь сказати, вона поквапливо продовжила: — Що з вами трапилось? Я ледь не запізнилася на пором. Чому ви не чекали на мене?

— Мене затримали, — сказав я, думаючи про худого хлопця з ножем та присадкуватого китайця з гвинтівкою. — Тепер я запитаю вас дещо. Це була ваша ідея, щоб ми з вами попливли на той острів?

Вона сіла на підлокітник крісла обличчям до мене.

— Моя ідея? Що ви маєте на увазі?

— Нічого складного, правда ж? Коли ви запропонували, щоб я поїхав подивитися на водоспад... це була ваша ідея чи хтось інший запропонував її вам?

Жінка насупила брови, пильно дивлячись на мене, а за мить сказала:

— Не знаю, чому ви запитуєте, але це мій брат порадив запросити вас. Він сказав, що ви самотні й будете раді моїй компанії.

— Він і справді ваш брат? — запитав я.

Стелла завмерла, пильно подивилася на мене, а тоді швидко відвела погляд.

Оскільки вона нічого не відповіла, я повторив запитання.

— Ви ставите найнезвичайніші запитання, — сказала Стелла, усе ще не дивлячись на мене. — Що вас змушує запитувати таке?

— Ви з ним не схожі, — мовив я. — І мені здається дивним, що така дівчина, як ви, хоче мешкати разом зі своїм братом.

Я побачив, що вона завагалася, а тоді знизала плечима.

— Ні, він не мій брат. Я знаю його лише два місяці. А тепер шкодую, що узагалі зустріла його.

Я облишив думати про сон. Витягнув портсигар, і ми обоє закурили. Стелла зісковзнула з підлокітника у крісло і, відхилившись назад, заплющила очі, глибоко затягнувшись.

— Де ви його зустріли? — запитав я.

— У Сінгапурі. Там я підробляла стриптизом у нічному клубі, — відповіла вона. — Я подолала увесь цей шлях із Нью-Йорка... наче здуріла. На нічний клуб зробили облаву, тож я так і не отримала свого заробітку й опинилася без гроша. А тоді з'явився Гаррі. Він кілька разів бачив мій виступ і зробив мені пропозицію. У нього було багато грошей, певний шарм і... що ж, я пішла жити з ним у бунґало біля водосховища МакРічі. Там було гарно. Я добре проводила з ним час, доки люди не почали пліткувати, і тоді все стало погіршуватися, — вона розплющила очі й пильно поглянула на тліючий кінчик сигарети. — Я вирішила повернутися додому, але Гаррі не дав би мені грошей на дорогу. Тоді йому раптом потрібно було переїхати сюди. Він зробив мені фальшивий паспорт, і ми прибули сюди як брат і сестра, — Стелла поглянула на мене. — Я все ще хочу поїхати додому. Ви могли б позичити мені гроші? Я поверну вам через кілька місяців.