Я відпустив револьвер. Упродовж миті усе, що я міг бачити, — це блискітливі вогні, які танцювали у мене перед очима. Я почав опускатися на коліна, у той час як він відштовхнувся від підлоги. З носа і рота йому текла кров. Він спрямував удар мені в обличчя, але сили у нього були вже не ті. Я поранив його, а коли такому типові завдають болю, то він так і залишається пораненим.

Заблокувавши його удар рукою, я крутнувся вбік і якось зумів підвестися. Ми дивилися в очі один одному. Револьвер лежав на підлозі між нами.

Він загарчав на мене, але був достатньо розумним, аби не зігнутися по револьвер. Знав, що я прикінчу його раніше, ніж йому вдасться схопити зброю. Натомість він кинувся на мене, наче розлючений бик. Я завдав одного добрячого удару йому в обличчя, коли він гепнувся об мене, а тоді ми обидва вдарилися в стіну, звалюючи дві акварелі з краєвидами Рима, які я захопив із собою, перебуваючи там на завданні, і привіз додому на згадку.

Я знову вдарив головою йому в обличчя і завдав шість легких ударів у живіт, отримавши два свінги в голову, від чого у мене запаморочилася голова. Він трохи відступив. Ті удари в живіт ослабили його. Тепер мій суперник видавався безумним. Я стрибнув до нього, знову вдаривши. Він відхилився вбік, і тоді я побачив у нього в руці ніж.

Ми зупинились і витріщились один на одного. Він був у жахливому стані: мені вдалося добряче натовкти його пику, тож тепер обличчя супротивника стало кривавою маскою. Та все ж він залишався кілером. Його погляд та ніж у руці налякали мене.

Я відійшов назад.

Він знову заричав і почав повільно рухатися вперед.

Мої плечі ударились об стіну. Зірвавши з себе куртку, я швидким рухом обкрутив її навколо лівої руки. Хлопець наблизився до мене так швидко, як змія при нападі. Я прийняв удар ножем на свою обгорнуту руку і загатив нападнику в щелепу правим боковим. Це був хороший вибуховий удар. У нього закотилися очі, і хлопець захитався, опускаючись на коліна. Ніж вислизнув із його товстих пальців. Ногою я штовхнув суперника через кімнату. Тоді ще раз ударив його в щелепу, зірвавши шкіру із суглобів своїх пальців. Він із глухим стуком упав додолу, обдерши об килим підборіддя.

Я сперся на стіну, часто і важко дихаючи. Почувався жахливо. Я прийняв кілька дуже сильних ударів, від яких мені стало по-справжньому кепсько. Було таке відчуття, наче життя витекло з мене.

Раптом двері з гуркотом відчинилися, й увірвалося двоє копів із пістолетами в руках.

Не можна затіяти бійку в такій квартирі, як у мене, не потривоживши при цьому усього кварталу.

Коли вони увійшли, шпанюк перекинувся на бік. Він упав на свій револьвер, і тепер той був у нього в руці. Хлопець і далі намагався заробити свої гроші: він несподівано вистрілив у мене, і я відчув, як куля обвіяла моє обличчя, а потім зробила дірку в стіні, спричинивши зливу зі штукатурки.

Один із копів вистрелив. Я закричав до нього, та було надто пізно.

Цей нікчема помер, усе ще намагаючись зробити другий постріл. Принаймні він був сумлінним.

Опасистий чоловік, на лисій голові якого виступили краплі поту, саме нахилився вперед, аби поглянути через вікно, коли засвітився знак «Не курити».

— От ми й у Гонконгу, — сказав він через плече. — Виглядає досить гарно. Кажуть, що іншого такого місця на землі немає. Цілком імовірно, що це правда.

Оскільки його велика голова закривала мені увесь вид, я зайнявся паском безпеки. Нарешті сусід відхилився назад, аби впоратися зі своїм паском, і мені вдалося мигцем побачити зелені гори, блискітливе блакитне море та кілька джонок, перш ніж ми почали м'яко опускатись до злітно-посадкової смуги.

Товстий чоловік, котрий був моїм супутником із Гонолулу, потягнувся вгору, щоб узяти фотоапарат і невеличку валізу для одноденної поїздки авіакомпанії «Пен-Ем».

— Ви зупинитесь у «Пенінс'юле»? — запитав він.

— Ні, з іншого боку.

— Цзюлун кращий: кращі крамниці, кращі готелі, але, можливо, ви тут у справах?

— Саме так, — відповів я.

Це пояснення його начебто задовольнило.

Інші пасажири почали збирати ручний багаж. Трохи звичного ввічливого просування уперед та штовханини, і ось я протиснувся назовні під спекотне сонячне проміння.

Це був хороший переліт, трохи задовгий, та мені він сподобався.

Десять хвилин потому я пройшов митний контроль й опинився перед галасливим, метушливим входом до аеропорту. Я побачив, як мій опасистий супутник саме зникає у крихітному готельному автобусі. Він помахав мені, а я помахав у відповідь. Близько півдюжини рикш наблизилися до мене, щось вигукуючи і темпераментно розмахуючи руками. Їхні старі жовті й висохлі обличчя були сповнені благання. Поки я зніяковіло стояв, широкоплечий присадкуватий китаєць, одягнутий в охайний міський костюм, підійшов до мене і ледь вклонився.

— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Можливо, я зможу вам допомогти? Бажаєте таксі?

— Я хочу потрапити до готелю «Небесна імперія» у районі Ваньчай, — відповів я.

— Це на острові, сер, — він виглядав по-ввічливому трохи здивованим. — Найкраще буде взяти таксі до порома і ним переправитися до Ваньчаю. Готель неподалік від стоянки порома на іншому боці.

— Дуже дякую, — мовив я. — А водій розмовлятиме англійською?

— Більшість із них трішки розуміє англійську, — він подав знак водієві на початку стоянки таксі. — Якщо ви дозволите...

Китаєць пішов уперед. Узявши валізу, я вирушив за ним. Він заговорив із водієм, вочевидь, кантонізькою[4]. Водій, худий та зі злим поглядом китаєць, щось пробурчав, поглянув на мене, а тоді пішов геть.

— Він відвезе вас до порома, сер, — сказав присадкуватий чоловік. — Це коштуватиме один долар. Не американський долар, як ви розумієте, а гонконгівський. Як вам, можливо, відомо, один американський долар — це шість гонконгівських, — він радісно всміхнувся до мене. Кожен його зуб, здавалося, був укритий золотом. — Ви без жодного клопоту знайдете цей готель на іншому березі. Він розміщений навпроти причалу, — чоловік завагався, а тоді вибачливо додав: — Ви знаєте, що цей готель навряд чи для американського джентльмена? Пробачте за втручання, але більшість американських джентльменів віддають перевагу «Глостеру» або «Пенінс'юле». «Небесна імперія» — для азійців.

— Так, але саме там я маю намір зупинитися. Дякую вам за допомогу.

— Будь ласка, сер, — сказав він і, витягнувши з кишені м'який гаманець, простягнув мені свою візитку. — Вам може знадобитися гід. Моє заняття — піклуватися про американських джентльменів, коли вони приїжджають у Гонконг. Вам потрібно лише зателефонувати...

— Дякую, запам'ятаю, — я заховав візитку під ремінець годинника. І коли китаєць, кланяючись, відійшов назад, я нарешті сів у таксі.

Під час польоту я прочитав деяку інформацію про Гонконг і дізнався, що є материкова частина, де розташований аеропорт Кайтак, а також півострів Цзюлун і через протоку — острів Гонконг, до якого можна добратися на поромі за чотири-п'ять хвилин.

Ваньчай, де мешкав Джефферсон, — це прибережний район Гонконгу.

Дорога до порома зайняла лише п'ять хвилин. Прибережний район Цзюлуна кишів людьми, які квапилися кудись, повсякчас штовхаючись. Здавалося, що на сотню китайців тут був тільки один європеєць — це нагадало мені розбурханий мурашник. Кулі[5], несучи дивні тягарі, підвішені на парусині на бамбукових жердинах, риссю забігали й вибігали з рухомого транспорту, не задумуючись про ризик потрапити під колеса. Великі американські машини, за кермом яких сиділи огрядні лискучі китайські бізнесмени, рикші, котрі везли ящики і чудернацькі товари у двоколісних колісницях, і потужні вантажівки переповнювали широку вулицю. Яскраві червоні написи китайською прикрашали фасади крамниць. Малі й брудні діти, до спин яких на ременях були прив'язані немовлята, грались у канавах. Китайські сім'ї сиділи навпочіпки на тротуарах перед своїми крамницями й паличками наминали рис.